Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям
Лоша він уже встиг знайти. Було воно недалеко, менше як п'ятсот ярдів від стайні, і всі подались туди, не дожидаючи сніданку. Тримісячний жеребчик лежав на боці, горло в нього було вигризене, нутрощі почасти зжерті, над'їдене й одне стегно. Він лежав не просто так, як от би зразу повалений на землю, а ніби його спершу вдарили, а тоді мотлошили, і не було на тілі жодної дряпини від пазурів, що вже мусила б лишити на ньому пума, добираючись до горла. Із слідів було видно, як у нестямі кобила кружляла біля того місця, як вона в крайньому розпачі кинулася на хижака (і на Сема вчора ввечері так само), як вона дико гасала, пройнята смертельним жахом, як той хижак навіть і не рвонувся до неї, коли кобила наблизилася, а тільки ступив три-чотири кроки в її бік, і вона втекла,— і врешті у генерала Компсо-на вихопилося:
— Боже, ну й вовцюра!
Сем усе мовчав. Хлопець приглядався до нього, поки мисливці, постававши навколішки, міряли сліди Щось нове з'явилося в Сема на обличчі. То не був тріумф, радість або надія. Згодом, ставши дорослим, хлопець зрозумів, що то було, як зрозумів і те, що Сем увесь час знав, чиї то сліди і хто навесні вигриз горло олениці й забив оленя. Передчуття неминучого, ось що проступило тоді вранці в Сема на обличчі. "І це його втішило,— думалося хлопцеві.— Він був старий. Не мав ні дітей, ні племені, ані живої душі рідної на всьому білому світі. А хоч би й мав кого, то не знайшов би в ньому ні відгуку, ні відради, бо всі свої сім десятків літ мусив прожити у подобі чорношкірого. Тепер же надходив кінець. І це його втішило".
Мисливці повернулися до табору, поснідали і прийшли назад з рушницями та гончаками. Пізніше хлопець подумав, що вони повинні були вже тоді зрозуміти, який звір загриз лоша, як зрозумів те Сем. Але то було не вперше й не востаннє, коли він бачив, як дорослі і міркують, і діють, виходячи з хибних засновків. Бун, ставши над лошам, поясом відігнав від нього собак, і вони кинулись винюхувати сліди. Один з них, молодий гончак, ще нетямущий, гавкнув раз і пробіг кілька кроків нібито по сліду. Решта зграї підскочила до нього і ні в сих ні в тих зупинилася.
Собаки оглянулися на людей, не знеохочені, не збиті з пантелику, а наче просто запитуючи: "А що далі?" Тоді повернули назад до лошати, звідки їх знов ударами пояса відігнав Бун, що все стояв над трупом.
— Я й не чував, що слід може так швидко вивітритись,— сказав генерал Компсон.
— Може, вовк, коли він такий здоровий, що сам-один загризає лоша в матері на очах, і запаху по собі не лишає? — озвався майор Де Спейн.
— А може, то просто нечиста сила? — докинув Вол-тер Юел. Він зиркнув на Джіма тітки Тенні: — Га, Джіме?
Але оскільки гончаки так і не нанюхали сліду, майор наказав Семові відшукати слід ярдів за сто далі; на знайдений слід знову пустили собак, і знову той молодий загавкав — тільки ж ніхто з них не здогадався тоді, що гавкіт цей звучав зовсім не як у собаки на сліду, а як у сільського дворняги, коли на подвір'ї хтось чужий.
Генерал Компсон промовив до хлопця, Буна й Джіма тітки Тенні — до тих, хто полював на білок:
— Ви, хлопці, зранку не відпускайте від себе собак. Він, певно, тиняється десь поблизу й захоче поснідати лошам. То, може, й вистежите його.
