Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям
Смиренність — цього він уже навчився. Терплячості він теж зуміє навчитись. Йому ж тільки десять років, оце тільки тиждень тому минуло. Та мить пройшла. Йому здалося, що він справді побачив оленя, самця димної масті, видовженого в бігу — олень зникав у лісі, у сірій самітності, ще й досі дзвінкій, хоч собаче валування вже поглинула відстань. Десь іздалеку крізь похмурий ліс та сірий дощовий ранок донеслися два постріли.
— Тепер спусти курки,— сказав Сем. Хлопець так і зробив.
— Ти теж знав, що його близько не буде,—озвався він.
— Так,—відповів Сем.—Я хочу, щоб ти навчився, що треба робити, коли не довелося вистрелити. Бо саме тоді, коли пройшов ведмідь чи олень, а курки не спущені, і вбивають людей та собак.
— Але то таки не він,—промовив хлопець.—Та й зовсім то не ведмідь, а просто олень.
— Так,— погодився Сем,— просто олень.
Тоді одного ранку через тиждень він знову почув собак. Цим разом, не встиг ще Сем нічого сказати, а він уже звів курки на своїй задовгій і заважкій для підлітка рушниці, як навчав його Сем,— хоч знав, що зараз собаки з оленем ще далі, ніж першого разу, і їх ледве чути. Та й гавкіт звучав якось інакше, ніж він знав із досвіду. Сем навчав його, що треба найперше наготувати рушницю, стати так, щоб зручно було дивитися на всі боки, і вже не рухатись,— аж раптом хлопець відчув, що він сам присунувся до нього.
— Оце воно,— сказав Сем.— Слухай.
Хлопець прислухався: то був не дзвінкий і дужий собачий хор, який буває на відкритому сліду, а натужне повискування на октаву вище звичайного, в якому звучала не лише нерішучість і навіть приниженість, а й щось інше, ще не зрозуміле йому, якийсь примус, через що воно й пересувалося не дуже швидко й завмирало поволі, залишаючи в повітрі відгомін писклявої, мало не людської істерії, тужливої, мало не людської приниженості, так наче собаки ні за ким не гналися і наче не сунула навально перед ними невидима істота димної масті. Він чув збоку біля себе дихання Сема і бачив, як роздимаються його ніздрі.
— Це Старий Бен! — стиха вихопилось у хлопця. Сем не ворухнувся; він тільки звільна, поступово
обертав голову в той бік, де даленів гавкіт, а ніздрі його ходили легко, розмірено й швидко.
— Ач,— сказав він.— Навіть не втікає. Просто йде.
— Але аж тут був! — скрикнув хлопець.— Аж сюди приходив!
— Так він щороку,— промовив Сем.— Один раз на рік. Еш із Буном гадають, що він приходить відганяти малих ведмедів. Щоб забиралися звідси під три чорти, поки тут мисливці. Може, й справді.
Малий не чув уже нічого, але Сем і далі повертав голову звільна й розмірено, поки став потилицею до хлопця. Потім він повернув голову назад і глянув униз на малого — те саме знайоме обличчя, поважне, без ніякого виразу, хіба що як усміхалося, ті самі очі старої людини, в яких —коли хлопець придивився,—зблиснувши, поволі пригасало щось похмуре й грізне, пристрасне й горде.
— Але йому до ведмедів байдуже, як і до собак чи людей. Він приходить подивитись, хто тут є, хто новенький у таборі, чи він уміє стріляти, чи надовго його стане. Чи є вже в нас собака, що зуміє насісти на нього й притримати, доки надійде чоловік з рушницею. Бо він тут найголовніший ведмідь. Він тут як ватаг.— Семові очі й зовсім пригасли й були тепер такі, якими хлопець бачив їх завжди.—Він попускає їм, щоб бігли за ним до річки. А тоді відсилає їх додому. Тепер і ми вже можемо йти, побачимо, які вони повернуться.
