Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям
Він уже повернувся відходити.— Не вартий я того, щоб з ним спати.
Отож хлопець повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Але ні. Йому здавалося, що в усьому цьому е якась неминучість. Здавалося — щось починається, вже почалося, хоч він і не знав, що саме. Як перед останньою дією на сцені з уже готовими декораціями. То був початок кінця — а кінця чого, він не знав, знав тільки, що він не тужитиме. Він буде смиренний і гордий, адже йому судилося бути причетним до цього чи бодай бути очевидцем.
III
Стояв грудень. Найхолодніший за хлопцевої пам'яті. Мисливці лишалися в таборі вже чотири дні понад звичайних два тижні, чекаючи, поки пересядеться мороз, щоб Лев і Старий Бен могли провести свої щорічні гони. Тоді вони знімуться з табору і повернуться по домівках. Через оці непередбачені додаткові дні, коли люди мусили чекати на погоду й мали собі для розваги лише покер, запаси віскі вичерпалися, і хлопця з Буном, давши їм валізу та записку від майора Де Спейна до містера Семса, власника ґуральні, вирядили в Мемфіс по віскі. Тобто по віскі Де Спейн і Маккаслін послали Буна, а хлопець мав тільки допильнувати, щоб Бун привіз це віскі, точніше, більшу його частину або принаймні хоч трохи.
Джім тітки Тенні підняв його о третій годині ночі. Хлопець хутко одягнувся, здригаючись не так від холоду — в каміні вже гуготів яскравий вогонь — як через те, що в таку глуху нічну пору серце мляво переганяє кров і важко так відразу скинути з себе дрімоту. Він пройшов від будинку до кухні по твердій, мов залізо, землі під миготливо заціпенілим нічним небом, на якому лиш через три години почне світати, зачерпнув ротом і аж до дна легень загуслу темряву і ввійшов у кухню, де світилася лампа й пашіла грубка, затуманюючи вікна, а Бун уже снідав за столом, схилився над тарілкою, майже в тарілку і завзято працював зарослими, аж сизими щелепами, обличчя його було так само не знайоме з водою, як шорсткі конячі патли на голові — з гребінцем. На чверть індіанець, онук жінки з племені чикасо, він скажено рвався битися своїми важенними кулаками через саму тільки підозру, що в ньому є краплина небілої крові, а при іншій нагоді — звичайно після чарки,— не менш скажено обстоював тими самими кулаками думку, що його батько чистокровний чикасо, та ще й ватаг, і що навіть його мати лише напівбіла. На зріст він був шість футів і чотири дюйми, розум мав як у дитини, серце — як у коня, а в ґудзиках його цупких очиць на обличчі нічого не було,—ані підлості, ані великодушності, ані зіпсуття, ані благородства. Бридкішого обличчя хлопець зроду не бачив. Воно мало такий вигляд, наче хтось узяв волоський горіх, трохи більший від футбольного м'яча, пройшовся по ньому молотом, щоб уподібнити його до людського обличчя, і тоді пофарбував, переважно червоним — тільки червінь та була не така, як в індіанців, а густа й соковита, що він, можливо, почасти завдячував віскі, але більше безжурному вільному життю на лоні природи. Ті зморшки на його обличчі не свідчили про сорок прожитих років (час для Буна був немов чимось таким, як повітря: крізь нього проходиш, і воно не полишає на тобі сліду), то просто були складочки від повсякчасного мруження очей — на сонці чи в присмерку плавнів, де бігла дичина, а чи біля табірних вогнищ, де він дрімав холодними осінніми ночами, щоб якомога раніше податися знов на лови. Бун був сміливий і вірний, недбалий і ненадійний; він не мав ніякого фаху чи ремесла, єдиною його вадою була горілка, а єдиною чеснотою — цілковита й беззастережна відданість майорові Де Спейну та хлопцевому кузенові Маккасліну.
— Часом мені здається, що й те, й те — чесноти,— зауважив якось Де Спейн.
— Або й те, й те — вади,— докинув Маккаслін.
