Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

За нашим родом можна вивчати історію годинникового майстерства. Очевидно, предки мої втекли від Катерини Медічі й передали своє мистецтво англійцям. Тільки за останні сто років ми ледь не опустилися до комерсантства. Проте нам усе-таки якось пощастило втриматись при вірному ділі.

— І ви гадаєте, що Скотт — вашого тіста книш?

— Безумовно!

— Він теж із тих, хто завжди тримається за вірне діло?

— Безперечно!

— А я, по-вашому, хо^у перетягти його до тих, хто ніколи не був зайнятий ділом?

— Абсолютно точно! — сказав він, посмоктуючи ложечку.— Я й не знав, що ви розумієтесь на політиці.

Люсі підкликала сафрагі й замовила масбут — турецьку каву без цукру — й сухий бісквіт.

1 Гордон, Чарлз Джордж, або "Гор д он-па ша" (1833—1885) — англійський генерал, колонізатор. Учасник Кримської війни, губернатор Судану, вбитий повстанцями під час штурму Хартума.

2 Лоуренс, Томас Едуард (1888—1935) — англійський розвідник у країнах Близького та Середнього Сходу; один час — радник в арабських справах при міністрі колоній Черчіллі.

— Може, пані бажає тістечко?

— Ні, сухий бісквіт, розумієте — англійський бісквіт.

— Хадер, йа сітт *,— поквапливо відповів сафрагі з такою щасливою посмішкою, ніби Люсіль допомогла йому знайти справжнє його покликання в житті.— Один ан-глій-ський бісквіт.

— Чому б вам не з'їсти санде з фруктами та товченими фісташками, полите кіршем? — зазирнувши в меню, запитав її Куотермейн.

— Тому що сьогодні я маю ще працювати.

— Або пончик по-венеціанському з кришеним ананасом та полуничним желе в солодкому мигдалевому соусі й мараскіні?

— Перестаньте. Мене вже від самого вашого читання нудить.

— А вигляд у вас навіть дуже-таки здоровий! Ніби ви тільки й робите, що граєте в теніс А хіба це погано? Та ви, певне, й самі знаєте, що вам до лиця ваш здоровий вигляд.

— Диви, і ви вмієте говорити милі речі... Скажіть, Куоті, а чого б нам не перетягти до себе Скотта? Що поганого, коли він стане, нарешті, робити справу, яка його гідна? І робитиме її добре? І в нагороду за це матиме визнання?

— Саме цього я боюсь.

— Чого?

— Ваших нагород. Визнання. Оце я найбільше й ненавиджу!

— Досі мені здавалося, що ви взагалі нездатні будь-що ненавидіти, проте...

— Я ненавиджу саме слово "визнання",— сказав він, беручись за другу порцію морозива.— Визнання — найрозтлінніше поняття в сучасній англійській мові.

— Ну от, знову нова теорія...

— Зате дуже стара практика,— насилу вимовив він з повним ротом морозива. Він їв дуже охайно, бо страшенно боявся заквацати вуса.— Визнавай заперечення свого супротивника, визнавай його самого, визнавай чиюсь особисту думку... Бр-р-р! Як тільки ця пошесть зачепила верхівку Англії, все пропало! Ви хочете прибрати до рук наших кращих людей. Досить їм

Добре, пані (араб.).

додуматись до чогось нечуваного, незвичайного, небезпечного для вас, і ви одразу ж — бац! — визнаєте їх і тягнете до себе в табір.

— І ви пропонуєте, щоб я уберегла від цього Скотта?

— Так. Він нам потрібен.

— Для чого?

— Не знаю. Настав час комусь сказати "ні!", І все.

— Нехай ваш Скотті спробує це сказати! Якщо зможе...

— То ж бо й воно... Він не з тих, що враз вибухають, він довго тліє. Він тільки починає ставити собі питання. А ви намагаєтеся злапати його раніше, ніж він хоча б намацає на них правильну відповідь.

— Який жах! — сказала вона.

