Народження Дестроєра - Мерфі Уорен

Уорен Мерфі

Народження Дестроєра

Переклад на українську мову — Володимир Ільницький

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Всі прекрасно розуміли, чому Рімо Уільямс повинен вмерти. Близьким друзям начальник ньюаркської поліції зізнавався, що Уільямс — просто кістка, яку кинули борцям за цивільні права.

— Де це бачено, щоб поліцейського відправляли на електричний стілець? Та й ще через кого? Через якогось торгаша наркотиками? Гаразд, відстороніть хлопця від служби. Ну виженіть в крайньому випадку. Але стілець?! Якби цей тип не був чорним, Уільямса не засудили б.

Журналістам начальник поліції заявив:

— Це трагічне непорозуміння. Уільямс завжди був у нас на гарному рахунку.

Газетярів на полові не проведеш. Вони-то знали, чому Уільямс повинен вмерти: він — просто псих. Та хіба ж можна такого знову випускати на вулицю? Та як він узагалі потрапив у поліцію? Побив цього бідолаху до півсмерті і кинув помирати. Тільки от жетончик впустив, і ну волати: все підлаштовано, це провокація! Хоче, щоб його виправдали. Ідіот!

Адвокат Уільямса теж міг цілком точно пояснити кожному, чому його підзахисний програв процес: чортовий жетон. Будь-як не вдавалося обминути цей доказ. Взагалі Уільямсу не треба було заперечувати, що він побив цього типа. Але в будь-якому випадку суддя не правий: електричний стілець — це, знаєте...

У судді з приводу вироку сумнівів не було з самого початку. Які, справді, можуть бути сумніви — накази не обговорюються. Суддя не знав, чому він одержав такий наказ: у певних колах задавати питання не заведено.

Лише одна людина уявлення не мала, через що вирок був настільки швидкий і суворий. Але роздумувати на цю тему йому залишалося зовсім недовго: до 23.35. У 23.36 вже буде пізно.

Сидячи на ліжку в камері, Рімо Уільямс курив одну сигарету за іншою. Каштанове волосся на скронях виголене: сюди охоронці припасують електроди.

Сірі штани — такі у всіх ув'язнених у тутешній в'язниці — розрізані знизу майже до колін: на щиколотках теж закріплять електроди. Чисті білі шкарпетки. На них подекуди сліди сигаретного попелу. Попільницею Рімо перестав користуватися ще вчора.

Він просто кидав недокурок прямо на пофарбовану сірою фарбою підлогу і дивився як він димиться.

Час від часу охоронці відмикали ґратчасті двері. Хто-небудь з ув'язнених вимітав недокурки, а Рімо виводили з камери в оточенні охоронців.

Коли його повертали на місце, він не міг знайти навіть слідів того, що він, Рімо, тут курив, а на підлозі вмирали недокурки.

Будь-яких слідів не залишить він тут, у цій камері смертників. Залізне ліжко не пофарбоване, навіть ініціалів не надряпаєш. Можна розірвати матрац, але його замінять іншим.

Були би шнурки... Прив'язати що-небудь куди-небудь. Але шнурків нема. Висячу над головою єдину в камері лампочку не розіб'єш, вона схована в плафон зі сталевою сіткою.

Можна розбити попільницю. Але не хочеться. Можна надряпати що-небудь на білій емальованій поверхні умивальника без гарячої води і затички.

Але що надряпати? Корисну пораду? Що-небудь на пам'ять? Кому? Навіщо? Про що розповісти наостанку?

Може, про те, як робиш свою справу, працюєш, тебе навіть підвищують по службі, а потім, у твоє чергування, в погано освітленому провулку знаходять вбитого вуличного баригу з твоїм жетоном у руці? Медалі за таке не дають... Будь-хто не вірить, що усе підлаштовано, і в результаті тебе чекає електричний стілець.

