Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Швидко сприймають те, чого їх навчають, і вміють як слід застосовувати його на практиці. Хонда був одним з таких. Крім того, він пройшов підготовку як кавалерист, а тому краще від усіх нас знався на конях і дбайливо доглядав шістьох, яких ми мали. І не просто доглядав. Нам навіть здавалося, ніби він розуміє їхній настрій до найменших дрібниць. Сержант Хамано зразу визнав здібності капрала і зі спокійною душею йому багато чого доручав.
Тому, незважаючи на різношерстість нашого загону, ми добре розуміли один одного. Оскільки ми не становили регулярної частини, то не дотримувалися педантично ніякої формальності. Нас, так би мовити, сама доля звела чи що. Тому-то Хамано міг вести зі мною досить відверті розмови, неприпустимі між сержантом та офіцером.
"Що ви думаєте про цього Ямамото, пане молодший лейтенант?" — запитав сержант.
"Здається, він з органів особливого призначення, — відповів я. — Справжній спеціаліст, якщо так добре по-монгольському балакає. І знає тутешню місцевість, як своїх п'ять пальців".
"І я так вважаю. Спочатку гадав, що він з тих бандитів, що втерлися в довіру військового начальства. Та цей не такий. Бо я їх добре знаю. Вони тільки те й роблять, що безперестанку базікають — що було й чого не було. А коли що, то відразу хапаються за пістолет. А наш Ямамото — не такий легковажний. Нічого не скажеш, сміливий. Видно, офіцер високого рангу. Я десь чув, начебто наше командування створює диверсійні загони з монголів, які служили на Хінгані.[31] Для цього викликали кількох спеціалістів з диверсійних операцій. Можливо, Ямамото з цим пов'язаний".
Капрал Хонда стояв віддалік з гвинтівкою на варті. Я поклав браунінг поряд на землю, щоб мати його напохваті. Сержант Хамано, знявши гетри, розминав ноги.
"Це лише моє припущення, — вів далі Хамано. — Може, той монгол — насправді антирадянський офіцер монгольської армії, що хоче встановити таємний зв'язок з нашими".
"І таке можливе, — сказав я. — Але ти б краще не казав зайвого при сторонніх. Бо голови позбудешся".
"Та я не такий дурень. Це я лише тут таке собі дозволяю, — відповів Хамано, посміхаючись, але відразу посерйознішав. — Але якщо це так, то нас справді очікує небезпека. Бо навіть може статися війна".
Я кивнув. Монголія вважалася незалежною, а насправді була сателітом СРСР, який повністю тримав її у своїх лещатах. У цьому розумінні вона нічим не відрізнялася від Маньчжоу-Го, де реальна влада належала японській армії. Однак було добре відомо, що в Монголії діяли підпільні антирадянські групи, які мали таємні зв'язки з нашими військовими в Маньчжоу-Го й досі вчинили кілька заворушень. Ядро цих груп становили військові, в яких викликало опір свавілля Радянської армії, землевласники, невдоволені насильницькою колективізацією, і ламаїстські монахи, яких налічувалося понад сто тисяч. За межами країни ці групи могли спиратися лише на японські війська, розміщені в Маньчжурії. І взагалі вони ставилися до нас, також азіатів, набагато приязніше, ніж до росіян. Минулого тридцять сьомого року було викрито план великомасштабного заворушення в Улан-Баторі й проведено масові чистки. Кілька тисяч військових і монахів було страчено як контрреволюціонерів за зв'язок з японською армією, та однаково антирадянські настрої подекуди все ще тліли. А тому не дивно, що офіцери японської розвідки переходили через ріку Халхін-Гол і таємно зустрічалися з антирадянськими монгольськими офіцерами. Щоб запобігти цьому, монгольські сторожові загони патрулювали кордон з Маньчжоу-Го й оголосили забороненою зоною прилеглу до нього територію завширшки десять-двадцять кілометрів. Однак простежити за таким величезним районом не могли.
Навіть якби заворушення виявилося успішним, радянські війська негайно втрутилися б, щоб придушити його. І тоді повстанці звернулися б по допомогу до японської армії. Якби так сталося, то Квантунська армія мала б підстави для військового втручання. Бо захопити Монголію — це все одно що всадити ножа в бік СРСР в Сибіру. Верховна ставка в Токіо, кажуть, намагалася стримати такі наміри, але штаб Квантунської армії, переповнений амбіційними особами, такого шансу не пропустив би. У такому разі справа не закінчилася б прикордонним конфліктом, а перейшла б у справжню війну. Якби справжня японсько-радянська війна почалася на маньчжурсько-радянському кордоні, то, можливо, у відповідь на це Гітлер вторгнувся б у Польщу та Чехословаччину. Саме це хотів сказати Хамано.
Уже розвиднилось, а Ямамото не повернувся. Останнім вартував я. Сидячи з гвинтівкою, взятою у Хамано, на невисокому піщаному пагорбі, я невідривно споглядав небо на сході. Світанок у Монголії — незвичайне видовище. На небокраї раптом серед темряви виплила тьмяна лінія і посунула щораз вище і вище. Здавалося, ніби з неба простяглася велетенська рука й почала неквапливо знімати із Землі нічне покривало. Яка велична картина! Як я вже казав, велич цього світу набагато перевищувала мою здатність збагнути її. Поки я дивився, мене не покидало відчуття, ніби моє власне життя поступово тоншає і зникає. Там, де немає місця таким дрібницям, як людські справи і клопоти. Така картина повторювалася мільйони, мільярди разів, з давніх-давен, коли ще на Землі не було того, що зветься життям. Забувши, що стою на варті, я заворожено дивився, як народжується новий день.