Собаки були вже в таборі, десятеро їх збилося в купку під мостинами кухні. Хлопець із Семом присіли навпочіпки, вдивляючись у морок між палямл, де вони принишкли і тільки поводили та світили очима; звуків не було, тільки чулося звідти щось таке, чого він ще не спроможен був розпізнати, щось більше, ніж собачий дух, щось дужче, і не просто тваринне чи й навіть звіряче. Бо перед тим їхнім сповненим болючого приниження повискуванням у недавніх гонах нічого ж не вчувалося, ніякого звіра, а лише безлюдність, незаймана пуща,— тож коли пізніше пополудні вернувся одинадцятий гончак і хлопець із Джімом тітки Тенні тримали цю безвольну й ще пройняту тремтінням суку, поки Сем змащував їй скипидаром та колісною маззю роздерте вухо й пошарпану лопатку, їм здавалося, наче то не живе якесь створіння, а сам праліс схилився був на мить над собакою і легеньким потиличником покарав за зухвалість.
— Вона як людина,— сказав Сем.— Як от і ми. Знала ввесь час, що рано чи пізно доведеться показати свій дух, щоб мати право називатися собакою, і зволікала скільки могла. Знала ж бо наперед, чим поплатиться.
Хлопець і не помітив, коли Сем відійшов з табору. Він тільки знав, що його вже нема. Наступні три ранки він уставав, з'їдав свій сніданок, і Сем не чекав на нього. До своєї засідки він ішов тепер один — легко її знаходив і влаштовувався так, як навчав його Сем.
На третій ранок хлопець знову почув собак, вони знову бігли вільно й жваво, свіжим слідом, і він наготував рушницю, як навчився це робити, але погоня промчала задалеко від нього,— йому було ще рано, він ще не заслужив більшого за такий короткий час, як два тижні, коли перед ним ціле довге життя, яке він уже присвятив незайманій пущі, сам сповнений терпіння й смирення. Він знову почув постріл, ОДИІІ-єдиний раз бахнула рушниця Волтера Юела. Тепер хлопець уже вмів не тільки без будь-чиєї допомоги знайти свою засідку й повернутись до табору; отож по компасу, що дав йому кузен, він раніше за всіх інших, крім майора Де Спейна та Джіма, які були на конях, вийшов до Волтера, що стояв біля оленя та собачої зграї, скупченої над оленячими нутрощами,— раніше навіть за дядька Еша на одноокому запряженому мулі, котрого не тривожив запах крові чи навіть, як казали, й ведмедя.
Однак цього разу не дядько Еш їхав на тому мулі, а Сем. І це він, Сем, почекав, поки хлопець доїсть обід, тоді обоє вони посідали верхи на мулів — малий на одноокого, а Сем узяв собі другого із запрягу,— і цілих три години їхали лісом, де залягав дедалі похмуріший присмерк, їхали, наче не вибираючи ані стежки, ані сліду, і забралися в таку місцину, де він ще ніколи не бував. Аж тоді він зрозумів, чого Сем сказав йому сісти на одноокого мула, не вразливого до запаху крові та диких звірів. Бо невдовзі другий, нормальний мул раптом зупинився і спробував завернути назад — Сем ледве встиг сплигнути з нього; мул усе шарпався й рвався з повода, а Сем стримував його, умовляв і тяг уперед, не наважуючись припнути десь тут. Хлопець теж сплигнув зі свого мула, і той спокійно собі зупинився. А потім, стоячи поруч із Семом у густій понурості прадавнього лісу, в при-мерхлому зимовому надвечір'ї, хлопець мовчки дивився на спорохнілу колоду, подерту і пошрамовану пазурами, на відбиток кривулястої двопалої лапи здоровезного звіра тут-таки поряд, на вогкій землі. Тепер він зрозумів, що йому чулося в гавкоті гончаків уранці, що за дух вдихав він, зазираючи під мостини кухні, де тислися в купку собаки. Його тепер теж це охопило, тільки в ньому було трохи інакше, бо ж вони тварини, а він ні: якесь завзяття, хоч і зовсім безді* яльне, якась приниженість, відчуття власної тендітності й безсилля перед одвічним пралісом, однак без ляку чи сумніву; в рот раптом набігла слина з мідним присмаком, гостро стисло щось у мозку чи шлунку, не ясно, де саме, та це й байдуже; найголовніше було те, що він тепер лиш уперше усвідомив: той ведмідь, про якого він із самого малку чув безліч розповідей, який і вві сні не давав йому спокою^так само, як, певно, не давав спокою і його кузенові, і майорові Де Спейну, і навіть старому генералові Компсону,— що той ведмідь смертне створіння, і коли, вирушаючи щороку в листопаді до табору, вони й не сподівалися його вбити, то це не тому, що він непідвладний смерті, а тому, що вони перед ним поки що безсилі.
