Без догмата - Сенкевич Генрик
Удень я завважив, що в Анельки шкіра на скронях ледь жовтавого відтінку слонової кості. І весь час дивився на неї з невимовною втіхою, я наче пригадував її собі і з якимсь дивним, дразливим і водночас солодким почуттям упевнювався, що це те саме обличчя, ті самі довгі вії, ті самі очі, які здаються чорними, хоч вони й не чорні, ті самі притінені пушком губи. Я не міг насититись цим перетворенням спогадів на реальну дійсність. В Анельці є для мене щось невимовно привабливе. Якби я навіть раніше ніколи її не бачив, а її поставили б переді мною серед тисячі найпрекрасніших жінок і звеліли вибрати одну з них, я знаю, що підійшов би просто до Анельки й сказав: "Оце моя обраниця!" Може, на світі є й вродливіші жінки, а для мене жодна з них так не відповідає тому типові жінки, який кожен чоловік береже в своїй уяві. Гадаю, що Анелька помічає, як я захоплено милуюсь нею.
З Плошова я виїхав у сутінки. Я був настільки поглинутий враженнями цього дня, а мої попередні міркування й надії були настільки зруйновані, що я й досі неспроможний розібратися в самому собі. Я сподівався зустріти пані Кроміцьку, а зустрів Анельку. Пишу про це ще раз. Тільки бог знає, чим це може скінчитися для нас обох. Думаю про це з почуттям величезного щастя і якоїсь невпевненості. Бо теоретично я мав слушність, надіючись, що після одруження в Анельці відбудуться психологічні зміни, які обов'язково відбуваються в кожній жінці, і міг сподіватися, що вона хоча б натякне мені, ніби вона рада, що вибрала не мене. Жодна інша жінка не відмовила б собі в задоволенні таким способом потішити своє самолюбство… А я, знаючи себе, свою вразливість і нервовість, ладен був присягнутись, що після цього повернувся б додому, сповнений гіркоти, іронії, гніву, але зцілений. Насправді ж усе сталось інакше, зовсім інакше! В цієї жінки таке безмірно добре серце, в ній стільки простодушності, що звичайна мірка людської доброти виявилася для неї замалою. Що тепер буде, що станеться зі мною, я не хочу й думати. Життя моє могло плисти ясною й спокійною рікою в те море, до якого спливає все, а тепер воно водоспадом рине в безодню. Та нехай буде, як буде. В найгіршому випадку я буду дуже нещасний. Але й раніше з цією порожнечею в душі я не спочивав па трояндах. Не пам'ятаю, хто, здається, мій батько, казав, що з кожного життя має щось вирости — такий закон природи. Що ж, якщо має вирости, то виросте. Адже навіть у пустелі приховані життєдайні сили піднімають із надр землі вгору пальми в оазисах.
21 квітня
Вважається, що я живу в Варшаві, але чотири дні підряд я провів у Плошові. Пані Целіні покращало, а ксьондз Латиш позавчора вмер. Лікар Хвастовський назвав його хворобу "ідеальним процесом туберкульозу легенів" і насилу приховує своє задоволення від того, що з точністю майже до години визначив кінець цього "ідеального процесу". Ми відвідали хворого за дванадцять годин перед його смертю. Він жартував з нами й був сповнений надії, бо температура впала, а вона зменшилась тому, що його організм ослаб. Вчора вранці ми сиділи з Анелькою на ганку, коли прийшла мати бідолашного хлопця й почала розповідати про його смерть, як про це розповідають селяни, в яких горе змішується з покірністю перед тим, що сталось. У моєму співчутті до неї була й цікавість, бо досі я мало спілкувався з простими людьми й мало приділяв їм уваги. Якою прекрасною мовою розмовляють вони! Я намагався запам'ятати слова старої селянки, щоб потім записати їх. Вітаючись з нами, вона спершу вклонилася в ноги мені й Анельці, а потім, затуливши очі долонею, заголосила:
— О, Ісусе рідний, о, свята діво Маріє! Помер мій неборачок, помер! Захотів до господа бога піти, а не залишитися з матір'ю й батьком. Не порятували його й турботи наших панів. Даремно йому вино давали, йому й те вино не помогло. О, господи милостивий, о, Ісусе Христе!
В її голосі звучало щире материнське горе, але мене вразило, що в тих зойках і голосіннях звучало щось схоже на обрядовий наспів. Раніше я ніколи не чув, як селянки оплакують смерть близьких, однак можу ручитися, що всі вони так само голосять, ніби дотримуючись якоїсь сільської традиції.
Анелька зі слізьми на очах і з властивим лише жінкам співчуттям почала розпитувати селянку про те, як усе це сталося, розуміючи, що тій буде легше, коли вона виговориться. І справді, бабуся охоче почала розповідати.
— Коли ксьондз зі святими дарами пішов від нього, я йому й кажу: "Чи ти помреш, чи не помреш, на це воля божа! Ти гарно підготувався до смерті, а тепер спи". Він сказав: "Гаразд!" — і задрімав, я також, бо, нехай Господь бог простить мені на слові, три ночі перед тим і очей не заплющила. Тільки після перших півнів прийшов мій старий, розбудив мене, ми сидимо удвох, а він усе спить і спить. Я й кажу старому: "Ой, чи не помер він?" А старий мені: "Може, й помер!" Доторкнувся до нього, а він прокинувся й промовив: "Мені краще". Полежав трошки спокійно і, дивлячись у стелю, став посміхатися. Коли я це побачила, мене зло взяло, я й кажу: "Це ти, рудий, з мого горя смієшся?" А то він до смерті своєї всміхався, бо потім почав важко дихати, бідолашненький, і тільки й дожив до світанку.
