Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Цей останній нерв, що підтримував діяльність серця, легенів і якимсь чином навіть мозку, був перерізаний кулею, яку пустив Скотт із "сміта і весона". Спогад страшний і жорстокий, бо якщо десь іще билася хоч найменша жилка, вона була надто потрібна, щоб так її обривати. Щоб зрозуміти л;е, Скотт заплатив дорогою ціною. І хоча Джек все одно помер би в нелюдських муках, тягар провини Скотта не ставав меншим. Кожна порошина життя, кожен його атом — неоціненний, особливо цей останній, палаючий атом, який до власного загину підтримував життя Джека Броді. Нема нічого ціннішого в світі, ніж останній нерв, що прив'язує людину до життя. Ось єдина гідна людини філософія, коли йдеться про життя і смерть.

— Зупиніться, йа оста,— знову наказав він шоферові.

Він не міг заявитись до Уоррена з такими думками. Йому треба було пройтися, щоб якось розвіятись.

— Скільки? — неуважливо запитав Скотт. Шофер відповів йому безпорадним поглядом. Скотт подивився на лічильник і поклав йому в руку

кілька монет, додавши чайові,— правда, не дуже багато, щоб не принизити його людської гідності.

— Хай осяє господь вам шлях,— ввічливо подякував йому шофер.

— Так само й вам, і хай береже він вашу сім'ю,— відповів Скотт і пішов геть.

Зберегти своє життя, як-зберіг його він, як зберегли його Куотермейн, Сем та навіжений Атия,— чи є що в світі дорожче за це?

— Скотті! Йдіть сюди, я вас підвезу!

По той бік вулиці вілісом їхав Пікок з двома своїми сетерами — Шейлою та Пітером — на задньому сидінні. Помітивши Скотта, він зупинив машину біля мосту Каср-ель-Ніл.

— Не клопочіться, я прогуляюся пішки,— гукнув йому Скотт.— Велике спасибі.

— Ви до старого?

— Еге.

— Хай живуть скотти! 1 — вигукнув Пікок, рушаючи далі.

Скотт обійшов міст і попрямував геть від Набітату. Що важливо в житті?

Зараз, наприклад, важливо вчасно потрапити до Уоррена. Він повернув назад і поспішив до штабу.

Прийшов він вчасно, але йому довелося почекати в приймальні. Секретарка, яка там сиділа, теж виявилась подругою Люсі, проте Скотт її не цікавив. Серед усіх англійок в Набітаті вона була найменш допитливою, і Скотту стало шкода Уоррена. Про цю жінку йому розповідав Куотермейн. До війни вона була відомою художницею-модельєром, працювала в журналі мод. Життя в неї видалось явно нелегке — воно позбавило її всякої жіночності. Не залишилось ні привабливої ніжності форм, ані найменших ознак щедрості... Думки його знов полинули в небезпечному напрямі. Скотт розгорнув газету, щоб заглушити їх чимось іншим.

На першій сторінці він прочитав, що за вчинений замах на Амера Гусейна-пашу арештовано єгипетського офіцера Гамаля аль-Мухтара.

— Заходьте, Скотт!—перебив йому читання невеселий голос Уоррена.— Зачекайте хвилинку, я зараз звільнюся.

Скотт увійшов до генеральського кабінету, а Уоррен вийшов до приймальні й причинив за собою двері, залишивши Скотта на самоті. Скотт знову взявся за газету, думаючи про Гамаля, хоча й розумів, що краще про нього не думати. Принаймні зараз.

Через силу напружуючи увагу, він прочитав на тій самій першій сторінці, що Росія цинічно сказала про другий фронт, ніби він так ніколи й не відкриється. А Геббельс заявив, що англійці готують новий наступ у Західній пустелі, і це дуже на руку Німеччині, бо кожен наступ британської армії завжди кінчається ганебним провалом, і чергова їх спроба обіцяє англійцям тільки новий і, мабуть, найжорстокіший розгром. Цього разу Роммель напевне пожене їх аж до Каїра. А що т-хчХ? Єгиптяни підіймуть повстання і поквитаються з СЇЮЇМИ англійськими хазяями...

