Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Засідка була як і кожна інша засідка, мало чим відмінна від тієї, де він стояв щоранку цих два тижні, місцина нова для нього, але начебто не менш знайома, ніж та попередня, вже ж

трохи таки освоєна за два тижні — таке саме безлюддя і глушина, через яку тендітна й полохлива людська істота лише пройшла, не зайнявши її, не зоставивши на ній ані рубця, ані сліду. Місцина виглядала точнісінько так само, як, певно, й тоді, коли прокрався сюди й розглянувся довкола найдавніший пращур індіанців-чикасо, предків Сема Фазерса, тримаючи напоготові палицю, кам'яну сокиру чи кістяну стрілу. Різниця була тільки в тому, що тепер хлопець знав, яким духом відгонило від собак, що тислися й припадали до землі під мостинами, коли він туди заглянув, та ще в тому, що він побачив роздерте вухо й бік тієї суки, про яку Сем казав, що їй доведеться-таки раз показати свій дух, щоб мати право називатись собакою, та ще в тому, що вчора він побачив на землі поруч із пошрамованою колодою відбиток тієї живої лапи. Собак він тепер зовсім не почув. Таки зовсім. Почув тільки, як дятел раптом змовк, і зрозумів, що ведмідь дивиться на нього. Сам хлопець не бачив його. Він не знав, чи ведмідь дивиться просто на нього з очерету, а чи ззаду, з-за дерев. Він завмер, затиснувши в руках марну рушницю, з якої— йому це стало ясно — ніколи, ані зараз, ані будь-коли, не стрілятиме в нього, і відчуваючи в роті слину з мідним присмаком, який уперше він відчув тоді, коли зазирав до скулених собак під кухнею.

А потім ведмедя не стало. Сухий стукіт дятла так само раптово розлігся знову, як і урвався. Трохи згодом хлопцеві здалося, що він уже чує і собак — шемріт, ледве схожий на звук, який, мабуть, і перед тим хвилину-другу чувся, поки він його вловив,— відгомін залунав виразніше, тоді слабше й нарешті завмер. Вони пробігли десь далеко. Та чи й справді то собаки? І якщо таки ведмедя вони переслідували, це був інший ведмідь.

2 В. Фолкнер

33

З заростей очерету несподівано вийшов Сем, він перебрів рукав, а слідом за ним, при нозі, бігла та сама сука, як звичайно собаки, треновані на птахів. Вона підійшла до хлопця і, тремтячи, притислася йому до ноги.

— Я його не побачив,— промовив хлопець.— Не побачив, Семе.

— Я знаю,—відказав Сем,—Це він дивився на тебе. Ти й не чув його, правда?

— Ні,— сказав хлопець.— Я...

— Він спритнюга,— мовив Сем,— Ще й який.

І знову хлопець побачив, як в очах у Сема зблиснуло щось похмуре й грізне, коли він глянув униз на суку, що дрібно й безперестану тремтіла, притиснувшись до хлопцевої ноги. На роздертій її лопатці виступило кілька свіжих крапель крові, мов яскраві ягоди.

— І занадто здоровий. У нас нема ще на нього собаки. Хіба, може, колись.

Бо буде ж наступний раз, а потім ще і ще. Йому ж тільки десять років! Хлопцеві здавалося, що він уже бачить їх обох, себе й ведмедя, в мороці майбутнього, з якого народжується і постає час — старий ведмідь, непідвладний смерті, і він сам, якому припала невелика пайка смертного існування. Бо він уже усвідомив, який дух відчувся йому в скулених собаках, який смак був у його власній слині,—він усвідомив страх. Отак, бува, підліток чи юнак, опинившись раптом у присутності жінки, яка не раз кохала, і не без взаємності — чи принаймні в її спальні — усвідомлює реальність кохання, жаги, всіх тих відчувань, що становлять його спадок, у володіння яким він ще не вступив. "Отож я ще маю його побачити,— подумав хлопець без ляку чи навіть надії.— Я ще маю подивитись на нього".

І ось настав червень наступного літа. Знов вони були в таборі, відзначали дні народження майора Де Спейна та генерала Компсона. Як по правді, то один народився у вересні, а другий серед зими і майже на тридцять років раніше, але це не заважало обом їм, а також Маккаслінові, Бунові й Волтеру Юелові (а відтепер і хлопцеві) щочервня проводити два тижні в таборі, рибалити, стріляти білок та диких індиків, а по ночах полювати з собаками на єнотів та диких котів. Тобто це Бун і негри (а відтепер і хлопець) рибалили, стріляли білок, полювали на єнотів та диких котів, бо справжні мисливці, не тільки майор Де Спейн і старий генерал Компсон (котрий ці два тижні просиджував у кріслі-гойдалці перед здоровезним залізним казаном, де тушкувалося м'ясо по-брунсвік-ському —він то помішував його, то пробував на смак і все сперечався з дядьком Бшем, як краще тушкувати, а Джім знай лише підливав йому віскі в олив'я-ний черпак), а навіть і Маккаслін та Волтер Юел, тоді ще досить молоді, воліли хіба що стріляти з пістолета диких індиків, під заклад або задля вправи, а все інше вважали нижчим своєї гідності.