Хлопець їв свій сніданок і чув, як під кухнею заворушилися собаки, розбуджені запахом смаженого м'яса, а може, човганням ніг над головою. Він почув, як Лев гавкнув, коротко і владно — доброму мисливцеві досить один раз сказати, і всі зрозуміють, крім дурнів, а табірні собаки, хоч не рівня Левові зростом, силою та й хоробрістю, може,— дурнями, проте, не були: останнього дурня з-поміж них Старий Бен забив ще торік.
Коли кінчали їсти, надійшов Джім тітки Тенні. Фургон уже стояв готовий. Еш вирішив — хай Джім миє посуд, а Буна з хлопцем він сам одвезе до вузькоколійки, де вони проголосують і сядуть на лісовоз з глибини пущі. Хлопець знав, чому це: Ешеві не первина була під'їдати Буна.
Припікав мороз. Колеса фургона рипіли й стукотіли по замерзлій землі, чисте небо яскріло зорями. Хлопець уже не дрижав, а весь аж трусився,— повільно, розмірено й сильно, і чув, як у нього в шлунку ще тепла їжа, збившись грудкою, існує наче окремо від тіла.
— Вранці не буде ловів,— озвався хлопець,— У такий мороз жоден собака сліду не візьме.
— Ну, про Лева так не кажи,— заперечив дядько Еш,— Лев сліду не потребує. Йому ведмедя треба, ось що.— Ноги його були закутані мішком, а сам він з головою загорнувся в укривало зі своєї постелі на підлозі кухні, і вигляд у пього був ні на що не схожий під ясним зоряним небом.—Пусти його в тисячоак-рову льодовню, і то він ведмедя гнатиме. І наздожене. А решта собак — байдуже, куди їм до Лева, коли той має ведмедя перед собою!
— Що ти в біса маєш до тих інших собак? — огризнувся Бун,— Теж мені знайшовся розумник! Ти ж ото хіба дров нарубати, а більше й носа з кухні не показував.
— Нічого я до них не маю,— відказав Еш.— Так само, як і вони до ловів. Оце тільки коли б мені так дбати за своє здоров'я, як ті гончаки дбають.
— Кажи собі що хоч, а таки ловів сьогодні не буде,— твердо заявив Бун.— Майор сказав, що почекають, поки ми з Айком повернемось.
— Але погода сьогодні зміниться. До відлиги йдеться. А на ніч дощ.—Еш засміявся, пирхнув з-під укривала, в яке так закутався, що й обличчя не було видно.— Ану вйо, муленята! — Він так раптово смикнув віжки, що мули шарпнули вперед на кілька футів розколиханий рипучий фургон, а далі знов побігли звичайним своїм дрібним тюпцем.— Та й чого б це майор мав на тебе чекати? Лев, ось хто йому знадобиться. А про тебе я зроду не чув, щоб ти приволік до табору ведмедя чи яку іншу звірину.
"Ну, вже зараз Бун вилає Еша, а то й ударить",— подумав хлопець. Але ні, пронесло, як проносило раніше і проноситиме (він був певен) надалі, хоча чотири роки тому на вулиці в Джефферсоні Бун п'ять разів підряд стрельнув з позиченого пістолета в негра— з таким самим успіхом, як торік восени у Старого Бена.
— Кажу тобі, що він не спустить ані Лева, ані іншого собаки, поки я не повернуся ввечері. Він так обіцяв. Ти он краще мулів підхльосни. Хочеш мене заморозити на смерть?
Коли доїхали до вузькоколійки, розпалили багаття. Трохи пізніше з пущі під ледь порожевілим обрієм вигулькнув поїзд, вантажений колодами, і Бун, піднявши руку, зупинив його. В теплому службовому вагончику хлопець заснув знову, а Бун з кондуктором та гальмівником завели розмову про Лева й Старого Бена — так, як згодом люди розмовляли про Салівена й Кілрейна, а ще пізніше про Демнсі й Тані!. Погойдуючись у такт шарпанню та стукоту безресорного вагончика, хлопець крізь сон чув їхню балачку — про поросят і телят, забитих Старим Беном, про засіки, ним спустошені, про пастки й капкани, ним понівечені, про те, скільки свинцю під шкурою в цього двопалого ведмедя, що живе в краю, де ведмедів, скалічених у капканах, буває, з півсотні років так і називають — Двопалий, Трипалий чи Кульгавий, і самого тільки Старого Бена (він старший між ведмедів, казав генерал Компсон) удостоєно такого імені, яке й людині мати не сором.