Але нікого вони не вистежили. Хлопець запам'ятав цю картину: вони входили в ліс, тримаючи гончаків на поводку, а Сем стояв і придивлявся до них — індіанське обличчя, на якому ніколи нічого не видно, хіба що тоді, як він усміхається, та ще як ото роздималися його ніздрі у той перший ранок, коли собаки знайшли слід Старого Бена. Другого дня вони теж узяли з собою гончаків, але, дійшовши до місця, де сподівалися знайти свіжий слід, ніякого лошачого трупа там уже не побачили.
Третього ранку Сем внову був у таборі зарання — цього раву вів чекав, поки скінчать снідати. Тоді сказав: "Ходім". І повів їх до себе, до маленької хатини, де був ззаду засік для кукурудзи. Кукурудзу він звідти забрав, а з дверей зробив наче заслінку в пастці, підвісивши зсередини як принаду тулуб лошати. Зазирнувши в шпарини поміж колодами, вони побачили там якогось звіра, мастю подібного до цівки рушниці чи пістолета, наскільки вони встигли розгледіти за коротку хвилинку. Звір не лежав скулившись і не стояв. Він весь час ^>ув у русі, в повітрі, летів на них — важке тіло із страшенною силою гупнулося в двері, аж струснулися й затріщали в одвірку товсті бруси, а звір, як він там звався, вже знову гримнувся в двері, ще й не встигши, здавалось, торкнутися землі для наступного стрибка.
—— Ходімо звідси,— сказав Сем,— А то він в'язя собі скрутить.
Та хоч вони відійшли, важке й розмірене гупання не вщухало, грубезні двері за кожним разом стрясалися й тріщали, і тільки сам звір не подавав голосу — не гарчав і не скімлив.
— Що це за чортище? — спитав майор Де Спейн.
— Це собака,—відповів Сем. Ніздрі його злегенька роздимались і спадали, а в очах знову стояла ледь каламутна хижість, як і того першого ранку, коли гончаки напали на слід старого ведмедя.— Той самий собака.
— Який це той самий? — не зрозумів майор.
— Котрий затримає Старого Бена.
— Це диявол, а не собака,— сказав майор.— Я б волів уже мати в зграї Старого Бена, ніж цю тварюку. Пристрель його.
— Ні,— мовив Сем.
— Ти ніколи його не приборкаєш. Як ти примусиш такого звіра, щоб тебе боявся?
— А він і непотрібен мені приборканий,— мовив Сем, і знову хлопець завважив, як роздимаються в нього ніздрі і поблискує каламутна хижість в очах.— Хоча, звісно, краще приборканий, аніж заляканий. Але він ні на те, ні на те не дасться.
— То що ж ти з ним думаєш зробити?
— А побачите,— відказав Сем.
Другого тижня вони щоранку приходили до Семо-вого засіка. Зірвавши з даху кілька гонтин, Сем опустив у засік прив'язаний на мотузку тулуб лошати, а коли звір опинився у пастці, витяг принаду геть. Щоранку вони дивились, як він через отвір опускає в засік відерце з водою, а собака невтомно гупає в двері, відбивається від них і знову стрибає. Пес ні разу не подав голосу, і в тих його стрибках відчувались не якісь лютощі, а тільки холодна й похмура непогамовна впертість. Під кінець тижня він перестав кидатися на двері. Проте не помітно було, що він ослаб або змирився з тим, що двері не піддадуться. Здавалось, йому просто перехотілося стрибати. Але він не лежав. Ніхто ні разу не бачив, щоб він лежав. Він стояв, і тепер його можна було роздивитися — почасти мастиф, мав він щось і від ерделя і, можливо, ще від десятка порід, на зріст понад тридцять дюймів у лопатках, вагою десь так з дев'яносто фунтів, холодні жовті очі, дужі груди і понад усе та дивна масть із сизуватим проблиском, як у воронова-ної рушничної цівки.
