Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Вони на хвилину спинились, придивляючись, а потім круто звернули в ліс.

— Ці без бомажки їдуть,— зміркував Прохір.— Бачив, як вони крутнули в ліс ? І чорти їх несуть удень !

Ще кілька чоловіка, забачивши Григорія і Прохора, звертали з дороги, поспішали сховатись. Один літній піхотинець —козак, що потайки пробирався додому, шмигнув у соняшники, притаївся, як заєць на межі. Проїжджаючи повз нього, Прохір підвівся на стременах, крикнув:

— Ей, земляче, погано ховаєшся! Голову сховав, а с .... видно ! — Із удаваною люттю раптом загорлав : — Ану, вилазь ! Показуй документи !

Коли козак схопився і, пригинаючись, побіг соняшниками, Прохір зареготав на все горло, шарпнув коня, щоб скакати навздогін, але Григорій спинив його :

— Не дурій ! Ну його к чорту, він і так бігтиме, поки не запалиться. Ще якраз помре з остраху...

— Що ти ! Його і з хортами не доженеш. Бін оце верст на десять скоком піде. Бачив, як він махнув соняшниками ? Звідки воно при такій нагоді й жвавість у людини береться, аж дивно мені.

Осудливо взагалі ставлячись до дезертирів, Прохір говорив:

— їдуть же як, просто валками. Наче, скажи, їх з мішка висипали ! Гляди, Пантелевичу, коли б незабаром нам удвох з тобою не довелось фронт держати...

Чим ближче під'їжджав Григорій до фронту, тим ширше відкривалась перед ним огидна картина розкладу Донської армії,— розкладу, що почався якраз у той момент, коли, поповнена повстанцями, армія здобула на Північному фронті найбільші успіх'и. Частини її в цей час уже не тільки нездатні були перейти в рішучий наступ і зламати опір противника, але й самі не змогли б витримати серйозного натиску.

По станицях і селах, де розташовувались ближні резерви, офіцери безпробудно пиячили ; обози всіх розрядів повним —повні були награбованого і ще не відправленого в тил майна ; в частинах лишалось не більш як 60 процентів складу ; у відпуск козаки йшли самовільно, і набрані з калмиків каральні загони, що гасали по степу, неспроможні були стримати хвилю масового дезертирства. В зайнятих селах Саратовської губернії козаки тримались завойовниками на'чужій території: грабували населення, гвалтували жінок, знищували хлібні запаси, різали худобу. В армію йшли поповнення з зеленої молоді і п'ятидесятилітніх стариків. В маршових сотнях відкрито говорили про небажання воювати, а в частинах, що їх перекидали на воронізький напрям, козаки просто не корились офіцерам. Були чутки, що частіше стали траплятись випадки вбивства офіцерів на передових позиціях.

Недалеко від Балашова вже смерком Григорій спинився в одному невеличкому сільці ночувати. 4 — а окрема запасна сотня з козаків старшого призовного віку і саперна рота Та— ганрогського полку зайняли в сільці всі житлові приміщення. Григорію довелося довго шукати місця для нічлігу. Можна було б переночувати в полі, як вони звичайно робили, але на ніч надходив дощ, до того ж Прохора тряс черговий напад малярії, треба було перебути ніч десь під дахом. Край села, біля великого, обсадженого тополями дому, стояв зіпсований снарядом бронеавтомобіль. Проїжджаючи повз нього, Григорій прочитав незафарбований напис на його зеленій стінці: "Смерть білій сволоті !" і — нижче: "Лютий". У дворі біля конов'язі пирхали коні, чути було людські голоси ; за домом у садку горіло багаття, над зеленими верхівками дерев слався дим ; освітлені вогнем, коло багаття рухались фігури козаків. Вітер ніс від вогнища запах горящої соломи і паленої свинячої щетини.

Григорій зліз з коня, пішов у дім.

— Хто тут хазяїн ? — спитав він, зайшовши в низьку, повну людей кімнату.

