Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

В мене для цього чоловік є.

— Бачу тебе наскрізь ! Бачу, чим ти й дихаєш ! Не невістка, а в невістки лізеш ! Дітей спочатку хочеш привабити, а потім до Гришки підібратися?

— До вас у невістки йти я не збираюсь. Здуріли ви, бабусю ! В мене чоловік живий.

— Ото ж бо ти від нього, від живого, й намагаєшся до другого причепитись !

Оксана помітно зблідла, сказала :

— Не знаю, чого ви на мене напались і страмите мене... Ні до кого я ніколи не набивалась і набиватись не збираюся, а що вашого онучка примовила,— що ж тут поганого ? Дітей У мене, ви самі 'знаєте, немає, чужим радію, і то легше, от і закликала його... Подумаєш, задаровувала я його! Грудку цукру дала дитині, то це вже й задаровування ! Та й навіщо мені його задаровувати ? Так, балакаєте ви бог зна що !..

— При живій матері ти його щось не закликала! А як померла Наталя — то й ти доброзичлива стала ?

— Він у мене і при Наталі в гостях бував,— ледве помітно усміхнувшись, сказала Оксана.

— Не бреши,! безсовісна !

— Ви спитайте його, а вже потім брехнею дорікайте.

Ну, як би там не було, а більше не смій хлопчину

заманювати до себе. 1 не думай, що* дим ти миліша станеш Григорієві. Дружиною1 його тобі не бути, так і знай !

З перекривленим від гніву обличчям, Оксана хрипло сказала :

— Мовчи ! Тебе він не питатиме! І ти в чужі діла не лізь !

Іллівна хотіла ще щось сказати, але Оксана мовчки повернулась, підійшла до відер, рвучко завдала на плечі коромисло і, розхлюпуючи воду, швидко пішла стежкою.

З того часу, зустрічаючись з Мелеховими, вона ні з ким з них не віталася, з сатанинською пихою, роздуваючи ніздрі, проходила мимо, але забачивши денебудь самого Мишка, боязко озиралась і, якщо нікого не було поблизу,— підбігала до нього, нахилившись, пригортала до грудей і, цілуючи загорілий лобик і хмурнуваті чорні, мелеховські оченята, сміючись і плачучи, безладно шепотіла : "Рідний мій Григоровичу ! Хороший мій ! Як же я за тобою скучила ! Дурна твоя тітка Оксана... Ой, яка ж дурна !" І потім довго не сходила з її губ трепетна усмішка, а зволожені очі сяяли щастям, як у молоденької дівчини.

В кінці серпня був мобілізований Пантелей Прокопович. Водночас з ним з Татарського пішли на фронт усі козаки, здатні орудувати зброєю. В хуторі з чоловічого населення лишились тільки інваліди, підлітки та древні старики. Мобілізація була поголовна, і звільнення на медичних комісіях, за винятком явних калік, не дістав ніхто.

Пантелей Прокопович, діставши наказ від хутірського отамана з'явитись на збірний пункт, нашвидку попрощався з старою, з внуками і Докійкою, крекчучи став навколішки, вдарив два доземних поклони,— хрестячись до образів, сказав :

— Прощавайте, милі мої ! Мабуть, не доведеться нам уже бачитись, либонь настав останній час. Наказ вам од мене такий : молотіть хліб і день і ніч, до дощів постарайтесь скінчити. Треба буде — найміть чоловіка, щоб пособив вам. Якщо не вернусь' до осені — вправляйтесь без мене ; зяб лі виоріть, скільки зможете, жита посійте хоч з десятину. Гляди, стара, хазяйнуй до пуття, рук не опускай. Повернемось ми з Григорієм чи ні, а вам хліб найпотрібніший буде. Війна війною, а без хліба жити теж погано. Ну, бережи вас господи !