До схід сонця прибули в Гоук. Хлопець і Бун вийшли з теплого вагончика у своїй мисливській одежі — в заболочених чоботях і зашмарованому хакі, а Бун ще із сизим від заросту обличчям. Але тут це було нормально. Гоук — то був усього тільки тартак, склад, дві крамниці та поміст, з якого вантажили ліс на бічній колії, і тут усі ходили в чоботях та хакі. Незабаром підійшов мемфіський поїзд. Бун купив у вагоні пляшку пива та три пачки підсмаженої кукурудзи в мелясі, і під Бунове жування хлопець знову заснув.
В Мемфісі, однак, це було не нормально. На тлі високих будинків, бруківки, гарних екіпажів, конок, чоловіків у накрохмалених комірцях та краватках їхні чоботи й хакі здавалися ще більш простацькими й брудними, Бунова борода — ще більш нечупарною й зарослою, а обличчя й зовсім таким, що не слід би його з лісу на очі людям показувати, тим паче коли не було поруч майора Де Спейна, Маккасліна чи ще
1 С а л і в е н і Кілрейн — відомі американські боксери-суперники кінця XIX ст.; Демпсій й Тані — 20-х рр. XX ст. (Тут і далі примітки перекладачів).
когось, хто міг би заспокоїти сторонніх: "Не бійтеся. Він вас не займе".
Напружено переставляючи ноги, немовби він ступав по намасленому склу, а не по гладенькій підлозі, Бун пройшов через вокзал. Щелепи його весь час невтомно ворушились — він саме виколупував язиком рештки кукурудзи з зубів, а сизувата щетина на обличчі нагадувала ошурки із тільки-но висвердленої рушничної цівки. Проминули перший шинок. Навіть крізь зачинені двері хлопцеві почувся звідти запах тирси й застояний спиртний дух. Бун почав кашляти і кашляв так трохи не цілу хвилину.
— Клята холоднеча,— сказав він,— І де це я застудився?
— Там, на станції,— озвався хлопець.
Бун знову заходився кашляти. Тоді зупинився і глянув на хлопця.
— Де, ти кажеш?
— Не в таборі ж ти застудився і не в поїзді,— знов озвався хлопець.
Бун подивився на нього, кліпаючи очима. Потім перестав кліпати і більше вже не кашляв. Лише сказав неголосно:
— Послухай-но, позич мені долара. У тебе ж є. Якщо він до тебе колись потрапив, то ти його нікуди не дів. Ти не скупий, я не кажу. Просто ти ніколи не думаєш, що от тобі чогось треба. А у мене, як я мав шістнадцять років, долар так швидко танув, що я не встигав і розгледіти, з якого він банку.— І знову неголосно:— Дай мені долара, Айку.
— Ти обіцяв майорові. І Маккаслінові. Ні краплі до табору.
— Гаразд,— погодився Бун, так само неголосно й терпляче,— Але що я на цей один долар — уп'юся хіба? Другого ж ти мені не позичиш.
— Ай правда, що ні,— сказав хлопець, теж неголосно — холодна лють його брала, тільки не на Буна, адже пам'ятав він: на стільці в кухні хропе Бун, перед ним годинник, бо Бун мас вчасно розбудити хлопця й Маккасліна і одвезти їх за сімнадцять миль до Джеф-ферсоаа, щоб вони встигли на поїзд у Мемфіс; дикий невиїжджений техаський поні —хлопець випросив у Маккасліна дозволу купити його, і вони з Буном таки й купили цього коня на аукціоні за чотири долари сімдесят п'ять центів, а тоді, ув'язавши його колючим дротом і поставивши поміж двох старих лагідних кобил, таки пригнали додому, цього поні, що доти зроду не бачив лущеної кукурудзи і не знав, що то таке,— вопа, мабуть, йому здалася купою якихось кузьок; потім (хлопцеві було тоді десять років, а Бунові то й усе життя було десять) Бун сказав, що поні тепер сумирний, і йому накинули торбу на голову, і з допомогою чотирьох негрів підвели задом до старої двоколки, запрягли, хлопець з Буном сіли, Бун сказав: "Гаразд, хлопці.