Точніше, це його кузен Маккаслін та інші думали, що хлопець полює на білок. До третього вечора він був певен, що й Сем Фазерс так думає. Щоранку, поснідавши, хлопець зразу виходив з табору. У нього вже була власна рушниця, новенька замкова рушниця, різдвяний подарунок; він полюватиме з нею мало не сім десятків років, замінюючи в ній двічі обидві цівки й замки, один раз ложе, поки врешті від первісної рушниці залишиться сама тільки інкрустована сріблом спускова дуга, де вигравіювано імена його та Маккасліна і дату: 1878. Він відшукав багнистий рукав і дерево, під яким стояв того ранку. Звідси по компасу рушив далі — непомітно для самого себе хлопець опановував те, що зробить його неабияким

2'

85

лісовиком. Третього дня віп уже віднайшов і пошрамовану колоду, біля якої вперше побачив ведмежий слід. Колода відтоді майже зовсім розкришилася — неймовірно швидко, з якоюсь гарячковою, мало не очевидною зреченістю вона поверталась назад у землю, з якої виросла деревом. Хлопця оточував зелений присмерк літнього лісу, може, ще й густіший, ніж сіра листопадова мряка, бо навіть у безвітряний полудень сонце лиш де-не-де прозирало до землі, яка ніколи до кінця не просихала і аж роїлася від мокасинових, водяних та гримучих гадюк, плямистих, як і цей присмерк, через що не дуже їх і запримітиш, коли вони не рухаються. Він повертався в табір що день, то пізніше; третього дня вже сутеніло, коли хлопець минав рублену повіточку, обгороджену жердям. Сем якраз заводив туди на ніч коней та мулів.

— Ти ще не шукав, як слід,— сказав Сем. Хлопець зупинився і хвилину стояв мовчки. Потім

відказав спокійно, так, як у малесенькому струмочку спливає вода, прорвавши дитячу загату:

— Ні, справді. Але ж як треба? Я дійшов до рукава. Навіть колоду сам знайшов. Я...

— Та все ясно. Певно, він стежив за тобою. Хіба ти не бачив його сліду?

— Я... Ні, я... Я не подумав...

— Рушниця, ось що,— сказав Сем.

Він непорушно стояв біля загороди,— син рабині-негритянки й ватага племені чикасо, стариган у пошарпаному, вибляклому комбінезоні й обтріпаному брилі за п'ять центів, який колись був символом негритянської неволі, але й тепер не став ознакою їхньої свободи. Табір — вирубка, будинок, повітка з невеличкою оборою, увесь цей окраєць землі, що його на коротку часину вирвав у пущі майор Де Спейн,— розчинявся в смерку, повертався в одвічну темряву пущі. "Рушниця,— подумав хлопець.— Рушниця".

— Доведеться тобі вибирати,—сказав Сем.

Наступного ранку він вийшов ще поночі, без сніданку, задовго до того, як дядько Еш прокидався на своїх укривалах на кухонній підлозі і розпалював вогонь. З собою він узяв тільки компас та палицю від гаддя. Майже цілу милю хлопець пройшов без допомоги компаса. Потім сів на колоду, тримаючи в руці невидимий компас, а нічні потаємні шерехи, що стихали при його ході, ожили знову, щоб потім завмерти самі собою, сови теж перестали гукати, даючи місце денним птахам, що пробуджувались разом із днем, вогкий ліс світанково посірів, і врешті хлопець зміг розгледіти стрілку на компасі. Він рушив далі — швидко, але ще спокійно, з кожним кроком почуваючи себе певніше, як справжній лісовик, хоч це й не доходило до його свідомості. Він сполохнув оленицю з оленям, зігнав обох з лігва — він так близько проходив, що навіть побачив їх: захрускотіло галуззя, мелькнув білий хвостик, і оленя помчало слідом за матір'ю — хлопець і не уявляв, що воно аж так прудко бігає. Він ішов мисливським звичаєм проти вітру — як Сем його навчав,— хоч у цьому зараз і не було потреби. Адже рушниці він не взяв — зі своєї власної волі й охоти він відмовився від будь-яких переваг, від можливості вибору, приставши на умову, що не тільки скасовувала саму невидимість ведмедя, досі нерушиму, а й відкидала всі предковічні правила, які регулювали стосунки мисливця і дичини. А проте він не сполохається навіть у ту мить, коли страх повністю охопить його — його кров, шкуру, кишки, кістки, пам'ять, що сягає незапам'ятних для нього самого часів — геть усе в ньому, крім вузенької смужки не-затьмареної ясності думки, яка лише й відрізняє його від цього ведмедя і від усіх інших ведмедів та оленів, що на них випаде йому полювати протягом чи не сімдесяти років. Ось про цю саму ясність казав хлопцеві Сем:

— Бійся. Від цього нікуди не дінешся. Але не ставай страхополохом. Жодне лісове створіння не скривдить тебе, хіба що як боронитиметься або відчує твою полохливість. А боягуза всі мусять стерегтися — ведмідь і олень так само, як і хоробра людина.

До полудня він зайшов уже далеко за багнистий рукав, опинившись у зовсім не знайомому місці, і послуговувався тепер не лише компасом, а й важким старомодним годинником-цибулиною, спадком від батька. З табору він вийшов дев'ять годин тому, до смерку лишалося вісім, на годину менше. Хлопець зупинився—вперше, відколи сидів ото на колоді, чекаючи, поки розрізнить стрілку компаса,— і розглянувся, витерши рукою спітніле обличчя. З власної волі й охоти, смиренно, супокійно і без жалю він уже зрікся власних переваг, але, видно, цього було не досить, залишити рушницю — це замало. Він постояв хвилинку—дитинча, самотнє й загублене в зеленій неосяжній понурості безкрайньої пущі. І вирішив остаточно здатись на неї. Тобто відмовитись і від годинника з компасом, щоб уже в усьому бути перед нею чистим. Він відстебнув від комбінезона ланцюжок годинника, відв'язав ремінець компаса, повісив їх на кущ, поруч прихилив свою палицю і так рушив далі у хащі.

Коли він зрозумів, що заблудився, то зробив так, як навчав його й напучував Сем: почав обходити кільце, маючи надію перетнути свій власний слід.