Народження Дестроєра - Мерфі Уорен

Високий блондин і місцевий капелан чекали їх на півдорозі. Ченця вже не було. Рімо ще раз акуратно проковтнув слину і, притримуючи таблетку язиком, пішов до них назустріч.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Харольд Хейнс був незадоволений. Чотири страти за сім років, і раптом на тобі: начальству здумалося перевіряти апаратуру!

— Звичайна перевірка, — пояснили йому, — ваше устаткування простоювало три роки.

По звуку відчувалося: щось не так. Бліде обличчя Хейнса наблизилося до сірої панелі керування, розташованої на рівні очей. Він повернув ручку реостата, намагаючись у той же час бічним зором охопити і Ту Кімнату, відділену від апаратної скляною перегородкою.

Набираючи повну міць, завили генератори. Безжалісне жовте світло над головою злегка пригасло — струм пішов на електричний стілець.

Хейнс невдоволено похитав головою і скинув напругу. Присмирнівши, генератори тепер гуділи куди тихіше, але в гудінні почувалася погроза. Але все одно звук не подобався Хейнсу. З цією стратою взагалі усе було не так... Може бути, справа в трирічній перерві?

Хейнс обсмикнув накрохмалену до хрускоту сіру уніформу. Сьогодні — поліцейський. Так, цей Уільямс був поліцейським. Ну і що?

При Хейнсі четверо сідали на це крісло. Уільямс стане п'ятим. Він скам'яніє від жаху, не зможе сказати навіть слова, не зможе навіть обгидитися. Потім почне озиратися. Так робили ті, що були сміливіше, ті, що не боялися відкрити очі.

Ну, а Харольд Хейнс змусить його почекати... Він не врубить напругу на повну котушку доти, поки начальник в'язниці кине сердитий погляд вбік апаратної. От тільки тоді Харольд Хейнс допоможе Уільямсу. Тільки тоді він уб'є його.

— Щось не в порядку? — почувся голос.

Здригнувшись, Хейнс обернувся, як хлопчик, якого вчитель застав у шкільній вбиральні за рукоблудством.

Біля панелі керування стояла невисока темноволоса людина в чорному костюмі, з невеликою сіро-металевою валізкою в руці.

— Щось трапилося? — неголосно повторив незнайомець. — Ви начебто схвильовані? У вас навіть обличчя почервоніло.

— Ні, — огризнувся Хейнс. — Хто ви такий і що вам тут треба?

Людина злегка посміхнулася, не звертаючи уваги на різкість.

— Начальник в'язниці попередив вас про мій прихід.

Хейнс швидко кивнув:

— Так, мені телефонували.

Він відвернувся до пульта керування, щоб перевірити все востаннє.

— Незабаром приведуть, — додав він, глянувши на вольтметр. — Звідси не дуже добре видно, ви краще підійдіть ближче до перегородки.

Незнайомець подякував і залишився там, де стояв. Почекавши, поки Хейнс знову зайнявся своїми смертоносними іграшками, чорноволосий став уважно вивчати сталеві заклепки на основі кожуха генератора, відраховуючи про себе: "Перша, друга, третя, четверта... От вона."

Гість Хейнса акуратно поставив свою валізку на підлогу так, щоб вона торкалась кутом п'ятої заклепки. Остання виглядала світліше інших: заклепка була зроблена з магнію.

Нудьгуючим поглядом незнайомець сковзнув по Хейнсу, по стелі, по скляній перегородці. Нарешті, уже з інтересом, його погляд уперся в електричний стілець. У цей момент його нога непомітно присунула валізку до п'ятої заклепки, утопивши її на пару міліметрів. Пролунав ледве чутний щиглик. Незнайомець відійшов від панелі до скляної перегородки.

Хейнс не чув щиглика. Він відірвався від приладів і запитав:

— Вас начальство сюди направило?

— Так, — відповів незнайомець, роблячи вигляд, що вся його увага зайнята електричним стільцем у сусідньому приміщенні.

А в цей час, у третій кімнаті, далі по коридорі, тюремний лікар Марлоу Філіпс, хлюпнувши в склянку неабияку дозу віскі, сховав пляшку назад у настінну шафку з червоним хрестом на дверцятах. Йому тільки що зателефонував начальник в'язниці. Лікар майже застрибав з радості, коли почув, що йому не доведеться робити сьогодні розкриття.

— Очевидно, у цьому Уільямсі є щось незвичайне для вчених, — повідомив шеф. — Його тіло хочуть досліджувати. Не знаю, що вони в ньому знайшли. Але я, чорт мене роздери, подумав, що ви навряд чи станете заперечувати.

Заперечувати?! Філіпс з насолодою понюхав склянку: дивовижний запах алкоголю миттю заспокоїв нерви.

Тридцять років він працював тюремним лікарем і за цей час тринадцять разів робив розкриття страчених на електричному стільці. І незалежно від того що було написано в підручниках, що говорила влада, він знав: не електричне крісло вбиває присудженого, а ніж лікаря, який розкриває тіло після страти.

Електричний розряд паралізує, випалює нервову систему, ставить на поріг смерті. Людині після цього вже не жити. І все-таки саме скальпель ставить остаточну крапку. Лікар Філіпс подивився на склянку в руці. Все почалося тридцять років тому. "Небіжчик" смикнувся, як тільки Філіпс почав робити надріз. Це було його перше розкриття. Чогось подібного більше не повторювалося. Але Філіпсу і того разу вистачило. От так лікар і почав пити. Усього лише ковток, щоб усе забути. Сьогодні-то інша справа. Сьогодні ковток на радостях. Нехай хтось інший прикінчить напівмертвого; нехай він сам помре, поки його не почнуть різати на шматочки. Лікар одним махом перекинув склянку в рот і знову відкрив дверцята медичної шафки.

