Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Він мовчки поганяв коня вперед, сідав їсти окремо й, не кажучи ні слова, лягав спати. У мене склалося враження, що він прибув у ці краї не вперше. Він навдивовижу добре знав тутешній рельєф і напрям, в якому ми рухалися.
Після двох днів подорожі на південь, яка минула без подій, Ямамото покликав мене і сказав, що завтра вдосвіта ми переправлятимемося на той бік ріки Халхін-Гол. Мене це приголомшило, бо по той бік ріки була територія Монголії. Навіть її правий берег, на якому ми зараз перебували, вважався небезпечною спірною прикордонною зоною. Монголи стверджували, що це їхня земля, а Маньчжоу-Го виставляли свої претензії на неї, через що між ними постійно виникали збройні сутички. Якби монгольський загін затримав нас на цьому, правому, березі, то, зважаючи, так би мовити, на такі розходження в поглядах обох держав на цю проблему, нас можна було б виправдати. Правда, тепер, коли танув сніг, монголи майже не переходили через ріку, а тому небезпека зіткнутися з ними була невелика. Та от якби це сталося на лівому березі, розмова вийшла б зовсім інша. Там, напевне, снують їхні патрулі. Тож якби вони нас там упіймали, то наші пояснення не допомогли б. Якби ненароком ми явно порушили кордон, то справа набрала б політичного характеру. Якби навіть нас пристрелили на місці, протести були б даремними. Крім того, старший офіцер не казав, що можна переходити кордон. Я отримав вказівку слухатися розпоряджень Ямамото, але не міг відразу збагнути, чи вона стосувалася також такої важливої дії, як порушення кордону. По-друге, як я вже казав, ріка розбухла від талої води і для переправи не годилася — течія була надто стрімкою та страшно холодною. Ріку в таку пору року не переходили навіть кочівники. Зазвичай вони це робили взимку, коли ріка замерзала, або влітку, коли швидкість течії спадала, а вода теплішала.
Коли я це сказав, Ямамото якийсь час пильно дивився на мене, а потім, кілька разів кивнувши, заговорив повчальним тоном: "Я добре розумію, що вас турбує порушення кордону. Це природно для офіцера, якому довірили солдатів, пам'ятати про відповідальність. Очевидно, ви не хочете піддавати їх безглуздій небезпеці. Але я хотів би, щоб ви довірили цю справу мені. Бо цього разу я за все відповідаю. Я всього вам не можу пояснити, але повірте, що цю справу узгоджено з командуванням на найвищому рівні. З переправою ніяких технічних проблем не буде: є такі місця, мало кому відомі, де можна перебратися на той бік. Монгольські війська забезпечили себе кількома такими переправами. Мабуть, і ви про це знаєте. Я вже раніше кілька разів переходив ріку в цьому місці. Скажімо, як торік, у цей самий час. Так що можете не турбуватися".
Монгольські війська, добре обізнані з тутешньою місцевістю, справді навіть під час танення снігу кілька разів збройними загонами проникали на правий берег ріки Халхін-Гол. Виходить, що переправи існували, тож їхні загони, в разі потреби, могли перейти ріку. А якщо це вдавалося монголам, то міг переправитися як сам Ямамото, так і ми разом з ним.
Ми опинилися перед однією з таких таємних переправ, побудованих, здається, монгольськими військами. Її так уміло закамуфлювали, що помітити з першого погляду було важко. Між перекатами у воді перекинули міст з дощок, закріплений туго натягненими канатами, щоб його не знесла стрімка течія. Якби вода трохи спала, по ньому спокійно могли б проїхати вантажівки із солдатами, бронемашини й танки. Оскільки міст укривала вода, то розвідувальні літаки навряд чи помітили б його. Ухопившись за канат, ми перетнули потік. Першим перейшов Ямамото й пересвідчився, що не видно монгольських патрулів. За ним пішла решта. Вода була настільки холодна, що німіли ноги, але все-таки ми зуміли перебратися на лівий берег разом з кіньми. Лівий берег виявився набагато вищим за правий, і з нього відкривався далекий пустельний краєвид на правому березі. Зокрема й тому радянські війська займали вигіднішу позицію під час боїв під Номонханом. Різниця висот дуже впливає на точність артилерійського вогню. Пригадую, мене тоді вразило, як помітно відрізняються обидва береги. У крижаній воді я так перемерз, що дуже довго відходив, деякий час навіть голосу не міг звести. Та як тільки згадував, що ми на ворожій території, то, чесно кажучи, від напруження геть-чисто забував про холод.
Після того ми рушили уздовж берега на південь. Ріка, звиваючись немов змія, текла внизу, ліворуч від нас. Незабаром Ямамото сказав, що нам краще зняти знаки розрізнення, й ми його послухалися. "Якби ми потрапили у ворожі руки, то через ці знаки мали б клопіт", — подумав я… А тому я зняв свої офіцерські чоботи й замінив їх гетрами.
Того ж дня ввечері, коли ми облаштовували свій бівуак, до нас під'їхав якийсь монгол. Зазвичай монголи їздять на високих сідлах, і їх здалека можна помітити. Сержант Хамано, побачивши незнайомця, схопив гвинтівку, але Ямамото зупинив його: "Не стріляй!" Хамано, не кажучи ні слова, повільно опустив дуло гвинтівки. Ми всі четверо застигли на місці й чекали, коли під'їде вершник. За плечима в нього висіла гвинтівка радянського виробництва, на поясі висів маузер. Заросле обличчя, на голові шапка з повислими вухами. На ньому був такий же засмальцьований одяг, як на кочівниках, але його постава зразу видавала, що він — професійний військовий.
