Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

НОВЕЛИ

ВЕДМІДЬ

І

Тепер уже не тільки чоловік, а й собака був той, що треба. Звірів стало двоє — у тому числі й Старий Вен, ведмідь,— і людей було двое — у тому числі й Бун Хогенбек, котрий мав у жилах трохи тієї самої індіанської крові, що й Сем Фазерс, тільки Бунова належала до плебейського різновиду, отож лише Сем, Старий Бен та нечистопородний пес на ім'я Лев були справжні й бездоганні.

Хлопцеві повернуло на сімнадцятий рік. Уже шість років він їздив на полювання разом з дорослими. Уже шість років прислухався до розмов, найцікавіших на світі. До розмов про незайману пущу, про великі ліси, більші й давніші за будь-які писані документи; про білу людину, настільки самовпевнену, щоб повірити, ніби вона спроможна придбати у власність якусь частину пущі, про індіанців, настільки зухвалих, щоб удавати, ніби їм і справді належить якась частина тієї пущі; про ліси, величніші, аніж майор Де Спейн разом з тією ділянкою лісу, яку він купив у старого Сатпена, про ліси, куди давніші віком, аніж старий Томас Сатпен, аніж навіть старий Ікемотубе, ватаг племені чикасо, в якого придбав ту саму ділянку Сатпен, хоч кожен з них трьох чудово розумів, що купів-ля-продаж не владні над лісами. До розмов про чоловіків — не про білих, чорних або червоних шкірою, а просто про чоловіків, мисливців, які мали завзяття й волю, щоб витривати, смиренність і вміння, щоб вижити, і про собак, ведмедів та оленів, що виразно поставали поряд з ними, покликані до життя у глибині пущі і волею пущі, і виступали вони одні проти інших у прадавній та нещадній боротьбі, згідно з прадавніми й безжальними правилами, які*виключають будь-яке милосердя і не допускають ніякої поблажливості. Найбільша втіха в житті, найкраще з усього, що будь-коли можна почути,— оті голоси, які спокійно, повагом і задумливо поринають у спогади, щоб передати і цілу картину, й усі її деталі, поруч містяться реальні докази — рушниці в стояках, трофеї у вигляді рогів та шкур,— а розмова відбувається в бібліотеці міського особняка, або в конторі плантації, або (і це найкраще) — в самому таборі, де висить ще тепла необбіло-вана туша, і чоловіки, що забили звірину, сидять біля розпаленого каміна (це якщо там є будинок і камін) або ж довкола димного жаркого вогнища перед брезентовим наметом (якщо будинку нема). І завжди при тому бувала пляшка: хлопцеві навіть здавалося, що ті розкішні хвилини, коли людина виявляє всю свою силу духу, розум, мужність, спритність і жвавість,— що вони ущільнюються й перетворюються в самий цей рудуватий напій, призначений не для жінок, підлітків та дітей, а лише для мисливців, які причащаються через нього не кров'ю, що вони пролили, а своєрідною квінтесенцією дикого й безсмертного духу. І пили вони помірковано й навіть смиренно, не маючи поганської низької і ницої надії розжитись таким чином на хитрощі, силу та жвавість, а навпаки — за ці чесноти. Отож хлопцеві здалося цілком природним, що того грудневого ранку все мало початися з віскі. Інакше ж і бути не могло!

Згодом він зрозумів, що насправді все почалося куди раніше. Власне, ще того дня шість років тому, коли він уперше зміг позначити свій вік двома цифрами і коли кузен Маккаслін уперше привіз його до табору, у великий ліс, щоб хлопець здобув у незайманій пущі ім'я і гідність мисливця, якщо він виявить достатню міру смиренності й витривалості. Вже тоді успадкував він, ще й не бачивши того спадку, великого старого ведмедя з покаліченою в пастці лапою, котрий на площі мало не сотні квадратних миль прославився і заслужив собі ім'я, так наче був людською істотою. З цим іменем пов'язані були цілі історії — про порозбивані й спустошені засіки з кукурудзою, про затягнених у ліс і роздертих поросят, свиней і навіть телят, про потрощені пастки й капкани, про скалічених і загризених собак, про постріли мало не впритул з дробовиків або навіть і гвинтівок, так само марні, наче це дитина горохом стріляла з пукавки — ця колія нищення й руйнації почалася задовго до того, як хлопець народився, і волохата здоровезна звірина сунула цією колією з безжальною і невідпорною силою локомотива.

Ведмідь увійшов у свідомість хлопця ще до того, як він побачив його наяву. Цей звір громадиною нависав і здіймався над хлопцем у снах ще до того, як він побачив на власні очі не займаний сокирою ліс, де ведмідь полишав свій кривулястий слід,— сам пелехатий, здоровезний, червоноокий, не злостивий, а просто великий, занадто великий, як на собак, що пробували його вполювати, як на коней, що пробували його наздогнати, як на людей, що посилали в нього кулі,— занадто великий, як на сам той край, що ним обмежувався його життєвий простір. Хлопець наче підсвідомо вже бачив тс, до чого ще не дійшов ані чуттям, ані розумом: цей приречений праліс, що його дрібненькими шматочками безнастанно надгризали своїми плугами та сокирами люди, які боялись його, бо то була дика пуща, люди, яких там аж роїлося і які були безіменні навіть одне для одного на тій землі, де заслужив собі ім'я старий ведмідь, де він проносився навіть і не як смертний звір, а як неприборканий і нездоланний анахронізм із давно мертвих часів, фантом, символ і апофеоз давнього дикого життя, в яке цілими юрмами врубувалися пройняті шалом відрази й ляку дрібненькі й мізерні двоногі створіння, неначе пігмеї, що метушаться біля стіп сонного слона,— старий ведмідь, одинокий, усамітнений і неприборканий, бездітний удівець, непідвладний смерті, старий Пріам, що втратив свою стару дружину й пережив усіх своїх синів.

