Без догмата - Сенкевич Генрик
Очікуючи цього, я часом злився на неї, а часом, розуміючи, що й вона опиниться в незручному становищі, відчував якесь співчуття до неї. Моя уява була настільки зайнята Анелькою, що я немов бачив її перед собою. Дуже ясно пригадував собі її каштанове волосся над лобом, довгі вії, делікатне обличчя. Я пробував уявити, як вона буде вдягнена. Пригадував її слова, жести, вираз обличчя, вбрання. Особливо настирливо поставала в пам'яті та хвилина, коли одного разу Анелька повернулася зі своєї кімнати нагорі до вітальні, напудривши розшаріле обличчя, щоб приховати хвилювання. Нарешті ці спогади стали такі яскраві, що скидалися майже па галюцинацію. "Знову я одержимий нею", — подумав я і, щоб відволіктись від цього видива, завів розмову з візником. Запитав, чи він одружений, на що він відповів: "Без жінки ніяк не можна". Він ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо в цей час побачив удалині плошівські тополі. Я й не помітив, коли ми проїхали кілька верств від застави.
Побачивши Плошів, я відчув, як моя тривога зросла, а думки в голові зароїлися ще швидше. Я намагався зосередити увагу на тому, що мене оточувало, на зміни, які сталися за час моєї відсутності, на нові хати понад дорогою. Машинально повторював собі, що погода стоїть дуже гарна, а весна на диво рання. День справді був чудовий, прозоре повітря було напоєне бадьорою ранковою свіжістю; біля хат цвіли яблуні, під ними, немов сніг, лежав опалий цвіт; переді мною наче були картини художників нової школи. Всюди, куди не глянь, — сліпуче й прозоре pleine air[37], у ясній глибині якого мелькали постаті людей, що працювали коло хат і в полі. Дивно, що я все це бачив, усе помічав, але не міг нічим перейнятись, захопитись. Ці враження чомусь не хвилювали мене, а ніби скупчувались тільки на поверхні мозку, неможучи проникнути вглибину, де крились інші думки. В такому стані роздвоєної свідомості я в'їхав до Плошова. Тут мене зненацька огорнули тінь і прохолода липової алеї, через яку дивились на світ вікна будинку. Розпорошені, неспокійні думки ще стривоженіше завирували у голові. Сам не знаю, чому, замість того щоб в'їхати у двір, я спинив візника біля воріт і пішки попрямував до ганку.
Взагалі не можу зрозуміти, чому охопив мене такий неспокій: може, тому, що в цьому знайомому будинку мене чекало щось невідоме, але безпосередньо пов'язано з моїм трагічним минулим? Коли я йшов через двір, у мене так стиснуло груди, що аж дух перехопило. "Що це таке, в біса? Що це таке?" — повторював я по думки. Тому, що я зупинив візника за ворітьми, ніхто не вийшов мене зустріти. В передпокої не було нікого. Я ввійшов до їдальні й вирішив там почекати, поки спустяться вниз дами.
Вони мали скоро прийти, бо стіл був уже накритий, чашки розставлені, а самовар шипів і буркотів, випускаючи вгору клубки пари. Тут теж найменші подробиці не залишилися поза моєю увагою. Я помітив, що в їдальні холодно й темнувато, бо вікна її виходили на північ. Потім завважив, що світло, яке проникало крізь троє вікон, відбивалося в темному навощеному паркеті й утворювало три світляні доріжки; після цього почав розглядати, ніби щось нове, буфет, який знав з дитинства; а після того пригадав свою розмову зі Снятинським у цій кімнаті, коли ми дивилися крізь вікно на його дружину й Анельку, які йшли в ботах по снігу до оранжереї.
Врешті мене охопили сум і відчуття душевної порожнечі. Я сів біля вікна, щоб бути ближче до світла і знову подивитись на сад. Однак моє внутрішнє роздвоєння не минало, я весь час думав про те, що незабаром, може, за кілька хвилин, побачу її, що повинен буду привітатися, розмовляти з нею, а потім місяцями бачити її щодня. Запитання: "Як це буде? Що буде?" — тіснились у мене в голові, обганяли одне одного. Є люди, які від страху здійснюють неймовірні подвиги; а зі мною часто буває так, що тривога, нерішучість, невпевненість у тому, що має статися, змінюються якимсь вибухом нетерпіння і гніву. Так сталося й тепер. Різниця між колишньою Анелькою і теперішньою пані Кроміцькою так виразно уявилась мені, як ніколи досі.
"Та якби навіть у тебе місяць був на лобі,— подумав я, — якби ти була в стократ вродливішою, у стократ чарівнішою, ніж я можу собі уявити, для мене ти будеш нічим, скажу навіть більше: все в тобі мене відштовхуватиме". Гнів мій ще збільшився, коли я, не знати чому, уявив, що Анелька і зараз, і падалі намагатиметься при зустрічах зі мною своєю поведінкою доводити мені, що я помиляюсь, бо вона навіки лишиться для мене жаданою й неприступною. "Побачимо!" — відповідав я їй подумки, передчуваючи, що мене чекає якийсь дивний і незрозумілий поєдинок з цією жінкою, якась боротьба, в якій я і програю, і виграю, бо втрачу спогади, але знайду спокій. В ці хвилини мені здавалося, що в мене вистачить сили й відваги, щоб відбити всі атаки.
Та ось двері тихо прочинились, і до їдальні ввійшла Анелька.
