Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Потужна Квантунська армія, залишаючись у Маньчжурії й недовірливо поглядаючи на північ, ставила собі за мету підтримувати порядок і безпеку в щойно утвореній незалежній державі Маньчжоу-Го.
І хоча навколо начебто панував спокій, війна, звісно, тривала, а тому військові маневри проходили безперестанку. Але, на щастя, я не мусив брати в них участі. Вони відбувалися у страшний холод — сорок-п'ятдесят градусів морозу, — коли проста необережність могла закінчитися смертю. Щоразу після маневрів сотні солдатів зазнавали обмороження й потрапляли на лікування до шпиталю або на гарячі джерела. Сіньцзін, звичайно, не можна було назвати великим містом, але воно справляло враження цікавого екзотичного місця, де кожен, хто хотів, міг досхочу розважитися. Ми, новоприбулі офіцери-одинаки, жили разом, але не в казармах, а в чомусь схожому на пансіон. Усе це скидалося на продовження вільного студентського життя, і я безтурботно собі думав, що не мав би нічого проти, якби й далі один за одним проходили такі мирні дні, а моя військова служба закінчилася без жодних подій.
Ясна річ, це був позірний спокій. Відразу за межами нашої сонячної оази точилися жорстокі бої. Більшість японців — принаймні ті, хто мав здоровий глузд, — розуміла, що війна в Китаї перетвориться у трясовину, з якої не буде виходу. Хоч би скільки битв місцевого значення Японія виграла, їй не вдасться надовго окупувати й управляти такою величезною країною. Це ставало ясним кожному, хто холоднокровно над цим думав. Як і можна було сподіватися, що довше тривала війна, то щораз більшою ставала кількість убитих і поранених. Крім того, стрімко погіршувалися відносини з Америкою. І на саму Японію падала дедалі густіша тінь війни. Настала епоха похмурих років — тридцять сьомого, тридцять восьмого… Але живучи безтурботним офіцерським життям у Сіньцзіні, ми, чесно кажучи, запитували себе: "А де ж, власне, точиться війна?" Ми щовечора засиджувалися за випивкою й пустою балаканиною або відвідували кав'ярню, де розважалися з дівчатами із сімей російських білоемігрантів.
Та от одного дня наприкінці квітня тридцять восьмого року мене викликав старший офіцер Генерального штабу і познайомив із чоловіком у цивільному на прізвище Ямамото. Він був невисокого зросту, коротко стрижений, з вусами, на вигляд тридцятип'ятирічного віку. Ззаду на шиї в нього виднів шрам від удару кинджалом або мечем. Старший офіцер сказав: "Ямамото-сан — цивільна особа. За дорученням командування вивчає життя і звичаї монголів, що живуть у Маньчжоу-Го. Цього разу він має вирушити на кордон із Зовнішньою Монголією, у степ Хулунбуїр, і для його охорони ми посилаємо кілька чоловік. Ви будете одним з них". Однак його словам я не повірив. Бо хоча цей Ямамото був у цивільному одязі, я відразу зрозумів, що він професійний військовий. Його погляд, манера говорити та військова виправка видавали його. "Напевне, офіцер високого рангу і, можливо, з розвідувальним завданням, — оцінив я. — А тому приховує свою належність до армії". Така підозра викликала зловісні передчуття.
Ямамото супроводжували, крім мене, ще два чоловіки. Для охорони це було замало, але численніша група за тодішніх умов привернула б до себе увагу монгольських військ, розгорнутих неподалік від кордону. Я зовсім не хочу сказати, що ми були жменькою добре вишколених людей. Навпаки — єдиним офіцером у групі був я, та й то без бойового досвіду. Боєздатним можна було вважати тільки сержанта Хамано. Я його добре знав як військового, прикріпленого до Генерального штабу. Як наполегливого сержанта, що вибився вгору власними силами й відзначився під час боїв у Китаї. Високий зростом, відважний, він був людиною, на яку можна покластися у найскрутнішу хвилину. Однак я ніяк не міг збагнути, на якій підставі до нашої групи залучили капрала на прізвище Хонда. Він, як і я, зовсім недавно переведений сюди з Японії, звісно, був необстріляний. З вигляду тихий і мовчазний, він, здавалось, не міг бути корисним у бою. Та оскільки був приписаний до сьомої дивізії, то, видно, Генеральний штаб спеціально вибрав його для підготовленої місії. А от у чому полягала його цінність, я дізнався набагато пізніше.
Мене призначили командиром охорони тому, що я відповідав за топографічний опис місцевості на західному кордоні Маньчжоу-Го, у басейні ріки Халхін-Гол. Моє головне завдання зводилося до того, щоб перевірити точність і повноту карт цього району. Декілька разів я навіть облітав його на літаку. Мабуть, вважалося, що я можу виявитися корисним. Разом з тим мені поставили ще одне завдання — зібрати докладніші топографічні дані про цю місцевість для складення точніших карт. Хотіли, так би мовити, одним ударом убити двох зайців. Правду кажучи, карти Хулунбуїрського степу на кордоні з Монголією, які ми мали, були надзвичайно грубими і не сильно відрізнялися від карт часів Цінської династії.[26] Після створення Маньчжоу-Го Квантунська армія неодноразово проводила топографічні зйомки, щоб створити точні карти, але, на жаль, територія виявилася завеликою. До того ж, західна частина Маньчжурії являла собою безкрайню пустелю, де кордон не мав жодного значення. І жили там з давніх-давен кочівники-монголи, які не потребували кордонів і навіть не знали, що це таке.