Іллівна провела старого до майдану, глянула останній раз, як він поруч з Христонею накульгує, поспішаючи за підводою, а потім витерла фартухом припухлі очі і, не оглядаючись, попрямувала додому. На току ждав її недомолочений поклад пшениці, в печі стояло молоко, діти з ранку нічого не їли, клопоту в старої було сила — силенна, і вона поспішала додому, не спиняючись, зрідка кланяючись зустрічним жінкам, не стаючи на розмову, і тільки ствердливо кивала головою, коли хтось із знайомих співчутливо питав : "Служивого випроводжала; чи що?".

Через кілька днів Іллівна, подоївши на зорі корів, вигнала їх на провулок і тількищо хотіла йти в двір, як до слуху її долинув якийсь приглушений, осадистий гуркіт. Роздивившись, вона не знайшла на небі жодної хмарини. Трохи згодом гуркіт повторився :

— Чуєш, бабусю, музику ? — спитав старий пастух, що збирав череду.

— Яку музику ?

— А ту, що на самих басах грає.

— Чути чую, та не второпаю, що воно . таке.

— Скоро второпаєш. От як почнуть з того боку на хутір кидати — зразу второпаєш. Це з гармат б'ють. Старикам нашим тельбухи випускають ...

Іллівна перехрестилась, мовчки пішла у хвіртку.

З того дня гарматний гуркіт стугонів безупинно чотири доби. Особливо чути було зорями. Але коли віяв північно —східний вітер, грім далеких боїв чути було і серед дня. На токах на хвилину припинялась робота, жінки хрестились" тяжко зітхали, згадуючи рідних, шепочучи молитви, а потім знов починали глухо погуркувати на токах камінні котки, поганяли коней і волів хлопчаки — погоничі, гуркотіли віялки, трудовий день вступав у свої невід'ємні праіва. Кінець серпня був погожий і сухий навдивовижу. По хутору вітер носив порох з полови, солодко пахло обмолоченою житньою соломою, сонце пекло немилосердно, але в, усьому вже відчувалось наближення недалекої осені. На вигоні тьмяно білів одцвілий сизий полин, верхівки тополь за Доном пожовкли" в садках дужче запахла антонівка, по — осінньому прояснились далекі горизонти, і на спорожнілих полях показались перші зграї пролітних журавлів.

Гетьманським шляхом день — у — день тяглися з заходу на схід обози, що підвозили до переправ через Дон бойові припаси, в обдонських хуторах з'явились біженці. Вони розказували, що козаки відступають з боями; деякі запевняли, нібито відступ цей робиться навмисне, для того, щоб заманити червоних, а потім оточити їх і знищити. Дехто з татар-ців нишком почав збиратись виїжджати. Підгодовували волів і коней, ночами закопували в ями хліб, скрині з найціннішим майном. Гарматний гуркіт був ущух, але 5 вересня відновився з новою силою і тепер звучав уже виразно й грізно. Бої відбувались верст за сорок від Дону, в напрямі на північний схід від Татарського. Через день загриміло і вгору порічці на заході. Фронт безупинно посувався по Дону.

Іллівна знала про те, що більшість хуторян збираються відступати, і запропонувала Докійці виїхати. Вона була розгублена й збентежена і не знала, що їй робити з хазяйством, з домом : чи треба все це кидати та виїжджати разом з людьми, чи лишатися вдома. Перед від'їздом на фронт Пантелей Прокопович говорив про молотьбу, про зяблю, про худобу, але й словаі не сказав; про те, що їм робити, коли фронт наблизиться до Татарського. Про всяк випадок Іллівна вирішила так: відправити з кимнебудь з хутірських Докійку з дітьми і найціннішим майном, а самій лишатись, навіть у тому випадку, коли червоні займуть хутір.

В ніч проти 17 вересня несподівано з'явився додому Пантелей Прокопович. Він прийшов пішки спід Казанської станиці, змучений, злий. Відпочивши з півгодини, сів за стіл і почав їсти так, як Іллівна за все своє життя не бачила : піввідерний чавун пісного борщу наче за себе вилив, а потім накинувся на пшоняну кашу. Іллівна від здивування в долоні сплеснула:

— Господи, як же ти їси, Прокоповичу! Наче ти три дні не їв !