— Я. А вам чого ? — Невисокий мужик, що стояв, притулившись до грубки, не міняючи положення, оглянувся на Григорія.

— Дозвольте у вас переночувати ? Нас двоє.

— Нас тут і так, як насіння в гарбузі,— незадоволено 'буркнув літній козак, що лежав на лаві.

— Я б нічого, та дуже густо в нас людей,—наче виправдуючись, заговорив хазяїн.

— Якось помістимось. Не під дощем же нам ночувати. ? — наполягав Григорій.— У мене ординарець хворий.

Козак, що лежав на лаві, крекнув, спустив ноги і, придивившись до Григорія, вже іншим тоном сказав :

— Нас, ваше благородіє, разом з хазяями чотирнадцять душ у двох кімнатках, а третю займає англійський офіцер з двома своїми денщиками, та крім того ще один наш офіцер з ними.

— Може,, у них якось влаштуєтесь ? — доброзичливо сказав другий козак з густою сивиною в бороді, з погонами старшого урядника. .

— Ні, я вже краще тут. Мені місця небагато треба, на підлозі ляжу, вашого місця не займу.— Григорій зняв шинель, долонею пригладив волосся, сів до стола.

Прохір вийшов до коней.

В сусідній кімнаті, мабуть, чули розмову. Хвилин через п'ять увійшов маленький, чепурно вдягнений поручик.

— Ви шукаєте нічлігу ? — звернувся він до Григорія і, мигцем глянувши на його погони, з люб'язною усмішкою запропонував : — Переходьте до нас, у нашу половину, сотник. Я і лейтенант англійської армії пан Кемпбел просимо вас, там вам буде зручніше. Моє прізвище — Щеглов. Ваше ?—Він потиснув' руку Григорію, спитав:—Ви з фронту? Ага, з відпуску! Ходім,. ходім ! Ми раді будемо виявити гостинність. Ви, мабуть, голодні, а в нас є чим вгостити.

У поручика на френчі з прекрасного' світлозеленого сукна теліпався офіцерський георгій, проділ на невеликій голові був бездоганний, чоботи старанно вичищені, від матово — смуглого виголеного обличчя, від усієї його ставної фігури віяло чистотою і стійким запахом якогось квіткового одеколону. В сінях він чемно пропустив Григорія вперед, сказав :

— Двері наліво. Обережніше, тут ящик, не вдартеся.

Назустріч Григорію підвівся молодий рослий і кремезний

лейтенант, з пухнастими чорними вусиками, що прикривали навскоси розсічену верхню губу, і близько поставленими сірими очима. Поручик відрекомендував йому Григорія, щось сказав по — англійськи. Лейтенант потряс руку гостя і, дивлячись то на нього, то на поручика, сказав кілька фраз, жестом запросив сісти.

Посеред кімнати стояли вряд чотири похідних ліжка, в кутку купою лежали якісь ящики, дорожні мішки, шкіряні чемодани. На скрині лежали : ручний кулемет незнайомої для Григо рія системи, чохол від бінокля, патронні цинки, карабін з темною ложею і новеньким, непотертим, тьмяно — сизим стволом1.

Лейтенант щось говорив приємним глухим баском, дру,-жеяюбно поглядаючи на' Григорія. Григорій не розумів чужої, чудної для його вуха мови,— але, догадуючись, що говорять про нього, почував деяку незручність. Поручик рився в одному з чемоданів, усміхаючись слухав, потім сказав :

— Містер Кемпбел каже, що дуже поважає козаків, що, на його думку, вони прекрасні кавалеристи і воїни. Ви хочете їсти? Ви п'єте? Він каже, що небезпека зближує... Е, чорт,, всякі дурниці говорить ! — Поручик дістав з чемодана кілька консервних банок, дві пляшки коньяку і знов нахилився над. чемоданом, в той же час перекладаючи далі: — Він каже, що його дуже гостинно приймали козачі офіцери в Усть-Медве-дицькій. Вони випили там величезну бочку донського вина, всі були п'яні, як ніч, і дуже весело провели час з якимись гімназистками. Ну, це вже як водиться ! Він вважає для себе приємним обов'язком віддячити за виявлену йому гостинність не меншою гостинністю. І ви повинні будете це витерпіти. Мені вас жаль... Ви п'єте ?