Складенню точних карт перешкоджала й політична обстановка. Бо якби ми провели лінію кордону на свій розсуд і створили офіційну карту, то це могло б викликати великомасштабний конфлікт. Радянський Союз і Монголія, що межували з Маньчжоу-Го, надзвичайно нервово реагували на порушення кордону — через це досі відбулося кілька запеклих збройних зіткнень. У той час наше командування не збиралося воювати проти СРСР, бо головні сили було спрямовано проти Китаю, і на великомасштабні операції проти СРСР нічого не залишалося. Бракувало дивізій, танків, артилерії, літаків. Найпершим завданням було забезпечити стабільність у зовсім молодій державі Маньчжоу-Го. А визначення кордонів на півночі й північному заході, на думку командування, можна було відкласти на пізніше. Воно задумало виграти час, поки ситуація залишається неясною. Потужна Квантунська армія в основному дотримувалася такої стратегії, зайнявши очікувальну позицію. Ось чому навколо панувала цілковита невизначеність.
Та якби незалежно від намірів командування війна таки спалахнула (що насправді сталося наступного року біля Номонхана), без карт ми не могли б воювати. Потрібні були не звичайні цивільні карти, а спеціальні військові. На війні потрібні карти з докладною інформацією — де краще розмістити війська, де встановити гармати, щоб від них була найбільша користь, за скільки днів можна дістатися пішки до певного пункту, де джерела питної води, скільки фуражу треба запасти для коней. Без таких карт сучасна війна неможлива. Оскільки наші функції багато в чому перекривалися із завданнями розвідки, то ми постійно обмінювалися інформацією з відділом розвідки Квантунської армії та органом особливого призначення[27] в Хайларі. Так що ми загалом знали одні одних, та от цього Ямамото я бачив уперше.
Після п'яти днів підготовки ми поїздом виїхали із Сіньцзіня до Хайлара. Пересівши там на вантажівку, проїхали повз ламаїстський монастир Канчуермяо й прибули на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го на кордоні поблизу ріки Халхін-Гол. Точно не пам'ятаю, але, здається, ми проїхали кілометрів триста-триста п'ятдесят. Навкруги, куди тільки сягало око, стелився безлюдний степ. По дорозі я мав постійно звіряти карту з рельєфом місцевості. Однак звіряти не було чого — я ніде не бачив нічого такого, що могло б називатися орієнтиром. Перед очима тяглися один за одним невисокі пагорби, порослі сухою травою, відступав щораз далі небокрай і плили по небу хмари. Точно вказати на карті місце, де ми перебуваємо, я не міг. Його можна було приблизно визначити, підрахувавши час, витрачений на дорогу.
Людині, яка безмовно переміщується такою пустелею, іноді здається, ніби вона втрачає свою людську сутність і розпливається в навколишньому просторі, настільки широкому, що стає важко втримати своє "я". Ви розумієте, що я маю на увазі? Свідомість розростається, як навколишній краєвид, і вже не можна прив'язати її до власного тіла. Ось що я відчував посеред монгольського степу. "Який він безкрайній!" — думав я. Він здавався мені не сушею, а скоріше морем. Сонце вставало на сході, неквапливо пересувалося небосхилом і пірнало за небокраєм на заході. Це була єдина зміна навколо нас. І в переміщенні сонця я відчував щось таке, що можна назвати велетенською, космічною любов'ю.
На спостережному пункті ми зійшли з вантажівки й пересіли верхи на коней. Нам приготували четверо верхових коней і двох для перевезення продовольства, води, спорядження та зброї. Зброя в нас була досить легка. Я й чоловік на прізвище Ямамото мали тільки пістолети, а Хамано та Хонда — крім пістолетів, також гвинтівки моделі "38" і по дві ручні гранати.
Командиром нашого загону фактично був Ямамото. Він сам усе вирішував і віддавав накази. Оскільки він був цивільною людиною, то за військовим статутом я мав би командувати. Однак ніхто з нас не піддавав сумніву його права розпоряджатися нами. Усі розуміли, що саме він годиться для виконання такої функції. А я в чині молодшого лейтенанта був лише штабістом, що не мав бойового досвіду. Солдати безпомильно вгадують такі здібності інших і мимоволі підкоряються. А крім того, перед нашою відправкою старший офіцер штабу дав мені зрозуміти, щоб я беззаперечно виконував вказівки Ямамото. Іншими словами, я мав слухатися його наказів, які виходили за рамки військового статуту.
Ми під'їхали до ріки Халхін-Гол і рушили вздовж берега на південь. Ріка розбухла від талої води. У ній плюскотіла велика риба. Іноді далеко в степу видніли вовки. Можливо, це були не вовки чистої породи, а якась помісь з дикими собаками. Та в обох випадках вони були небезпечними. І щоб захистити від них коней, довелося щоночі виставляти вартового. Ми бачили також чимало птахів. Видно, більшість з них перелітала до Сибіру. Ми з Ямамото обговорювали різні особливості місцевого рельєфу і, звіряючи з картою наш маршрут, записували їх у зошит. Але крім цього професійного обміну інформацією, Ямамото ні про що інше зі мною не розмовляв.