У голові вертілася настирлива думка: "Що в цьому Уільямсі такого незвичайного, що до нього виявляють інтерес дослідники? Останній огляд і серія встановлених за законом тестів не показали чогось особливого, хіба що високий больовий поріг і виняткову реакцію. У всьому іншому — цілком звичайна людина..."

Не бажаючи далі забивати собі голову подібними дрібницями, Філіпс відкрив шафку і потягнувся за кращими у світі ліками.

Милею * там і не пахло. Яка, до чорта, миля? Коридор був надто коротким. Рімо крокував слідом за начальником в'язниці. Він спиною почував близькість охоронців, що йдуть позаду, але не озирався. Думки були зайняті таблеткою в роті. Доводилося постійно заковтувати і заковтувати слину, утримуючи таблетку під язиком. Відкіля в людини береться стільки слини?

* За традицією, відстань від камери смертників до місця страти в американських в'язницях називають "останньою милею". (Прим. ред.)

Язик онімів, так що таблетка майже не відчувалася. Чи там вона? Рукою, принаймні, не перевіриш. Та й навіщо турбуватися? Може, взагалі її виплюнути? Може, вийняти з рота і розглянути краще? А потім що? Що з нею робити? Попросити начальника в'язниці, щоб зробили хімічний аналіз? Збігати в Ньюарк, в аптеку, або в Париж злітати — нехай нею там займуться? Це було б відмінно. Раптом начальник в'язниці не стане заперечувати? І охоронці теж. Можна всіх їх прихопити з собою. Скільки їх там: троє, четверо, п'ятеро? Сто? Всі проти нього. Попереду замаячіли останні двері.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

На електричний стілець Рімо сів сам. Він будь-коли не думав, що зробить це самостійно. Схрестив руки на колінах. Може, вони не стануть його страчувати, якщо зрозуміють, що він будь-що не зніме рук з колін по своїй волі? Йому хотілося помочитися. Над головою із шумом обертався здоровенний витяжний вентилятор.

З двох сторін підійшли охоронці, поклали руки Рімо на підлокітники і пристебнули ременями. Зненацька для себе Рімо виявив, що не пручається і навіть немовби допомагає ім. Йому хотілося кричати. Кричати він не став, а тут і ноги виявилися пристебнутими до ніжок крісла.

Міцно закривши очі, Рімо язиком прилаштував таблетку на лівий різець, щоб зручніше було її розкушувати.

На голову надягли металевий напівшолом із застібками, схожими на внутрішнє облицювання шолома для гри в американський футбол. Ременем притягли голову до дерев'яної спинки. Шия відчула її холод — холод смерті.

І тоді Рімо Уільямс щосили стиснув зубами чорну таблетку. Здавалося, що зуби не витримають. Але зуби витримали, і рот наповнила солодкувата рідина, змішуючись зі слиною. Він проковтнув її разом з оболонкою таблетки.

По тілу розлилося тепло. Захотілося спати і навіть стало ніби байдуже: будуть вони його убивати чи ні. Тоді Рімо відкрив очі і знову побачив охоронців, які стоять перед ним, начальника в'язниці і там, поруч, це пастор чи католицький священик? Але не той чернець, це точно. А може, і чернець. Може, вони перед кожною стратою грають цей трюк, щоб дати присудженому надію і виключити опір?

— Чи є у вас останнє слово?

Хто це запитав, начальник в'язниці? Рімо хотів похитати головою, але вона була намертво притягнута до спинки крісла. Він не міг поворухнутися. Цікаво, це таблетка так діє чи ремені? Ця проблема зненацька здалась йому надзвичайно важливою. Треба буде як-небудь розібратися з цим по-серйозному. А зараз, вирішив Рімо, краще поспати до завтра.

Зовсім забувши про візитера, що знаходиться поруч, Харольд Хейнс дивився на начальника в'язниці крізь скляну перегородку, очікуючи, коли той розлютиться. Репортерам у цей раз бути присутнім на страті не дозволили, і декілька призначених для преси стільців були порожні. У завтрашніх газетах страта буде описана мигцем, без згадування імені Хейнса. А якби репортери були тут, то розписали б про все, у тому числі і про людину, що натискає кнопку, про Харольда Хейнса.

Начальник в'язниці стояв нерухомо. Не ворушився й Уільямс. Він виглядав зовсім розслабленим. Знепритомнів, чи що? Очі закриті, руки розслаблені. Ну точно, цей недоумок вирубався!

Добре ж, зараз Хейнс постарається привести його до тями. Будемо збільшувати напругу поступово, а потім уже дамо повну міць.

Подих Хейнса став переривчастим. Тік спочатку буде пробуджуючим, потім стрибком, що нагадує оргазм, зросте, і тільки тоді душа присудженого відлетить у світ інший. Відчуваючи жар власного подиху, Хейнс побачив, що начальник в'язниці відійшов на крок від крісла і кивнув. Хейнс повільно повернув ручку реостата. Завили генератори. Тіло Уільямса підскочило в кріслі. Хейнс послабив напругу. Він майже фізично відчував солодкуватий дух горілої плоті, на зразок запаху смаженої свинини, що лоскотав зараз ніздрі тих, за скляною перегородкою.

Начальник в'язниці кивнув ще раз. І Хейнс знову кинув у тіло могутній удар струму під виття генераторів.

Тіло Уільямса смикнулося й обм'якло. Задихаючись від збудження, Хейнс вимкнув напругу. Все скінчено.

Отут Хейнс помітив, що його візитер зник.