Без догмата - Сенкевич Генрик

Мої нерви стали дибки й понесли мене не туди, куди я хотів. Це було не що інше, як прояв хвороби сили волі. Але такою хворобою хворіють жінки, а не чоловіки. Отож не дивно, що й зараз я поводжусь, як жінка-істеричка! Це нещастя, з яким я народився на світ, в ньому винні цілі покоління моїх предків і всі ті умови, в яких мені доводиться жити.

Знявши з себе таким чином будь-яку відповідальність, я, проте, не втішився. Приїхавши до Варшави, збирався насамперед відвідати Клару, але в мене раптом розболілась голова, біль стишився аж увечері, перед самим тітчиним приїздом.

Тітка застала мене вже одягненим, і ми незабаром поїхали на концерт, який пройшов чудово. Кларина слава принадила всю інтелігенцію і музичний світ, а благодійна мета концерту — все вище варшавське товариство. Я зустрів багато знайомих, серед них і Снятинських. Зал був переповнений. Але в мене був такий поганий настрій, і нерви мої були такі розладнані, що мене все дратувало. Не знаю чому, але на мене напав страх, що Клара зазнає фіаско. Коли вона виходила на естраду, то потягла за собою по підлозі афішу, яка випадково зачепилася за шлярку її сукні. Я злякався, що це робить її смішною. Сама вона, в бальному вбранні, відділена від публіки порожнім простором естради, здавалась мені скоріше незнайомою музиканткою, аніж близькою приятелькою. Мимоволі я запитував себе, чи це та сама Клара, з якою мене зв'язує щира дружба. Тим часом вітальні аплодисменти стихли. На обличчях у слухачів з'явився той глибокодумний, серйозний вираз, який допомагає людям, котрі не розуміються на мистецтві, вдавати з себе знавців і суддів. Клара сіла за рояль, і хоч я злився па неї і на весь світ, все ж змушений був визнати в душі, що в неї благородної форми голова, гарна постава, що вона поводиться просто, не маніриться. Вона заграла концерт Мендельсона, який я знаю напам'ять, — і, чи тому, що відчувала, як багато від неї чекають, чи тому, що була схвильована надзвичайно теплим прийомом, спочатку грала гірше, ніж я сподівався. Це дуже неприємно вразило мене; я здивовано подивився на Клару, на мить наші очі зустрілися. Вираз мого обличчя зовсім збентежив її, і я знову почув кілька неясних, слабких і невиразних акордів. Я вже був певний, що вона таки зазнає фіаско. Ще ніколи рояль, звучання якого зараз приглушувалося ще відстанню й поганою акустикою залу, не здавався мені таким убогим концертним інструментом. Іноді я чув ніби уривчасті звуки арфи. Через якийсь час Клара заспокоїлась, але, на мою думку, весь концерт зіграла не блискуче. Який же я був здивований, коли після закінчення концерту розляглися такі оплески, яких я ніколи не чув навіть у Парижі, де Клару приймали з винятковим ентузіазмом. Музикознавці попідводилися з місць і жваво розмовляли з рецензентами; їхні усміхнені обличчя світилися задоволенням. Аплодисменти тривали доти, аж поки Клара знову появилась на естраді. Вона вийшла з опущеними очима, і я, який добре знав її, прочитав на її обличчі: "Ви дуже добрі, дякую вам, але я грала погано й мені хочеться плакати!" Я теж аплодував, за що вона кинула на мене побіжний докірливий погляд. Клара надто любить музику, щоб її могли задовольнити незаслужені аплодисменти. Мені стало її шкода; хотілося піти до неї й сказати кілька підбадьорливих слів, але нестихаючі вигуки "браво!" не відпустили її з естради. Вона знову сіла за рояль і заграла Сонату cis-moll Бетховена, якої не було в програмі.

Напевно, немає іншого музичного твору, в якому так виразно було б відтворено велику душу, що її терзає якийсь трагічний неспокій. Я маю на увазі головним чином третю частину сонати: presto agitato. Її настрій, мабуть, відповідав Клариному хвилюванню під час концерту і, безумовно, гармоніював з моїм настроєм, бо, відколи живу, я не чув такого виконання Бетховена й не відчував його так глибоко. Я не музикант, але гадаю, що й музиканти не знали досі всього, що криється в цій сонаті. Не можу знайти іншого слова, щоб визначити враження, що його соната справила на всіх, як тільки слово: "гніт!" Здавалося, ніби відбувається щось містичне, виникало видіння якоїсь потойбічної пустки, страшенно сумної, безформної, ледь освітленої місячним сяйвом, а посеред цієї пустки кричить, ридає і рве на собі волосся безнадійний розпач. Це було і страшно, і разюче, бо все відбувалося наче поза межами реального життя, — і водночас зачаровувало, принаймні мене музика ще ніколи не наближала так до чогось абсолютного. Я не вразливіший за інших людей, але в мене почалась мало не галюцинація. Мені здавалося, що в тій пустці, в тому безформному могильному мороці я шукаю когось, хто мені найдорожчий у світі, без кого я не можу й не хочу жити, ї ось шукаю, знаючи, що шукатиму вічно й ніколи не знайду. В мене так стислося серце, що стало важко дихати; я не звертав ніякої уваги на якість виконання, яке зрештою вже, мабуть, досягло такої висоти, коли вже й питання про нього не виникає. Весь зал був під таким самим враженням, як і я, не виключаючи й самої Клари.