Вона знову заголосила, потім попросила, щоб ми пішли поглянути на небіжчика, бо вона вже його обрядила, і "він такий гарний, мов картинка". Анелька хотіла було піти з нею, але я її затримав; до речі, стара через хвилину вже забула про своє бажання й стала розповідати, які вони бідні. Чоловік її колись був заможним господарем, але все майно пішло па те, щоб вивчити сина. Сусіди купували в них морг за моргом, а тепер залишилась тільки хата, а землі зовсім немає. Тисячу двісті карбованців витратили. Думали, що на старості поживуть біля сина, а його Господь забрав. Бабуся з чисто селянською покірністю пояснила нам, що вони з чоловіком уже вирішили: відразу після похорону підуть старцювати! Здавалося, що це її зовсім не лякає; вона говорила про це навіть ніби з якимсь прихованим задоволенням, побоювалась тільки, щоб у волосній управі не було тяганини зі свідоцтвом, яке їй для чогось було потрібне. В її розповіді тисячі конкретних подробиць перемішувались із звертанням до Ісуса й пресвятої Богородиці зі слізьми й голосінням.
Анелька побігла в дім і за хвилину повернулася з грішми, які хотіла віддати бабусі, але в мене виникла інша думка, яка здалася мені доречною. Я зупинив Анельку й звернувся до бабусі:
— Отож ви витратили тисячу двісті карбованців на те, щоб вивчити сина?
— Авжеж, ясновельможний пане. Думалося, коли він стане священиком, то будемо жити разом з ним у плебанії, але бог послав нас не в плебанію, а під костьол жебрати.
— То я вам подарую тисячу двісті карбованців. Заведіть собі нове господарство й живіть спокійно в своїй хаті.
Я хотів одразу виконати свою обіцянку, але не мав з собою грошей; вирішив узяти потрібну суму в тітки й звелів бабусі прийти через годину. Вона була така приголомшена, що якийсь час мовчки дивилась на мене, широко розкривши очі, потім з криком упала мені до ніг. Та мені вдалося досить швидко позбутися її, бо вона квапилась побігти до чоловіка й сповістити йому добру новину. Ми лишилися з Анелькою самі, вона теж була схвильована й спершу не знаходила потрібних слів; аж потім почала повторювати:
— Який же ти добрий! Який же ти добрий!
Але я стенув плечима і сказав Анельці таким тоном, паче йшлося про якусь звичайнісіньку справу:
— Люба моя Анелько, я вчинив це зовсім не через доброту й не заради тих людей, яких уперше бачу. Я зробив це тому, що ти їх жалієш, і мені хотілося зробити тобі щось приємне. Інакше я відбувся б якою-небудь дрібного подачкою.
Я сказав щиру правду. Ті люди обходили мене не більше, ніж будь-який жебрак; я так само легко дав би їм удвічі або втричі більше, щоб порадувати Анельку. І сказав я це навмисне, чудово розуміючи, що такі слова, сказані жінці, означають дуже багато, хоч вони висловлені не в формі освідчення, але насправді це майже освідчення в коханні. Це однаково, що сказати їй: "Для тебе я зробив би все, бо ти для мене — все". Жодна жінка на світі не може відкинути таке признання й не має права образитись. А мені ще й тому хотілося сказати так Анельці, що я саме так відчував. Я тільки пом'якшив приховане значення моїх слів тим, що промовив їх таким тоном, ніби йшлося про звичайнісіньку річ. Проте Анелька зрозуміла значення моїх слів, бо опустила очі й не знала, що відповісти. Нарешті, помітно збентежена, сказала, що їй треба йти до матері, й залишила мене самого.
Я добре розумію, що, поводячись так, вселяю в Анельчину душу чужі їй, тривожні думки. Разом з тим мені дивно, що хоч, з одного боку, я відчуваю докори сумління і боюся порушити спокій істоти, за яку я віддав би своє життя, то з другого — це викликає в мене якусь хижу радість, наче я задовольняю властиві людині руйнівні інстинкти. Переконаний я і в тому, що ніяке усвідомлення заподіяного зла, ніякі докори сумління тут не допоможуть. У мене надто сильний темперамент, щоб я умів і міг стримати себе перед непереборною, невимовною привабливістю цієї жінки. Тепер я справді, мов той індіанець, який, попавши у водоспад, склав весла й здався на волю хвиль. Я навіть не задумуюсь над своєю виною, над тим, що все могло бути інакше, що мені треба було тільки простягти руку до цієї жінки, про яку я тепер кажу собі: "Для кого варто жити, якщо не для неї? Кого варто кохати, як не її?" Я впадаю в детермінізм, і мені часто здається, що інакше й не могло бути, що ця моя життєва непристосованість підготовлена цілими поколіннями, які вже давно вичерпали свій запас життєвих сил, — що я був і буду таким, яким мусив і мушу бути, що мені не лишається нічого іншого, як скласти весла.
Сьогодні вранці я був з тіткою й Анелькою на похороні молодого семінариста. Погода весь час стоїть гарна; похорон відбувся рано і не втомив моїх дам, бо до костьолу й до цвинтаря від нас недалеко. Дивний вигляд має така сільська похоронна процесія на чолі з ксьондзом, за яким їде віз з трупою, а далі йде великий натовп селян і селянок. Усі співають похмурі погребальні пісні, схожі на якусь халдейську музику. Чоловіки й жінки, що йдуть у кінці процесії, розмовляють між собою якимись сонними, протяглими голосами, починаючи розмову словами: "Ох, любі ви мої!" Ці слова я чув щохвилини.
