Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

"Є, але надто далеко. Добрих дві години верхи на коні. Але стільки часу ми не маємо. Тож доведеться переправлятись лише тут".

"Тобто під покровом ночі?"

"Саме так. Нема іншої ради. Коней залишимо тут. Як тільки приберемо вартового, решта, напевне, міцно спатиме. Не турбуйтеся — через шум ріки майже нічого не буде чути. Вартового я беру на себе. Ну, а тим часом, поки нам нема чого робити, краще зараз поспати й добре відпочити".

Переправу ми призначили на третю годину ночі. Капрал Хонда познімав з коней усе спорядження, відвів їх подалі і випустив. Зайві боєприпаси і провізію ми закопали у глибоку яму. Залишили при собі тільки баклаги з водою, їжі на один день, зброю і трохи патронів. Якби монгольські солдати нас захопили, ми не мали б жодних шансів відбитися з будь-якою кількістю патронів, бо вони переважали нас вогневою потужністю. Після того ми вирішили поспати до призначеної години. Бо якби ми переправилися, то вже не мали б часу перепочити. Першим на варту став Хонда, заступити його мав Хамано.

Ямамото ліг у намет і першим заснув. Видно, досі майже не спав. В узголів'ї поклав шкіряну сумку з важливими документами. Невдовзі заснув і Хамано. Усіх зморила втома. Але від напруження я довго ніяк не міг задрімати, хоча смертельно хотів спати. Уявив собі, як убиваємо монгольського вартового, як їхній кулемет обдає нас своїм вогнем на переправі, й нерви щораз більше почали здавати. Долоні змокріли, закололо у скронях. Я не був певен, що своїми діями не осоромлюсь як офіцер. Вибравшись з намету, я підійшов до Хонди, що стояв на варті, й присів поряд з ним.

"Ну що, Хондо? Може, нам доведеться тут померти?"

"Усе може бути", — відповів капрал.

Ми трохи помовчали. Однак у його словах "усе може бути" щось мені не сподобалося. В його відповіді вчувалася невизначеність. Я не дуже догадливий, але все-таки зрозумів, що за його невиразною відповіддю щось ховається. А тому вирішив розпитати. Мовляв, як хочеш щось сказати, не соромся — викладай, що в тебе на душі. Бо, може, ми останній раз ось так розмовляємо.

Міцно стиснувши губи, Хонда якийсь час погладжував пальцями пісок під ногами. Видно, в його душі відбувався якийсь двобій. "Пане молодший лейтенант, — сказав він нарешті, дивлячись мені прямо в очі. — З нас чотирьох найдовше проживете ви й умрете в Японії. Ваше життя буде набагато довшим, ніж самі сподіваєтеся".

Тепер настала моя черга пильно дивитися на нього.

"Ви, мабуть, думаєте: звідки це відомо? Я сам собі не можу пояснити. Просто знаю, і все".

"Це що, небесний дар?"

"Можливо. Але такі слова не зовсім відповідають моїм відчуттям. Усе набагато простіше. Я просто знаю, от і все".

"У тебе давно такі здібності?"

"Давно, — чітко відповів Хонда. — Але відколи себе пам'ятаю, я приховував це від інших. А тепер, коли йдеться про життя або смерть і стосується вас, я наважився сказати".

"А про інших ти також знаєш?"

Він похитав головою.

"Про дещо я здогадуюся, а про дещо — ні. Але вам, пане молодший лейтенант, мабуть, краще не знати про це. Можливо, з мого боку це зухвальство говорити про такі важливі речі вам — людині, що отримала університетську освіту, але на долю треба оглядатися тоді, коли вона вже звершилася. А забігати вперед не годиться. Я вже до цього звик. А ви — ні".

"Так ти кажеш, що я тут не помру?"

Хонда зачерпнув жменьку піску під ногами й дивився, як він з шурхотом сиплеться між пальцями.

"Так, це я можу сказати. Тут, у Китаї, на материку ви не помрете, пане молодший лейтенант".

Я хотів ще трохи поговорити, але Хонда замовк. Здавалось, поринув у свої думи. Не випускаючи з рук гвинтівку, він удивлявся в степ. І ніби не чув моїх слів.

Я повернувся в намет під барханом, ліг поруч із Хамано й заплющив очі. Цього разу сон прийшов. Настільки глибокий, що мені здалося, наче мене схопили за ноги й потягли на дно океану.

13

Довга розповідь лейтенанта Мамії

(частина 2)

— Я прокинувся від металічного клацання запобіжника, — розповідав далі лейтенант Мамія. — Жоден солдат на війні не пропустить повз вуха цей звук, хоч би як міцно спав. Це особливий звук. Важкий і холодний, немов сама смерть. Я майже машинально протяг руку до браунінга в узголів'ї, але від чийогось удару чоботом у скроню мені на мить потемніло в очах. Перевівши подих, я ледь-ледь розплющив очі й побачив, що чоловік, який, видно, щойно вдарив мене, нахилився і підібрав мій пістолет. Я поволі підвів голову — на мене цілилися дула двох гвинтівок. За ними проглядали постаті двох монгольських солдатів.

Я заснув у наметі, але він раптом зник, і над головою в небі сяяли міріади зірок. Ще один солдат спрямував дуло ручного кулемета на голову Ямамото, що лежав поряд. Той лежав спокійно — може, думав, що чинити опір немає сенсу, або заощаджував сили. На солдатах були довгі шинелі й військові шоломи. Двоє з них освітлювали нас з Ямамото сліпучими кишеньковими ліхтариками. Спочатку я не розумів, що сталося. Напевне, тому, що міцно спав, а отриманий шок виявився надто сильним. Та побачивши постаті монголів й глянувши на Ямамото, я нарешті збагнув наше становище: нас помітили раніше, ніж ми почали переправлятися через ріку.

