Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Невже ти не бачиш, що тільки так і буває: одержуєш і віддаєш, віддаєш і одержуєш?.. У нас те саме. І не тільки зараз, але й раніше... і потім так буде. Так мусить бути завжди. Господи, як мені хочеться віддати себе всю, до самого денця!

Йому було шкода перебивати її, і він лише тихо промовив:

— Так, це правда. Це правда!

— Що правда? Скажи мені!

— Хіба я зможу пояснити...

— Все одно скажи! Хоча б що-небудь! Мені байдуже — що, тільки скажи!

— Хіба я зможу? Все це тепер одійшло від мене дуже далеко...

— Повтори! Повтори мені ці слова спочатку!

— Кажуть,— виплив у нього якийсь туманний спогад,— ніби кохання втекло в дрімучі ліси...

— Як це чудово! Ну! Прошу, говори далі!

— В ліси і, здається, ще в ніч...

— Ох, Скотті. Саме так. Я вже згадала. І як чудесно, що ти сказав це. Коли б ти сказав щось інше, я б тебе вбила. Ох, любий мій, що робить самотність! Ба-

чиш, що вона зробила зі мною? Ти можеш вимагати від мене все, все до кінця, до краю. Він не слухав.

— Якщо той, хто віддає себе всього, не любить, то як эке...

Він не озивався.

— А здорово я тебе спіймала! — вона сміялась, усе міцніше пригортаючись до нього.— Дурненький ти мій! Який же ти все-таки дурненький! Незрозумілий, незграбний... Такий таємничий...

Запало мовчання, сповнене найглибшого смислу.

— От уже все й пройшло!—сказала вона нарешті,— А ти в мене лишився. Яка я щаслива! — лепетала вона крізь сльози.— Безмежно щаслива! Я твоя, вся твоя. Нічого ні для кого в мене більше немає. Тільки для тебе, а в тебе — для мене. І я твоя, твоя, твоя! Які ж ми щасливі!

РОЗДІЛ 19

Вони довго стежили за тим, як по бровці мармурової камінної дошки повзе тарган, зривається, знову дряпається вгору і зрештою хазяйновито розгулює поміж кістяних слоників.

Як потрапив тарган у цю чисту кімнату? Вона обурилась:

— Я його уб'ю. Він її стримав:

— Облиш, Не треба нікого вбивати. Тоді вона схвильовано сказала:

— Гаразд, може, це нам на щастя. Ти віриш у щастя?

— Аякже! Адже я тут лише тому, що мені випало щастя. Просто поталанило!*

— Знаєш, як нам з Пікерінгом завжди везло? Якщо розібратися, то ми по-своєму жили щасливо. І через те мені хочеться знову бути щасливою. Тобі неприємно, що я про це говорю?

— Ні. Але не забувай одного...

— Чого, любий?

— Я зозсім на нього не схожий. Не шукай у мені відгуків минулого, нічого не вийде, Люсі.

— Ні, не буду. Обіцяю, що не шукатиму. Адже ти такий цільний.

Він розумів, що мусить сказати їй правду.

— Та я й не певен, що мені подобався Пікерінг. Хоч, бог тому свідок, він був мені ближчий від усіх, за винятком хіба що Джека Броді.

— Як ти можеш говорити, ще він тобі не подобався?

— Може, це й не так. Але між нами завжди чогось не вистачало.

— Проте він ставився до тебе краще, ніж до будь-кого іншого. Щоправда, не з самого початку. Його страшенно дратувала твоя мовчазність. Він говорив, що ти нагадуєш йому отого француза — Бріса Парена,— бо тобі теж здається, що коли ти прохопився словом, хтось його неодмінно поцупить, перекрутить по-своєму або використає на шкоду.

— Це тому, що самому Пікерінгу слова були потрібні, як хліб. Ми — люди різні, Люсі.

— Так, але він знав, що тільки ти серед них — справжня людина. Ні, що я кажу! Всі ви були справжні люди. Віриш, у перші дні я його запевняла, що тобі бракує уяви. Ого, як він на мене тоді визвірявся: "А що, по-твоєму, виводить нас живими з пустелі, як не уява Скотті?!"