І в камері смертників виявляєшся ти сам, а не всі ці урки, громили, вбивці, бариги — мерзота, що паразитує на тілі суспільства, уся ця сволота, яку ти чесно намагався сюди відправити. А суспільство, ті самі гарні і добрі люди, заради яких ти горбатився і не раз ризикував шкірою, у своїй величі звертають на тебе царствений гнів.

Що тобі залишається, коли раптом з'ясовується, що посилати на електричний стілець все-таки можна, та тільки судді чомусь засуджують до кари не хижаків, а тих, хто намагався хоч якось захистити слабких!

На умивальнику про все це не напишеш. Що ж, закурюєш чергову сигарету. Куриш. Недокурок кидаєш на підлогу і дивишся як він димиться. Димок струменіє і, піднімаючись від підлоги на метр, тане. Потім недопалок гасне. Але на черзі вже нова сигарета...

Рімо подивився на ментоловий вогник у руці, вийняв ментолову сигарету з рота, підніс її до обличчя так, щоб було видно, як червоний вогник пожирає тютюн, який пахне м'ятою. Кинув сигарету на підлогу.

Дістав нову з однієї з двох пачок, які лежать на коричневій ковдрі з колючої вовни. Крізь ґрати глянув у коридор на спини охоронців, що стоять біля камери. За два дні, проведені в Коридорі смерті, він не перемовився з ними навіть словом.

Їм будь-коли не доводилося виходити раннім ранком на вуличне патрулювання, вдивлятися у вікна будинків і мріяти про підвищення в посаді. Їх будь-коли не підставляли, підкидаючи труп "пхача", на якому чомусь так і не знайшли навіть грама наркотиків.

На ніч вони розходяться по будинках, забуваючи про в'язницю і про закон. Чекають пенсії, мріють про зимовий будиночок, на який можна зібрати грошенят за п'ять років служби. Клерки від правопорядку. Правопорядок?

Уільямс подивився на сигарету, яка диміла в руці . Раптом огидним став її смак: немов жуєш м'ятні подушечки від кашлю. Відірвав фільтр, кинув на підлогу. Підніс до губ нерівний кінець сигарети, глибоко затягся.

Відкинувся на ліжко, випускаючи дим у напрямку до гладко оштукатуреної стелі, такої ж сірої, як і підлога, як і стіни, як і перспективи на життя в охоронців, що чергують у коридорі...

Риси його обличчя були сильними і твердими. Глибоко посаджені карі очі, у кутках — зморщечки. Зморщечки не від сміху — він рідко сміявся.

Сильне тіло з опуклими грудьми. Стегна були широкуваті для чоловіка, але це було непомітно на фоні могутнього розмаху плечей. Він цементував оборону шкільної футбольної команди, у цьому йому не було рівних. Усе це не вартувало навіть тієї води з душу, яка змивала зі шкіри піт після тренувань.

Хтось заробив на ньому очко.

Рімо раптом підвівся, обличчя напружилося. В очі кинулися всі тріщини на підлозі. Він побачив умивальник у кутку і вперше по-справжньому розглянув сірий метал залізних ґрат. Кинув сигарету на підлогу і розчавив її носком черевика. Ні, чорт забери, будь-хто не може сказати, що команда суперника хоч раз заробила очко по його провині... Їм так і не вдалося прорвати оборону там, де стояв він, Рімо. І якщо після нього залишиться хоча б це, отже, щось все-таки залишиться.

Уільямс повільно нахилився і почав підбирати недопалки з підлоги.

Один з охоронців щось сказав. Він був високого зросту, мундир туго обтягав плечі. Рімо звідкись пам'ятав, що його звали Майк.

— Залиште, потім заберуть, — вимовив Майк.

— Ні, я сам.

Слова виговорюються повільно. Скільки часу він будь з ким не розмовляв?

— Поїсти хочете? — почав було охоронець, але зупинився. Помовчав, глянув уздовж коридору. — Пізненько, щоправда, але що-небудь роздобути можна.