— Дякую. П'ю,— сказав Григорій, крадькома розглядаючи свої брудні від поводів і дорожного пилу руки.

Поручик поставив на стіл банки,— спритно відкриваючи їх ножем, зітхаючи, сказав:

— Знаєте, сотник, він мене замучив, цей англійський кабан ! П'є з ранку і до пізньої ночі. Хлище, ну, й не сказати ! Я сам, знаєте, не від того, щоб випити, але в таких гомеричних розмірах не можу. А оцей,— поручик, усміхаючись, глянув на лейтенанта, несподівано для Григорія матірно вилаявся,— хилить і натщесерце і всяко !

Лейтенант усміхався, кивав головою, ламаною російською' мовою говорив :

— Та, та !.. Хор'ошо ... Нато вип'іт фаш здор'ов !

Григорій засміявся, тріпнув волоссям. Ці хлопці йому безперечно подобались, а лейтенант, що безглуздо усміхався і прекумедно говорив по — російськи, був просто чудовий.

Витираючи склянки, поручик говорив :

— Два тижні я з ним валасаюсь, це ж не абищо ! Він працює інструктором по водінню танків, доданих до нашого-другого корпусу, а мене приставили до нього перекладачем. Я вільно розмовляю по-англійськи, оце мене й занапастило... У нас теж п'ють, але не так. А це — чорт знає що ! Побачите, на що він здатний ! Йому самому на добу потрібно не менш як чотири — п'ять пляшок коньяку. З перервами випиває все, а п'яним не буває, і навіть після такої порції може працювати. Він мене заморив. Шлунок у мене щось починає потроху боліти, настрій усі ці дні жахливий, і весь я так проспиртувався, що тепер навіть біля засвіченої лампи боюсь сидіти ... Чорт знає що ! — Говорячи, він налив повнісінькі дві склянки, собі налив трошечки.

Лейтенант, показуючи, очима на склянку, сміючись, щось почав жваво говорити. Поручик, благально поклавши руку на серце, відповідав йому, стримано усміхаючись, і лише зрідка й на мить у чорних добрих очах його спалахували злі вогники. Григорій взяв склянку, цокнувся з гостинними хазяями, вихилив одним духом.

— О ! — схвально сказав англієць і, сьорбнувши з своєї склянки, зневажливо подивився на поручика. —

Великі, смуглі, робочі руки лейтенанта лежали на столі, на тильній стороні долонь у порах темніло машинне мастиво, пальці лущились від бензину і рябіли застарілими саднами, а обличчя було пещене, гладке, червоне. Контраст між руками й обличчям був такий великий, що Григорію здавалось часом, ніби лейтенант сидить у масці.

— Ви мене рятуєте,— сказав поручик, наливаючи повних дві склянки.

— А він сам як,—1 не п'є ?

— В тім то й річ ! Зранку п'є сам, а ввечері не може. Ну, що ж, давайте вип'ємо.

— Міцна штука...— Григорій надпив трохи з склянки, але під здивованим поглядом лейтенанта вилив у рот решту.

— Він каже, що ви молодчина. Йому подобається, як ви п'єте.

— Я помінявся б з вами посадами,— усміхаючись, сказав Григорій.

— Певний, що через два тижні ви втекли б !

— Від такого добра?

— Ну, я в усякому разі від цього добра втечу.

—— На фронті гірше.

— Тут — теж фронт. Там від кулі або осколка можна дуба дати, і то не напевне, а тут біла гарячка мені забезпечена.