— А ти думала—їв, стара дурепо? Три дні якраз макового зерна в роті не було !

— Та що ж це, вас не годують там, чи що ?

— Чорти б їх так годували ! — муркочучи по — котячому з напханим ротом, відповів Пантелей Прокопович.— Що роздобудеш — те й стріскаєш, а я красти ще не вивчився. Це молодим добре, бо в них совісті й на сімак2 не лишилось... Бони за цю прокляту війну так руки на злодійстві набили, що я жахався — жахався, та й перестав. Все, що забачать — беруть, тягнуть, волочуть... Не війна, а страсть господня !..

— Ти б не одразу наїдався. Коли б тобі не завадило. Глянь, як ти роздувся, наче павук !

— Мовчи отам. Молока принеси, та більшенький глечик.

Іллівна аж заплакала, дивлячись на свого вкрай зголоднілого старого.

— Що ж ти, назовсім прийшов ? — спитала вона після того, як Пантелей Прокопович вдовольнився кашею.

— Там видно буде ...— ухильно відповів він.

— Вас, стариків, либонь пустили додому ?

— Нікого не пускали. Куди там пускати, коли червоні вже до Дону підпирають ? Я сам пішов.

— А не доведеться тобі відповідати за це ? — боязко спитала Іллівна.

— Піймають — може й відповідати доведеться.

— То це ти що — ховатись будеш?

— А ти думала, що на гульбища бігатиму, чи по гостях ходитиму ? Тьху, безклепка яка ! — Пантелей Прокопович сердито плюнув, але стара невгавала :

— Ой, лишенько ! Ще біди наживемо, якраз ще тягати тебе* зачнуть...

— Ну, вже краще нехай ловлять та в тюрму садовлять, ніж там по степу з гвинтівкою тинятись,— стомлено сказав Пантелей Прокопович.— Я їм не молоденький по сорок верст за день чухрати, окопи копати, в атаки бігати, та по землі повзати, та ховатись од куль. Чорт від них сховається! Мого сусіда з Кривої Річки цокнула' куля під ліву, лопатку — і ногою не дригнув. Воно втіхи мало в такому ділі.

Гвинтівку й підсумок з патронами старий одніс і сховав у половнику, а коли Іллівна спитала, де ж його сіряк,— похмуро й неохоче відповів :

— Прожив. Певніше сказати — покинув. Натиснули на нас за станицею Шумилинською так, що все покидали, тікали, як несамовиті. Там уже не до сіряка було... У декого кожушки були, і ті покидали. І на чорта він тобі здався, той сіряк, що ти про нього згадуєш ? Коли б хоч сіряк був добрий, а то так, злиденний...

Насправді сіряк був добрий, новий, але все, чого позбувався старий, за його словами, було нікудишнє. Така вже в нього завелась звичка потішати себе. Іллівна знала про це, а тому про якість сіряка й не сперечалась.

Вночі на сімейній нараді вирішили: Іллівні і Пантелеєві Прокоповичу з дітьми лишатись вдома до. останку, оберігати майно, змолочений хліб закопати, а Докійку парою старих волів вирядити з скринями до рідні, на Чир, в хутір Ла-тишев. .

Планам цим не судилося здійснитись цілком. Вранці випровадили Докійку, а опівдні в Татарський в'їхав каральний загін з сальських козаків — калмиків. Мабуть,— хтось із хуторян бачив, як Пантелей Прокопович пробирався додому; через годину після того, як каральний загін в'їхав у хутір, четверо калмиків прискакали до мелеховського базу. Пантелей Прокопович, забачивши верхівців, напрочуд швидко й спритно видряпався на горище ; гостей зустрічати вийшла Іллівна.

— Де твоя старика ? — спитав літній ставний калмик з погонами старшого урядника, злазячи з коня і проходячи повз Іллівну в хвіртку.

— На фронті, де ж йому бути,— грубо відповіла Іллівна.

— Веди в хата, обшук роблю буду.

— Що шукатимеш ?

— Старика твоя шукать.