1 Скотти — група кельтських племен, від яких походить назза Шотландії (старовинна назва — Скотландія).

— Ви мені пробачте, Скотт, — ще з порога сказав заклопотаний Уоррен, повертаючись до себе в кабінет. Він щільно причинив двері, підійшов до трофейної вішалки, взятої в італійців у форті Капуццо, і зняв з неї свою полотняну куртку.— Мені треба спішно їхати в зону каналу. Змушений вас покинути. Про ваше нове призначення вам доведеться поговорити з генералом Черчем. Не заперечуєте?

Скотт допоміг йому натягнути куртку на покалічену ліву руку.

— Гаразд, сер.

Ввійшов ад'ютант, з виправкою бравого вояка, страшенно молодий і недосвідчений в своїй роботі.

— Даруйте, сер,— звернувся він до Уоррена,— але ^я все-таки не розумію: маю я право на стайні для поні

в Замалеку? Мені здавалося, ніби ви говорили, що маю.

— Так, говорив.

— Тоді вони вас зовсім не зрозуміли, сер.

— Зверніться до полковника Бредмена. Все, Філ-потс, ви вільні.

— Слухаю, сер,— сказав ад'ютант і вийшов.

— Це мій новий помічник. Гравець у поло. Нічого не поробиш, Скотт. А вас я хотів би попросити виконати для мене тим часом одну роботу.

— Завжди готовий, генерале.

Уоррен взяв ремінний стек і коробочку з пілюлями.

— Намітьте мені на карті з десяток підходящих пунктів для розміщення складів пального. Почніть десь одразу ж на північний захід від Тріг-Капуццо і протягніть ланцюжок миль на сто на захід. Тільки не дуже близько до траси, але й не дуже далеко від неї. До цих складів мусять бути підходи для грузовиків і навіть танків. Ви знаєте, яку морову ми мали з пальним. Тільки-но заглибишся в пустелю — і вже кінчається бензин, а через каністри ми, бувало, втрачали його більше, ніж у будь-якому бою. А яка користь від танків, коли їх нічим заправити? Так трапилося в Сіді-Резег. Пі пального, ні ремонтних майстерень. Не можна було відремонтувати танки! Це ще гірше, ніж нестача бензину. Ось чим я хочу зараз зайнятися. Для танків нам потрібні аварійні машини. Адже під Соллумом діяли в бою лише п'ять танків з п'ятдесяти, бо решту ми просто не могли зрушити з місця. Бракувало ремонтних засобів. Тому я й прошу вас підшукати такі місця, куди ми могли б принагідно і наперед завезти пальне. Я не збираюся більше посилати у бій добрі машини й добрих солдатів, якщо вони не матимуть бензину і не можна буде вчасно вивести їх з-під удару. Надто в нас багато невиправданих втрат. А наші друзі в Лондоні не хочуть на це зважати. Ви мені допоможете, Скотт? Уоррен придержував рукою двері.

— Слухаю, сер. Ми з Куотермейном зробимо все, що треба.

— От і добре. Зробіть особисто для мене. Бо, власне, це не входить у ваші прямі обов'язки. А про нове призначення поговорите вже з генералом Черчем. Сподіваюсь, воно вам припаде до душі, хоч завдання далеко не з легких.

У старого солдата були свої турботи, свої страхи за величезні втрати в техніці й живій силі. Він був до краю заклопотаний цим. Зараз Уоррен зібрався в Абу-Сувейр, щоб оглянути нові ремонтні майстерні. Його друзі в Лондоні безпам'ятні, їх важко в чомусь переконати, вони тільки все вимагають. Коли б старий генерал зважився на одвертість, він би сказав, що його друзі в Лондоні — дурні й головотеси, які заважають виграти війну. Йому теж доводилося гнати людей на забій, знаючи, що на нього завжди чатує невдача й можливість фатальної помилки.

Обидва вони все ще стояли біля дверей.