Коли вона закінчила грати, ще якийсь час сиділа, піднявши голову й дивлячись угору, з поблідлим обличчям і напіввідкритими вустами. Це не було ефектною естрадною позою, це, безсумнівно, було справжнє натхнення й самозабуття. В залі панувала мертва тиша, ніби люди ще чогось чекали, ніби вони закам'яніли від суму чи ловили останні відголоси того ридаючого розпачу, що його вже підхопив вихор замогильного світу. Потім почалося щось таке, чого, напевно, ще ніколи не бувало па жодному концерті. В залі знявся такий галас, наче людям, що були там, загрожувала катастрофа. Кілька рецензентів і музикантів підійшли до естради. Я бачив, як вони схиляли голови до Клариної руки. В неї на віях блищали сльози, але обличчя було натхненне, ясне й спокійне. Я теж підійшов разом з іншими слухачами, щоб потиснути їй руку.

З першої хвилини нашого знайомства й до цього вечора Клара завжди розмовляла зі мною по-французькому; а сьогодні вперше, гаряче відповідаючи на мій потиск руки, спитала по-німецькому:

— Haben Sie mich verstanden?[40]

— Ja, — відповів я, — und ich war sehr unglüklich[41].

Так воно й було насправді. Продовження концерту стало для Клари суцільним великим тріумфом. Після закінчення концерту Снятинські забрали її до себе на вечір. Я не захотів туди їхати. Повернувшись додому, почував себе таким стомленим, що, не роздягаючись, упав на софу і пролежав з годину без сну. Тільки перед тим, як зібрався зробити запис у щоденнику, усвідомив, що весь час думаю про похорон ксьондза, про Анельку й про смерть. Потім звелів принести свічку і взявся за перо.

29 квітня

Листи Кроміцького мене так розхвилювали, що я й досі не можу заспокоїтись. Щоправда, мій безпідставний гнів на Анельку минає; чим більше я відчуваю, що був незаслужено суворим до неї, тим більше розкаююсь і ще з більшою ніжністю думаю про неї. Зате я все виразніше бачу, як сама сила фактів невблаганно зв'язує цих людей. Від учорашнього дня я в лабетах тієї думки й тому не поїхав сьогодні до Плошова. Там мені треба стежити за собою, треба бути спокійним чи хоч удавати спокійного; а я зараз не здатний на це. Все в мені: думки, почуття, враження збунтувалися проти того, що сталося. Не знаю, чи може бути щось жахливіше за той стан, коли ти не погоджуєшся з чимось, протестуєш кожною клітинкою мозку й серця і водночас відчуваєш себе безсилим проти того, що сталось. Я розумію також, що це лише передчуття того, що мене чекає. Нічого не можна вдіяти, зовсім нічого! Вона вийшла заміж, вона дружина Кроміцького, належить йому й належатиме завжди, а я, не можучи з цим змиритись, бо інакше не зможу жити, попри все мушу змиритись. Протестувати проти усталеного порядку речей, коли жінка, вийшовши заміж, належить чоловікові, я міг би з таким самим успіхом, як протестувати проти земного тяжіння. То й що ж? Примиритися з цим порядком? Що мені допоможе порожнє, марне, беззмістовне слово "згоден", коли в моїй душі немає на це ніякої згоди? Інколи мені спадає на думку, що краще виїхати звідси, але я відчуваю, що без цієї єдиної жінки життя для мене — те саме, що смерть, тобто ніщо, а головне, я наперед знаю, що нікуди не поїду, не вистачить на це в мене сили. Не раз я замислювався над тим, що людське горе буває більшим, ніж можна собі уявити, часом ти вже й не думаєш про нього, а воно, наче море, розливає ться все ширше й ширше. Ось зараз мені здається, що я сам пливу серед цього моря.

Але це не зовсім так. Щось у мене ще залишається. Колись я читав у мемуарах Ам'єля[42], що вчинок — це лише думка, згущена аж до матеріальності. Однак думка може залишатись абстрактною; а почуття ніколи не бував абстрактним. Теоретично я це знав і раніше, але тільки тепер перевірив це на самому собі. З того часу, як я повернувся до Плошова, й до цієї хвилини я не сказав собі ясно, рішуче, що прагну Анельчиного кохання, але це нічого не означає. Насправді я знав, що я хотів і хочу володіти нею. Кожний мій погляд, кожне слово, всі мої вчинки були спрямовані тільки до цієї мети. Почуття, відірване від бажання і дії,— ніщо. То нехай же слово буде вимовлене: "хочу!" Я хочу стати для Анельки найближчою і найдорожчою людиною, такою, якою вона стала для мене; я хочу, щоб її кохання, всі її помисли, її душа належали мені, і я не збираюсь обмежувати свої бажання; я зроблю все, що звелить мені серце, вживу всіх засобів, які мій розум визнає найдоцільнішими, щоб домогтися її взаємності. Я відберу в Кроміцького таку частину Анельки, яку тільки зможу, і заберу її всю, якщо тільки вона на це згодиться. Тоді в мене буде мета в житті, я знатиму, навіщо встаю вранці, навіщо підкріпляю себе їжею вдень і сном уночі. Я не буду цілком щасливим, бо для цього мені треба було б не тільки забрати її для себе, а й помститися тому, хто володів нею, — але я матиму чим жити. В цьому мій порятунок. Так я вирішив уже давно, а зараз я лише словами виразив усе те, що відбувалося в моїй душі, ті бажання й прагнення, що закладені в коханні й невіддільні від нього.

Прожену під три вітри всілякі сумніви. Страх, що Анелька, покохавши мене, буде нещасною, повинен відступити перед тією великою, як світ, правдою, що сама любов уже наповнює життя, надає йому змісту і в сто тисяч разів більше варта, ніж життя без любові, в порожнечі.

Вже кілька тисяч років тому знали, що добрим і моральним є тільки те, що наснажує життя, а порожнеча й ницість життя ведуть до царства зла.