Ще дитиною, змушений чекати спершу три роки, тоді два, тоді рік до того часу, коли він зможе стати одним із них, мисливців, дивився хлопець, як щороку в листопаді вибиралися фургоном з собаками, постіллю, харчем та зброєю до Великої Улоговини, до великого лісу його двоюрідний брат Маккаслін, Джім — син тітки Тенні — й Сем Фазерс (поки той не перейшов назовсім жити в табір). Йому здавалося, що вони їдуть не полювати на ведмедів та оленів, а на щорічне побачення з тим ведмедем, якого й не збираються вбивати. Через два тижні вони повертались — без трофея, без шкури. Він цього й сподівався. І не боявся, що серед інших шкур та голів може цього разу бути й та шкура. І не тішив себе думкою, що ось за три роки, за два, за рік він теж поїде з ними і що, може, то саме його рушниця завершить усе. Він вважав, що йому тільки тоді дозволять вистежувати той кривулястий слід, коли він відбуде свій термін учнівства в лісі і доведе, що гідний бути мисливцем; але й тоді протягом двох тижнів у листопаді він ні на що не спроможеться, так само, як і його кузен, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, і Волтер Юел, і Бун, і собаки, що боялися затримати того ведмедя, і дробовики та гвинтівки, нездатні його хоч би поранити,— всі ці щорічні шанувальники неймовірної безсмертності старого ведмедя.

Нарешті його день прийшов. Він сидів у бричці разом з двоюрідним братом, майором Де Спейном та Комп-соном і крізь мляву листопадову мжичку, майже подібну до снігу, дивився на незайману пущу — йому здавалося, що він завжди бачив її такою, принаймні назавжди запам'ятав: висока нескіпченна стіна густого листопадового лісу в присмерку надвечір'я у прикінцеву пору року, похмура й неприступна (навіть не вірилося, щоб можна було якось в'їхати в цей ліс, хоч він і знав, що десь там чекає на них Сем Фазерс із фургоном); бричка пропливає поміж сухих стебел бавовнику та кукурудзи на останніх відкритих ділянках перед лісом, на цих останніх слідах жалюгідного людського вгризання в правічну лісову пахвину; на тлі пущі бричка стає до кумедного маленькою і наче зовсім перестає рухатись (цей образ теж довершиться пізніше, багато років пізніше, коли він виросте й побачить море) —так ніби одинокий човник застиг самотньо й непорушно у безкрайому просторі океану, що погойдує його вгору-вниз, тоді як вода, а потім, здавалося б, зовсім неприступна земля (що поволі, майже непомітно, ближчає), легенько погойдуються, і, врешті, відкривається й дедалі ширшає рятівна бухточка. В'їхали в ліс. Сем, закутавшись в укривало, чекав на передку фургона, позаду терплячих мулів, над якими здіймалася пара. Сем був з ним поруч, коли він вступав тепер послушником у справжній праліс,—так само, як давніше був поруч з ним, коли він за часів свого мисливського учнівства полював на кроликів та іншу дрібну звірину: обидва закутані вогким, теплим укривалом, від якого відгонить негритянським духом; хащі, впустивши хлопця, зразу й замкнулися. І так було й далі: ліс розступався попереду й змикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина,— дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.

Хоч йому було десять років, він ніби аж тепер тільки на світ народжувався. Та це зовсім його не вражало. Він уже познайомився з цим усім раніше, і не тільки в снах. Він побачив табір, нефарбований шестикімнат-ний будинок, поставлений на палях, щоб не заливала весняна повінь,— але вже наперед знав, як той будинок має виглядати. Він допомагав навести сякий-такий лад у безладному їхньому влаштуванні в таборі і навіть власні рухи були йому знайомі, наперед відомі. А потім два тижні він споживав просту, нашвидку зготовлену їжу: безформні кислуваті буханці, незвичну дичину, якої раніш ніколи не куштував,—оленину, ведмежину, м'ясо дикого індика та єнота,— те саме, що споживали й дорослі чоловіки, їжу, зготовлену тими, для кого мисливство важило більше, ніж кухня,— і спав без простирадел під шорсткими укривалами, так само, як спали і мисливці.

Перші проблиски світанку він і Сем Фазерс зустрічали в засідці, яку приділили для хлопця. То було найгірше місце, найбезнадійніше. Але цього він і сподівався — навіть у глибині душі хлопець не смів надіятись, щоб цього першого для нього року бодай почути собак на сліду. Однак він почув їх. Сталося це через день — шемріт, не знати звідки й ледь чутний, але він розпізнав, що це, хоч ніколи перед тим не чув водночас стількох собак у гонах; шемріт погучнішав, розбився на гавкіт окремих собак, і врешті він розчув поміж іншими собаками тих п'ятьох, що належали його кузенові.

— Тепер трохи підніми рушницю і зведи курки,— сказав Сем.— І стій непорушно.

Але це було не для нього, ще ні.