Рімо похитав головою.

— Ні, я краще приберу. Скільки ще залишилося?

— З півгодини.

Великими долонями Рімо мовчки згріб в одну купку сигаретний попіл. Шваброю вийшло б краще, але її немає.

— Може, вам що потрібно? — запитав Майк.

— Ні, спасибі, — Рімо вирішив, що охоронець усе-таки непоганий хлопець . — Закурюй.

— Мені тут курити забороняється.

— А-а. Тоді візьми пачку. У мене дві.

— Спасибі, не дозволено.

— Нелегка у вас отут робітка, — збрехав Рімо.

— Робота як робота. Легше зміни в патрулі, звичайно, але теж не цукор.

— Ага, — посміхнувся у відповідь Рімо. — Робота є робота.

— Точно.

Тиша. Ще дзвінкіша після того, як була порушена.

Рімо спробував придумати, що б сказати, але не зміг.

Знову заговорив охоронець:

— Незабаром прийде священик.

Це пролунало майже як питання.

Рімо скривився.

— Тим гірше для нього. Я в церкві не був з тих пір, як хлопчиськом прислужував на вівтарі. Чорт, будь-кого заарештуєш, то говорить, що в дитинстві в церкві прислужував, навіть протестанти і євреї. Може, попи знають щось, чого я не знаю? Може, від цього мені полегшає? Згода, нехай приходить.

Рімо підвівся. Розминаючи ноги, підійшов до ґрат і поклав на них руку.

— Моторошна справа, а?

Охоронець кивнув, але обидва відійшли на крок від ґрат.

— Якщо хочете, я можу покликати священика безпосередньо зараз.

— Гаразд. Ні, зачекай. Перегодь хвилину.

Охоронець опустив очі.

— Часу залишилося небагато.

— Кілька хвилин ще ж є?

— Добре, піду покличу. Хоча він так чи інакше прийде.

— А-а, так заведено, чи що?

Плювок у морду на прощання. Вони подбають про врятування його безсмертної душі тільки тому, що так записано в місцевому карному законодавстві.

— Не знаю, — відповів охоронець. — Я тут тільки два роки. За цей час тут у нас будь-кого не було. Піду подивлюся, чи готовий він.

— Не треба.

— Я незабаром повернуся, це поруч, наприкінці коридору.

— Тоді вперед, — сказав Рімо. Не вартувало сперечатися. — Можеш не квапитися. Вибач, будь ласка.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Тюремна легенда каже, що присуджені до смерті ввечері перед стратою з'їдають вечерю з більшим апетитом, ніж начальник в'язниці Метью Уеслі Джонсон. Так було і сьогодні.

Сидячи в кабінеті, Джонсон намагався відволікти себе читанням вечірньої газети, підперши її підносом з неторкнутою вечерею. Тихо гудів кондиціонер. Знову доведеться бути присутнім при страті. Робота така. Чому ж не дзвонить телефон?

Начальник в'язниці подивився у вікно. Пізні кораблі йшли по темній смузі ріки до незліченних причалів, розкиданих неподалік по березі океану. Спалахували і гаснули вогні, що передають закодовані попередження про небезпеку на випадок, якщо ті, кому вони можуть щось сказати, виявляться поблизу.

Він кидав погляд на годинник. Залишалося тільки двадцять п'ять хвилин. Він знову зайнявся читанням "Ньюаркські вечірні новини". Передовиця попереджала про зростання злочинності. "Ну і що? — подумав він. — Рівень злочинності підвищується з кожним роком. Навіщо кричати про це на першій сторінці? Тільки людей баламутити. А крім того, ми вже знайшли простий спосіб вирішення проблеми злочинності: стратити всіх до одного поліцейських". Його думки знову повернулися до Рімо Уільямса, який сидить там, у камері.

Уже давно він вирішив для себе, що найнеприємніше — це запах.