Так минув і другий тиждень. Пора було згортати табір. Але хлопець попросився в кузена, і той дозволив йому залишитись. Жити він перебрався до Семо-вої хатини. Щоранку хлопець дивився, як Сем опускає в засік відерце з водою. При кінці другого тижня пес зліг. Він підводився, заточуючись і насилу переставляючи лапи, пив воду і падав знову. Одного ранку він уже й до води не міг дотягтись, не міг звестись навіть на передні лапи. Сем узяв короткий дрючок і намірився ввійти до засіка.
— Стривай,— затримав його хлопець.— Дай-но я хоч рушницю...
— Не треба,— відказав Сем,— Він уже не може й рухнутись.
Таки справді. Пес лежав на боці, коли Сем до нього доторкнувся, до голови й схудлого тіла, лежав непорушно, розплющивши жовті очі. Не було в них злості чи безсилої люті, а тільки холодні й майже байдужі до всього лютощі, наче в якоїсь стихійної сили. І не дивився він ні на Сема, ні на хлопця, що зазирав у шпарину.
Сем почав його годувати. За першим разом довелося підводити йому голову, щоб він зміг вихлебтати м'ясну юшку. На ніч Сем поставив у засіку миску юшки з накришеним м'ясом — у такому місці, де собака міг до неї дотягтись. Уранці миска була порожня і пес лежав уже на животі, підвівши голову, втупивши холодні жовті очі в двері, коли входив Сем — і ані в тих очах нічого не зблиснуло, ані гарчання ніякого не почулося, коли він враз кинувся на Сема, тільки схибив, заслабий ще був, отож Сем устиг оперіщити його дрючком, вискочити з засіка й захряснути двері саме в ту мить, як у них гупнувся пес, ще й не мавши, здавалося, часу підібрати лапи для стрибка, немовби тих двох тижнів голодування зовсім ї не було.
Пополудні того дня почулося, як хтось гейкає в лісі з боку табору. Виявилося, що то Бун. Він прийшов і хвилину дивився поміж колод на здоровезного собаку, що знову лежав на животі, підвівши голову й дрімотно втупивши жовті очі в нікуди, неприборканий і незламний духом.
— Найкраще було б випустити цього сучого сина,— озвався Бун,— та зловити Старого Бена й нацькувати на нього.— Він обернув до хлопця шкарубке обличчя, засмагле від сонця.— Збирай-но свої пастки.
Кас наказав, щоб ти їхав додому. Досить дурня клеїти з цим коножером.
У таборі Бун залишив запряжного мула, а край улоговини чекала й бричка. Ввечері хлопець був уже вдома і розповідав Маккаслінові про собаку:
— Сем знов його моритиме голодом, поки він дасть йому ввійти й доторкнутись. Тоді знов почне годувати. А тоді знов моритиме голодом, якщо доведеться.
— Але задля чого? — здивувався двоюрідний брат.— Навіщо? Навіть Сем ніколи не приборкає цієї звірюки.
— А він і не потрібен нам приборканий. Нам треба, щоб він такий і був. Ми хочемо, щоб йому врешті стало ясно одне: коли він хоче вийти живий з засіка, то мусить робити те, що накаже Сем або хто інший. Бо він саме той собака, що перейме і затримає Старого Бена. Ми вже й назвали його. Його ім'я — Лев.
Нарешті настав листопад. Мисливці повернулися до табору. Разом з генералом Компсоном, майором Де Спейном, Маккасліном, Волтером і Буном хлопець стояв на подвір'ї серед зброї, постелей та скриньок з харчами і дивився, як стежкою від загороди йдуть Сем Фазерс із Левом — старий індіанець у вибляклому комбінезоні, гумових чоботях, протертому кожушку й капелюсі, якого колись носив хлопців батько, а поряд поважно ступає здоровезний собацюра. Гончаки були кинулись назустріч, та враз і застигли, крім того молодого, ще й досі нетямущого. Він підбіг до Лева, вихляючи хвостом. Лев навіть не вищирився на нього і не зупинився.