— Він мав на увазі мою передбачливість.

— Це все одно, Скотті. Пікерінг знав тебе краще, ніж я навіть зараз. Але...

— Ні, він мене не знав,— заперечив Скотт.— Ми з ним ладнали тому, що могли один одного поважати, але справжніх близьких відносин між нами не було. Та і я його не дуже добре знав.

— Але ж ти йому в усьому довіряв. Ти сам мені про це говорив!

— Звісно, довіряв.

— Цього цілком досить,— сказала Люсі.— Він любив повторювати, іноді не без єхидства, що варто людині на тебе хоч раз поглянути, і вона вже тобі віритиме до самої смерті. А попрацювавши з тобою, він признавався, що й сам довірив би тобі геть усе — всю нашу армію і навіть долю всього людства.

Скотт кивнув.

— Знаю,— сказав він.— "Людина — це насамперед людина!"

— І зовсім ні до чого оце самоприниження,— сказала вона.— Ти, по-моєму, єдина в світі людина, котрій і я можу сліпо довіритись абсолютно в усьому й до кінця.

— Давай краще поговоримо про де Віньї,— перебив її Скотт.

— Гаразд. Тоді слухай. Пікерінг писав десь, що ти заклятий ворог будь-якого філософствування і що, прочитавши всі книжки де Віньї, ти завжди відмовлявся говорити про них.

— Це правда.

— Але чому? Чому ти, Скотті, німуєш навіть тоді, коли хочуть знати твою думку про якийсь дурний французький романчик? Ну чому ти завжди мовчиш?

— Тому що я боягуз,— сказав він сонним голосом.— Мене мало не з пелюшок виховували інженером, топографом, розумієш, Люсі? У мене в крові боязнь приймати рішення, поки я не буду абсолютно впевнений в тому, що я роблю.

— При чому ж тут боягузливість?

— Не знаю. Мені починає здаватися, що безглуздо завжди бачити наперед кожен свій крок. Я стаю нетерплячим, таким, як був Пікерінг. Мені хочеться ламати існуючі порядки, як це робив він, хочеться трощити стіну авторитетів і дурості, як це робив він. Дивна річ— коли мені доводилось бувати свідком його дивацтв, я вважав, що мій обов'язок — зберігати спокій і виявляти максимум діловитості. Коли він розлючувався, я мусив думати за нього. А тепер ніхто вже не розлючується, і мені цього явно не вистачає. Мабуть, через те я й ненавиджу Черча, що він ні в кого іншого не викликає ні ненависті, ні презирства.

— Але ж тепер ти матимеш справи не з ним, а з Уорреном.

— Навряд чи я зможу "погодитись і на будь-яку пропозицію Уоррена, поки знаю, що за його спиною знову ж таки ховається Черч.

— Ну, це вже нерозумно, Скотті.

— Знаю, що нерозумно. Проте мені бракує нерозважливості Шкерінга. Ні в кого не лишилося ніякого вогню. Послухай, Люсі: адже й молодого Бентінка загубила ідіотська витівка Черча — і нікого це не обурило. Ти лише знизала плечима. Я, по суті, зробив те саме. В цьому розумінні його смерть не зачепила навіть його дружини. Але ж десь-таки хтось повинен був розлютитись!

— Ради бога, Скотті, не будь хоч ти навіженим!

— Господи, якби ж то я міг ним бути! Тоді я зробив би те, що мушу зробити. А так я, бачиш, тільки шукаю виходу. І зовсім не можу діяти, поки не розберуся, що ж саме я роблю.