Чоловік спішився і заговорив з Ямамото, здається, по-монгольському. Я трохи розумів і російську, і китайську мови, але та була іншою. Ось чому я подумав, що це була монгольська. Ямамото відповідав тією ж мовою, а тому я ще більше впевнився, що він — офіцер розвідки.
"Молодший лейтенанте Мамія! — сказав Ямамото. — Я вирушаю з цим чоловіком, на скільки — не знаю, але хочу, щоб ви чекали на мене тут. І, звичайно, постійно ставте вартового. Якщо ж я не повернуся через тридцять шість годин, то повідомте про це у штаб. Пошліть когось на той берег, на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го". Я відповів, що все зрозумів. І Ямамото, сівши на коня, рушив разом з монголом на захід.
Залишившись утрьох, ми влаштували бівуак і сяк-так повечеряли. Готувати щось на вогні ми не могли. Навколо, наскільки око сягало, простягався дикий степ, на якому, крім піщаних барханів, не було видно нічого, за чим можна сховатися, і будь-який димок міг навести на нас ворога. Тому ми поставили намет внизу, за барханом, і підкріпилися сухарями та холодними м'ясними консервами. Як тільки сонце спустилося за обрій, усе навколо огорнула пітьма, а на небі заяскріли незчисленні зірки. Крізь шум води у ріці було чути, як десь завивали вовки. Ми лежали на піску, відпочиваючи від денної втоми.
"Пане молодший лейтенант, ми влипли в небезпечну історію", — сказав Хамано. "Та начебто", — відповів я.
До цього часу ми — я, сержант Хамано й капрал Хонда — уже добре пізнали один одного. Оскільки я був новопризначеним необстріляним офіцером, то такий досвідчений сержант, як Хамано, мав би сторонитися і глузувати з мене. Та от у нас із Хамано так не сталося. Він відчував до мене щось схоже на повагу за те, що я отримав університетську освіту, а я не надавав значення військовим рангам і високо цінував його військовий досвід та практичну кмітливість. До того ж, він народився в Ямаґуті, а я по сусідству — в Хіросімі. Тож мимоволі ми знайшли спільну мову й здружилися. Він розповідав мені про війну в Китаї. Хамано, уроджений солдат з початковою освітою, мав свої сумніви щодо цієї набридливої, нескінченної війни і щиро ділився ними зі мною. "Я — військовий і готовий воювати, — казав він. — Я готовий вмерти за батьківщину. Бо це — моя робота. Але ця війна, пане молодший офіцер, якою ми ось зараз зайняті, що не кажіть, нечесна. Ця війна без лінії фронту, й ти не можеш стати у відкритий бій з ворогом. Ми наступаємо. А ворог, майже не воюючи, тікає. Розбиті китайські війська скидають свою військову форму й змішуються з цивільними. А коли так, то нам навіть незрозуміло, хто ворог. А тому ми вбиваємо багатьох невинних людей і називаємо це "полюванням на бандитів" або "на ворожих недобитків". Грабуємо продовольство. Нічого іншого не залишається, бо лінія фронту швидко посувається вперед, а постачання запізнюється. Полонених нам доводиться вбивати, бо нема куди їх помістити й нема чим нагодувати. Усе це неправильно. А якого страхіття в Нанкіні[28] ми натворили! Наша частина також у тому брала участь. Десятки людей позвалювали у колодязь і закидали гранатами. Язик не повертається сказати, що ще вони накоїли. У цієї війни немає якоїсь великої ідеї. Це просто взаємознищення, от і все. Кінець кінцем, найбільшої наруги зазнають бідні селяни, яким байдуже до всіх цих ідей. Ніщо їх не цікавить — ні Гоміндан, ні маршал Чжан,[29] ні 8-ма армія,[30] ні ми. Їм би тільки поїсти. Я сам з бідної рибацької родини і знаю, як бідняки живуть. Вони зранку до вечора надриваються на роботі й ледве-ледве заробляють на прожиток. Я не можу повірити, що ми заради Японії вбиваємо їх тут без усякого розбору".
На відміну від Хамано, капрал Хонда багато про себе не розповідав. Узагалі був мовчазним і завжди тільки уважно слухав наші розмови. Незважаючи на свою мовчазність, не здавався похмурим. Просто ніколи першим не розкривав рота. Через це я іноді ловив себе на думці, що зовсім не знаю, про що він думає, але неприязні до нього не відчував. Скоріше навпаки — його спокійність зм'якшувала людські серця. Хоч би що сталося, він зберігав цілковиту незворушність і майже не змінювався на обличчі. Хонда народився в Асахікаві, де його батько володів невеличкою друкарнею. На два роки молодший за мене, він після закінчення середньої школи разом зі старшим братом допомагав батькові в роботі. Він був наймолодшим із трьох братів, найстарший з них два роки тому загинув на війні в Китаї. Хонда любив читати — як тільки траплялася вільна хвилина, прилягав де-небудь з книжкою про буддизм у руках.
Як я вже казав, Хонда не мав бойового досвіду, але був здібним солдатом, хоча пройшов в Японії тільки однорічну військову підготовку. У кожному взводі обов'язково знайдеться один чи два таких, як він. Вони витривалі, ні на що не скаржаться, свої обов'язки виконують беззаперечно. Фізично здорові, мають кмітливий розум.