Коли сонце зовсім виплило над небокраєм, я закурив, надпив води із баклаги і справив малу нужду. І згадав про Японію. Уявив собі моє рідне село на початку травня — пахощі квітів, жебоніння річки, хмари в небі. Згадав давніх товаришів і рідню. Солодкий смак рисових коржиків, загорнутих у дубові листки. Я не дуже люблю солодощі, але того разу мені до смерті захотілося коржиків. За них я віддав би половину моєї піврічної платні. Подумавши про Японію, я відчув себе покинутим на краю світу. Я не міг збагнути, чому ми повинні, ризикуючи життям, воювати за цю неосяжну безплідну землю, непотрібну ні військовим, ні промисловцям, де немає нічого, крім потолоченої брудної трави та блощиць. Я був готовий воювати й загинути за батьківщину, але віддати своє єдине життя за голу пустелю, що не родить жодного зернятка, — повна нісенітниця.
Ямамото повернувся удосвіта наступного дня. Того ранку я знову стояв на останній варті й знічев'я поглядав на ріку, як раптом почув щось схоже на кінське іржання, й, квапливо обернувшись, спрямував дуло гвинтівки туди, звідки доносилися звуки. Ковтнув слину — так голосно, що сам здригнувся. Палець на гашетці тремтів — досі я ні разу ні в кого не стріляв.
Однак за кілька секунд, ніби переваливши через бархан, з'явився кінь з Ямамото в сідлі. Усе ще тримаючи палець на гашетці, я оглянувся навколо, але, крім Ямамото, нікого більше не помітив — ні монгола, який зустрічав його перед тим, ні ворожих солдатів. Лише в небі на сході, немов зловісна кам'яна брила, висів великий білий місяць. Схоже, що Ямамото був поранений у ліву руку — про це свідчила пов'язка з просякнутого кров'ю носовика. Я розбудив Хонду і звелів йому доглянути коня. Видно, кінь пробіг довгу дорогу, бо важко дихав і стікав потом. Хамано став замість мене на варту, а я добув аптечку й узявся обробляти рану Ямамото.
"Куля пройшла навиліт, кровотеча припинилася, — сказав Ямамото. Куля справді прошила тільки м'ясо, не зачепивши кістки. Я зняв пов'язку з носовика, продезінфікував рану спиртом і по-новому перев'язав. За весь цей час Ямамото навіть не скривився. Тільки над верхньою губою в нього виступили ледве помітні краплі поту. Змочивши горло водою з баклаги, він закурив і з насолодою затягнувся. Потім вийняв браунінг, затиснув його під пахвою і, вийнявши обойму, спритно, однією рукою зарядив її трьома патронами. — Молодший лейтенанте Мамія, негайно забираймося звідси. Переберемося через ріку й попрямуємо на спостережний пункт маньчжурської армії".
Притьмом, майже без жодних слів, ми згорнули бівуак, сіли на коней і рушили до переправи. Я не питав у Ямамото, що з ним сталося і хто в нього стріляв. У моєму становищі я не мав права розпитувати, а якби й мав, то все одно він, можливо, не відповів би. Так чи інакше, а мені з голови не виходила тільки одна думка: якнайскоріше вибратися з ворожої території і переправитися через ріку Халхін-Гол на порівняно безпечний лівий берег.
Ми поганяли коней степом. Усі мовчали й думали тільки про одне: чи зможемо безпечно переправитися на той бік. Якщо монгольський патруль дістанеться до мосту раніше — нам каюк. Перемогти в бою шансу не буде. Пам'ятаю, як під пахвами виступив піт.
"Молодший лейтенанте Мамія, у вас коли-небудь стріляли?" — запитав Ямамото після довгої мовчанки. Я відповів, що ні. "А самі в когось стріляли?" Я повторив, що також ні.
Яке враження справила на нього моя відповідь, я не знав. Як і того, чому він ставив мені такі запитання.
"Ось тут документи, які треба доставити в штаб, — проказав Ямамото, поклавши руку на сумку при сідлі. — Якщо цього не вдасться зробити, то їх треба знищити — спалити або закопати в землю. Вони нізащо не повинні потрапити у ворожі руки. Нізащо. Це — найголовніше завдання. Я хочу, щоб ви це зрозуміли. Це дуже, дуже важливо".
"Я все зрозумів".
Ямамото пильно глянув мені в очі.
"Якщо ми опинимося у безвихідному становищі, передусім убийте мене. Без жодних вагань, — сказав він. — Я сам застрелюсь, якщо зможу. Але якщо через поранену руку не зможу вкоротити собі життя, то стріляйте самі. Але обов'язково на смерть".
Я мовчки кивнув.
Коли ще завидна ми дісталися переправи, то стало ясно, що мої побоювання, які мучили мене дорогою, мали підстави. Там уже розмістився невеликий загін монгольської армії. Вибравшись на невисокий бархан, ми з Ямамото взялися по черзі спостерігати в бінокль. Їх було небагато — усього вісім чоловік, але мали вони надто важке для прикордонного патруля озброєння. В одного солдата був автомат. На невисокому пагорбі стояв станковий кулемет, обкладений навколо мішками з піском і повернутий дулом до ріки. Очевидно, вони засіли на цьому місці для того, щоб нас не пустити на той берег. Над рікою поставили намет, у землю забили стовпи, до яких прип'яли десять коней. Видно, не мали наміру йти, поки нас не спіймають.
"А чи нема іншої переправи?" — спитав я.
Відірвавшись від бінокля, Ямамото глянув на мене і похитав головою.