Коли я побачив її, в мене зашуміло в голові, похололи кінчики пальців. Жінка, яка в цю мить стояла переді мною, називалася, правда, пані Кроміцькою, але в неї були милі, дорогі риси й невимовна чарівність моєї колишньої Анельки. В тому хаосі, що зчинився в моїй голові, один голос звучав гучніше за інші: "Анелька! Анелька! Анелька!" А вона чи то не помітила мене одразу, чи вважала за когось іншого, — бо я стояв спиною до світла. Тільки коли я підійшов до неї, вона звела очі й стала мов укопана. Не можу навіть описати того виразу переляку, збентеження, хвилювання й покірності, який з'явився на:її обличчі. Вона так сильно зблідла, що я злякався, щоб вона не зомліла. Коли я потискав їй руку, мені здалося, ніби я стискаю шматочок льоду. Всього я сподівався, але не такої зустрічі. Ще хвилину тому я міг би присягнутись, що, вітаючись зі мною, Анелька якимсь чином дасть мені відчути, що тепер вона пані Кроміцька. А тим часом усе було зовсім інакше! Переді мною стояла схвильована, злякана моя колишня Анелька. Це я зробив її нещасною, я був винен, страшенно винен перед нею, а вона в цю мить дивилась на мене так, наче сама просила прощення. Колишнє кохання, каяття і жаль охопили мене з такою силою, що я зовсім утратив голову. Я насилу переборов себе, щоб не схопити її, не притиснути до грудей, не почати заспокоювати словами, які говорять тільки дорогій людині. А моє серце було переповнене ними. Я був такий схвильований, такий приголомшений несподіваною, неймовірною появою замість пані Кроміцької Анельки, що тільки стискав їй руку, неможучи промовити й слова. Та все ж треба було щось сказати, тому я, зібравши рештки самовладання, спитав приглушеним, наче не своїм голосом:
— Хіба тітка не говорила тобі, що я приїду?
— Тітка… говорила… — насилу відповіла Анелька.
І ми обоє знову замовкли. Я розумів, що годиться говорити далі, запитати про здоров'я матері і її власне, однак не мав сили це зробити. Я від усієї душі хотів, щоб хто-небудь прийшов і виручив нас обох. І ось зайшла тітонька з молодим лікарем Хвастовським, молодшим сином управителя, який уже з місяць лікує пані Целіну. Анелька враз відійшла до столу й почала наливати чай, а я привітався й завів розмову з тіткою. За цей час я вже взяв себе в руки, і ми сіли пити чай.
Тепер я запитав, як почуває себе пані Целіна. Тітка, відповідаючи мені, весь час посилалась на молодого лікаря, а той увертався до мене з тим відтінком поблажливого презирства, з яким новоспечений дипломований фахівець розмовляє з профанами, і водночас як демократ, котрий старанно оберігає свою гідність навіть тоді, коли ніхто й не хоче його принизити — відповідає людині, яку вважає аристократом. Він здався мені дуже самовпевненим і, зрештою, я говорив з ним ввічливіше, ніж він зі мною. Це трохи розважило мене й дало можливість упорядкувати свої думки, що весь час плутались, коли я дивився на Анельку. Інколи я поглядав на неї через стіл і з якимсь відчаєм подумки повторював собі: "Ті самі риси, те саме тонке обличчя й волосся над чолом; це та ж сама Анелька, майже дівчинка! Те саме кохання, те саме щастя, тільки вже не моє, вже назавжди втрачене!.." Була в цьому, відчутті й велика відрада, змішана з великим болем. Анелька вже трохи опанувала себе, але все ще була ніби злякана. Я наважився кілька разів звернутись до неї, запитуючи про її матір, щоб якось підбадьорити її. Це мені певною мірою пощастило зробити. Вона навіть сказала: "Мама буде рада побачити тебе". Я не повірив цьому, але її голос слухав з заплющеними очима, він був для мене приємнішим за найкращу музику. Ми розмовляли дедалі все більш невимушено. Тітка була в чудовому настрої, по-перше, тому, що я приїхав, а по-друге, що вона вже побувала в Клари, й та пообіцяла дати концерт. Повертаючись від Клари, тітка зустріла на сходах двох дам, патронес інших добродійних товариств. Вони запізнились, це дуже тішило тітку. Вона розпитувала мене про Клару, яка справила на неї чудове враження. В кінці сніданку я, відповідаючи па запитання, змушений був розповісти дещо про свої подорожі. Тітка дивувалася, що я побував аж в Ісландії, і, розпитавши мене, як там живуть люди, сказала:
— Хіба що з відчаю можна поїхати туди.
— Мені справді було тоді дуже тяжко, — відповів я.
А пелька глянула в ту мить на мене, і знову я помітив у її очах переляк і покірність. У мене так заболіло серце! Якби її рука здавила його, я б не відчував страшнішого болю. Чим більше я був підготовлений до того, що вона зустріне мене з холодним, тріумфальним виглядом, з якоюсь зловтіхою, з погірдливим усвідомленням своєї вищості, тим більше мене зворушувало й водночас пригнічувало її ангельське співчуття. Всі мої розрахунки, всі передчуття обманули мене. Я думав, коли б вона навіть не захотіла, щоб я бачив у ній пані Кроміцьку, то їй це не вдасться, вона тільки відштовхне мене тим і викличе в мене неприязнь до себе, а втім, вона не була навіть схожа на заміжню жінку. Мені зараз доводилось нагадувати собі, що вона одружена, проте це викликало в мене не відразу, а невимовну печаль.
У мене така вдача, що під час душевних страждань я люблю роз'ятрювати свої рани, хотів зробити це й зараз — завести розмову про її чоловіка. Однак не зміг; мені здалося, що це було б жорстокістю й профанацією наших почуттів.