Відразу після цього я подумав: а що сталося з Хондою та Хамано? Я поволі повернув голову й оглянувся навколо — їх ніде не було видно. Невже монголи їх убили? А може, вони встигли втекти?

Видно, солдати належали до того патрульного загону, який ми помітили на переправі. Кілька чоловік з двома ручними кулеметами та гвинтівками. Командував ними здоровенний сержант, лише в нього на ногах були справжні чоботи. Це він стусонув мене одним таким чоботом у голову. Нахилившись, сержант підняв шкіряну сумку, що лежала біля Ямамото, відкрив її й зазирнув усередину. Потім перевернув і почав трясти. Однак на землю випала тільки пачка сигарет. Я здивувався — адже бачив, як Ямамото клав туди папери: вийняв з мішка при сідлі, переклав у сумку й примостив в узголів'ї. Ямамото, як завжди, намагався зберегти незворушність, але я помітив, що вмить вираз його обличчя перемінився. Видно, й він не здогадувався, куди ділися документи. В усякому разі, це його втішило. Бо, як він сам казав, найголовніше наше завдання полягає в тому, щоб ці документи не потрапили у ворожі руки.

Солдати поперевертали всі наші манатки й ретельно обшукали. Однак нічого важливого в них не знайшли. Тоді наказали нам повністю роздягтись і перевірили всі кишені. Порозривали багнетами одяг і речові мішки, але документів ніде не знайшли. Забрали наші сигарети, авторучки, гаманці, записники, годинники й позапихали їх у свої кишені. По черзі переміряли наше взуття і залишали собі те, що їм підходило. Коли ділили здобич, бурхливо сперечалися. Сержант спостерігав усе це з байдужим виразом обличчя. Видно, у Монголії привласнення особистих речей полонених або загиблих солдатів ворога вважалося цілком природним. Сам сержант узяв собі тільки годинник Ямамото, а решту його речей віддав солдатам. Наше спорядження — пістолети, боєприпаси, карти, компаси й біноклі — вони поскладали в мішок, напевне, для того, щоб відіслати до штабу в Улан-Баторі.

Потім солдати нас, голих, цупко зв'язали тонкими й міцними мотузками. Зблизька від них відгонило так, як від давно нечищеного хліва. Їхня надзвичайно груба форма була неохайна — вся в болоті, поросі і плямах від їжі. Навіть важко було визначити її первісний колір. Взуття порване, діряве — здавалось, от-от розвалиться. Тож не дивно, що їм захотілося нашого. У більшості — обличчя грубі, зарослі, зуби брудні. З вигляду вони більше скидалися на конокрадів або розбійників, ніж на солдатів, але зброя радянського виробництва й знаки розрізнення свідчили, що це армія Монгольської Народної Республіки. Їхня дисципліна й бойовий дух не справили на мене приємного враження. Монголи — витривалі й стійкі солдати, але для сучасної війни, де треба діяти бойовими групами, вони не дуже годяться.

Я бачив, як у темряві цієї крижано-холодної ночі з'являються і зникають білі хмарки пари від дихання солдатів, і мені здавалося, ніби я помилково потрапив у кошмарний сон. Я ніяк не міг зрозуміти, що все це — реальність. Бо це справді був кошмарний сон. Але, як я зрозумів пізніше, лише його початок.

А тим часом з темряви з'явився солдат, який щось волочив за собою. Посміхаючись, він жбурнув коло нас свою здобич. Це був труп Хамано, вже босого — видно, хтось забрав собі його взуття. Солдати роздягли його, перевірили все, що було в його кишенях. Забрали наручний годинник, гаманець і сигарети. Сигарети відразу розділили й, риючись у гаманці, задиміли. У гаманці було кілька банкнот Маньчжоу-Го й фотографія жінки — мабуть, матері Хамано. Сержант, командир загону, щось сказав і забрав гроші собі. Фотографія матері впала на землю.

Напевне, монгольський солдат нишком підкрався ззаду до Хамано, коли той стояв на варті, й перерізав ножем горло. Вони першими зробили з нами те, що ми збиралися зробити з ними. З відкритої рани Хамано стікала яскраво-червона кров. Її було небагато для рани такого розміру — видно, уся вже витекла. Один із солдатів вийняв з піхов при боці кривий ніж завдовжки п'ятнадцять сантиметрів і показав мені. Ножа такої дивної форми я ще ніколи не бачив. Він, напевне, мав особливе призначення. Удаючи, ніби перерізає комусь горло, солдат свиснув. Кілька інших солдатів зареготали. Ніж, видно, не належав до військового спорядження, а був його власністю. У всіх були при боці довгі багнети, і лише в цього солдата — кривий ніж. Можливо, саме цим ножем він і перерізав горло Хамано. Спритно повертівши ножем у долоні, солдат запхав його знову в піхви.

Ямамото мовчки ледь-ледь повів очима в мій бік. Це тривало одну мить, але я відразу зрозумів, що він хотів сказати. "Чи зміг утекти Хонда?" Розгублений і заляканий, я думав про те ж саме: "Куди, власне, подівся капрал Хонда?" Якщо йому вдалося дременути під час несподіваного нападу монгольських солдатів, то, можливо, у нас залишився якийсь шанс. Та коли я подумав, що такого може зробити сам-один Хонда, то мимоволі втратив надію. Але шанс — це таки шанс. Усе ж краще, як нічого.

Нас тримали зв'язаними на піску до самого світанку. Стерегло нас двоє: один з ручним кулеметом, інший — з гвинтівкою, а решта солдатів, зібравшись трохи осторонь, курили, розмовляли, сміялися — наче розслаблялися після того, як спіймали нас.