— Отже, завтра,— сказав хлопець.
— Ти хочеш сказати: ми спробуємо завтра,— поправив його Сем.— У нас нема ще справжнього собаки.
— У нас одинадцятеро собак. У понеділок вони його вистежили.
— Але ж ти чув їх,— сказав Сем.— І бачив опісля. Справжнього собаки у нас ще нема. На це й одного стане. Але такого тут ще нема. Може, й ніде нема. А як нема, то шкода й мови — хіба ненароком набіжить він на когось, хто матиме рушницю і знатиме, як її вжити.
— Мені таке не випаде,— зауважив хлопець.— Може, Волтерові, чи майорові, чи...
— Може, й тобі,— сказав Сем.— Завтра добре пильнуй. Бо він спритнюга. Інакше б і не вижив так довго. Коли він побачить, що його оточено, і муситиме прориватись, то кинеться в твій бік.
— А чого? — здивувався хлопець.— Звідки він знатиме?...— І урвав мову.— Ти гадаєш, він уже знав мене, знає, що я вперше у Великій Улоговині, і ще не встиг спробувати своєї сили...—Він знов замовк, утупившись у Сема. А тоді промовив покірно, навіть без подиву: — Отже, то він на мене дивився! Одного разу йому напевне вистачило.
— Пильнуй завтра,— сказав Сем.— А зараз нам пора вертатись. Поки доїдемо до табору, зовсім споночіє.
Наступного ранку знялися на три години раніше, ніж звичайно. Вибрався навіть дядько Еш, котрий називав себе справжнім табірним кухарем і майже нічого іншого й не робив, тільки куховарив для мисливського табірного товариства майора Де Спейна, але котрий не уник впливу пущі хоча б уже через те, що перебував у ній, і, отже, на роздерте вухо та лопатку гончака й на відбиток кривулястої лапи на вологій землі дядько Еш реагував, як і всі інші — в тім числі й хлопець, що два тижні тому вперше побачив незайманий ліс. їхали, бо йти було б задалеко: хлопець, Сем і дядько Еш із собаками у фургоні, а його кузен, майор Де Спейн, генерал Компсон, Бун, Волтер і Джім тітки Тенні по двоє верхи на конях. І знову перші проблиски світання застали хлопця, як і того першого дня два тижні тому, в засідці, куди привів його Сем і де залишив. Він стояв з рушницею, занадто великою для нього, замковою рушницею, яка належала, власне, не йому, а майорові, і з якої він тільки раз вистрелив — у пень того першого дня, щоб довідатись, як вона відбиває та як її перезаряджу-ють,— стояв під великим камедним деревом біля неширокого багнистого рукава річки: тиха чорна вода безшелесно вибігала з заростей очерету й по другий бік невеликої галявини знову ховалася в очереті, а десь там, у тій гущавині, стукав дзьобом у стовбур сухого дерева невидимий дятел, що його негри називають господь божий.