— Ага, ще одне, Скотт. Здається, Люсі Пікерінг прийде до нас у п'ятницю на обід. Може, й ви завітаєте? На той час генерал Черч ознайомить вас з новими обов'язками, і ми зможемо поговорити.

— Дуже вам вдячний, сер. Неодмінно прийду.

Двері відчинилися. Тривога, напружені пошуки виходу — все знову сховалося за незримим кордоном, і Уоррен пробіг через кімнату своєї секретарки, мов соромлива дівчина, що рятується від переслідувань настирливого кавалера.

— До побачення, сер,— поквапливо кинула йому секретарка.

Та генерал улсе встиг вискочити в коридор.

— О, капітане Скотт,— сказала секретарка, коли він, почекавши заради пристойності кілька хвилин, вийшов з кабінету Уоррена.

— В чім річ?— Скотт зрозумів, що піймався.

— Ви йдете до генерала Черча, так?

— Можливо. То й що?

— Я мушу це знати, мені треба домовитися, щоб вас прийняли. Адже справа невідкладна.

— Я сам домовлюся,— відповів Скотт.

— Краще, якщо ви це зробите зараз.

— Он як?

— Саме так, капітане Скотт. Генерал Черч чекає на вас. Справа важлива, і її не можна зволікати.

— Знаю.

— Ну, то як? Підете до нього зараз?

— На жаль, я маю ще невідкладнішу справу.

— Невже? А яку саме, капітане Скотт?

— Боюся, що вона суто особистого порядку.

— Із нею не можна почекати?

— Ні в якому разі.

— Ясно. Тоді я подзвоню генералові Черчу. Прошу зачекати.

— Я зайду навпроти, до полковника Пікока,— поквапливо сказав їй Скотт.— Він сам домовиться з Черчем. Гаразд?

— Ну що ж... Нехай буде по-вашому. Гаразд.

— Дякую. На все добре.

Вона була надто зайнята, щоб відповісти на його прощання. Скотту знову стало шкода Уоррена.

Скотт знав, куди б йому хотілося звернутись по допомогу,— за спиною в Набітату, за спиною в посольства,— у віллу з пісковику, де працювала Люсі. Та він не стане просити у неї допомоги, хоч ця допомога дуже йому потрібна. Пікок — людина порядна і зробить те, що його просять, треба тільки швидше попросити.

— Ну?— добродушно запитав Пікок.

— Уоррена викликали в Абу-Сувейр. Доведеться мати розмову з Черчем.

— Еге. Мені щойно сказали. От не пощастило... Уоррен уже все підготував. Усе чисто...

— Та я, власне, до вас не з цим,— сказав Скотт, сів, скинув кашкета й відчув, що просити Пікока йому зовсім неважко.— Сьогодні вранці арештували одного чоловіка, який стріляв у єгипетського політичного діяча. Ви читали?

— Та я тікаю від газет, мов від чуми, друже. Але краєчком вуха щось чув. Ото потіха! Невже його справді спіймали?

— Виходить, спіймали. Ви можете поговорити з начальником військової поліції, щоб мені дали з ним побачення? Мабуть, треба буде одержати дозвіл єгипетських властей...

— А на якого біса вам це здалося?

— То мій друг.

— Свят, свят, свят! Оце так чудасія! Ви не жартуєте?

Пікок подивився на Скотта й подумав: "Та де ж його очі? Бач, як глибоко позападали, як низенько прикриті віями, як надійно заховані від сонця..."

— Ні, не жартую,— відповів Скотт.— Якби ви могли це влаштувати... Мені конче потрібно з ним поговорити. Як, на вашу думку, є хоч якась можливість витягти його з в'язниці?

— Ви що, збожеволіли?

— Ні, чого ж? Начебто при своєму розумі.

— Але ж він стріляв в одного з наших! Точніше, в одного з тих приручених єгиптян, яких наше посольство годує з свого коритця.

— Здається, стріляв,—пробурмотів Скотт.—Авжеж, стріляв.

— Військові власті в такі справи не втручаються, Скотті.