— Може, на тебе впливає Куотермейн? Він засміявся:

— Невже на мене так легко вплинути? О, звісно, я знаю, що класи існують. Не можна бути англійцем і не відчувати класових бар'єрів. Вони й мені заважають. Проте я не можу звалювати всі наші" нещастя на класову систему, як це робить Куотермейн. Я не вірю у винятковість чи вищість одного класу перед іншим, не вірю і в те, що права однієї людини означають безправність іншої. Але я певен, що саме через віря у свою вищість, у своє виняткове право, які панують там, у На-бітаті, ми програємо війну, хоча для мене й не прийнятне те, як дивиться на ці речі Куотермейн. Я просто бачу, що такі, як Черч і всі до нього подібні, перетворили війку в пустелі на катування; єво&ми непростимими помилками вони прирікають нас на неминучу смерть. Наперед знаєш, як безглуздо загине безліч хороших людей,— і тільки через тупоголовість тих, хто претендує на недоторканне й виняткове право робити промах за промахом. Тут я згоден з Куоті і вважаю, що зрештою це мусить екінчитись.

— Як же воно скінчиться?

— Не знаю. Думаючи про Черча, я гадав, що дати якийсь поштовх міг би я. Але що я можу зробити, по суті? Хіба тільки застрелити його. Та на це я навряд чи зважусь.

— Бачиш, ти сам визнаєш, що становище безнадійне.

— Очевидно, так. Авжеж. Здається, я переконався, що все безнадійно.

— Ні! Неправда! Він знизав плечима.

— Добре, хоч є ще в чому знайти забуття.

— От і прекрасно! — вигукнула вона весело, силкуючись піднести його підупалий настрій.— А в чому, Скотті? Скажи швиденько, що ж то таке, в чому можна знайти забуття?

— Робота.

— А-а... Покликання.

— Ні. Просто робота, праця.

— Ну, любий, це старе, як світ! — задерикувато кинула вона.

— А я тільки зараз це збагнув,— сказав вій, закинувши руки за голову.— Біда в тому, що потрібно було початись війні, щоб твоя робота дістала мету і спрямованість. Кожне зусилля здається пліднідаим, коли йде війна і ти береш в ній участь. Ось що дивує кожного, хто потрапляє в армію. Але й тут бачиш, що всі твої зусилля пропадають марно,, через те, що хтось там уважає, ніби він має незаперечне пра©о керувати, а потім спаскудити все, що ти спромігся вробити.

4— А хто ж, по-твоєму, повешен керувати, милий, простодушний Скотті? Мій Скотті, який заклади правий і завжди у всьому помиляється? — шгтт вона, притулившись до його обдаччя щокою.

— Та будь-хто з нас. Пам'ятаєш Джека Броді?

— Мозеса? Твого друга Мозеса?

— Еге,— сказав він, заплющивши очі й поринувши в глибоку задуму; тепер він був далеко від неї.— Мого друга Мозеса.

Вона змахнула рукою в нього перед очима, і він знову повернувся до дійсності.

— А на біса мені все це здалося? — промовив він.

— Ось ти говорив про таку чудесну річ, як виняткове право,— сказала вона.— Право неподільного володіння* Пригадуєш?

— Пусте. Облишмо цю тему.

— Ні! Я хчучу ^оговорити саме иро це. Любий мій Скотті, хіба & ш став з кимось мене ділити? Хіба ти не хочеш володіти мною безроздільно?

— Ти сама завела цю безглузду розмову,— відповів він, прибираючи у неї з лзба волосся.

— Я завела розмову про тебе. А ти неждано-негадано заговорив з таким запалом, якого я від тебе навіть не сподівалась. І про що ж? Не про мене. Ти бував коли-небудь таким балакучим у пустелі?

— Години варти в дорозі тягнуться іноді надто довго.

— А про мене ти коли-небудь згадував?

— Часто.

— Як про чужу дружину?

— Атож.

— Я дуже часто згадувала про тебе! Дуже часто. Весь час!

— Ну й надаремно.

— Та я ж була потай закохана в тебе! В душі мене завжди до тебе тягло.

— Не треба цим жартувати.

— Гаразд, любий, не сердься. А чому? Чому мені не можна було думати про тебе?

— Тому що не можна.

— Ой, який строгий!

— Так, строгий.

— І ти не захочеш ні з ким мене ділити? Ти наполягаєш на своєму винятковому праві?

— Категорично наполягаю.

— Скажи мені це ще разочок.

— Я скажу, що ти найщедріша, що ти найніжніша...

— Я буду дуже щедрою.