— Облиште! Ось вам ваша кава і ваш англійський бісквіт. І не філософствуймо більше. Мені час повертатися в Абассію. І все ж, опріч Скотта, я дуже проситиму вас урятувати хоч те, що залишилось від нашого шляхово-топографічного загону, поки кривавий Черч не перетасував нас на протитанкову роту, групу протихімічної оборони чи щось таке інше, від чого не буде ніякої користі. Ви могли б це зробити, переговоривши з Уорреном. Або примусивши Скотта поговорити з ним. Адже ви маєте до них підхід, до цього генерала Уоррена та його компанії.

— Хіба Скотті не говорив вам, що вони задумали?

— Він сказав, що вони ще самі до ладу цього не знають.

— Невже?

— А що вони задумали?

— Звідки мені знати?

— Як звідки? Я певед, що всі це знають, крім Скотті та мене.

— Можливо. Але мені здається, що тепер усе залежить від Скотті.

— Що саме?

— Ваша майбутня доля. І доля шляхово-топографічного загону. По-моєму, його прикінчать, Куоті. Скотт мав змогу відродити його після смерті Шкерінга, та він забув про все, крім своєї ненависті до Черча. А тепер уже пізно,

— Ви могли б іще що-кебудь зробити. Вона роздратовано похитала головою:

— Я не можу нічого зробити.

— Довести генералу Уоррену...

Вона знову заперечливо похитала головою.

— Чому?

— Тому що, по-моєму, вони дають Скотту чудову нагоду відзначитись, а я не хочу цьому заважати. Генерал Уоррен гадає, що відкрив у особі Скотті нерядову людину. Але ж це добре! І йому потрібен не шляхово-топографічний загін, а сам Скотті. Уоррен знає, що я з усіма вами в близьких стосунках, і розпитував, якої ви про це думки. Я сказала, що ніхто з вас не образиться, якщо Скотті піде своєю дорогою, а ви — своєю.

— Отже, вони збираються нас розлучити?

Люсі спробувала просто відмахнутись од відповіді, але не змогла.

— Ну чого ви напосілись на мене? — прошепотіла вона, перехилившись через стіл.— Я нічого не знаю. Дайте спокій бідолашному Скотті.

Куотермейн заплатив по рахунку і, вицідивши з кухля останній ковток світлого пива, ще раз витер вуса.

— Такі-то, значиться, справи,— сказав він, усміхнувшись.

— Саме такі,— відповіла Люсі.

— Не слід забувати про його ставлення до Черча,— сказав він з надією.

— По-моєму, Скотті вирішив махнути на все це рукою.

— Сумніваюсь...

— Запевняю вас, що це так,

— Тоді прощавай, наш Скотті,— сказав він, пробираючись з нею до виходу між прилавків, заставлених кондитерськими виробами.— Якщо тільки мені не пощастить умовити його,— а я постараюся це зробити...

— Спробуйте! — сказала вона делікатно і взяла його під руку.

Абду Еффенді негайно оперували, бо Скотт узявся за справу енергійно і довів її до кінця. Лагідний лікар-єгиптянин, щоб заспокоїти Скотта, бадьоро його запевнив: "Гаразд. Гаразд. Ми зробимо все, що їреба!",— розрізав на спині старого болячку, викачав звідти цілий глек зацукрованої лімфи й викинув шматки водянистого м'яса. Під час цієї процедури старий помер, так і не опритомнівши.

— Бачите, до чого призводить темнота,— обливаю чись слізьми, говорив Атия.— Бачите, як усе безпросвітно.

— Він уже був старий,— утішав його Скотт.— Темнота тут ні до чого.

— Всьому виною наша темнота! — схлипуючи, стояв на своєму Атия.— Геть усьому!

Скотт послав його на вілісі додому попередити матір, а сам став походжати по тісних коридбрах Каср-ель-Айні, чекаючи, поки приготують тіло. Старого треба було одразу ж поховати, і Скотт домовився з казначеем лікарні про дерев'яну труну та катафалк з чотирма чорними помпонами на скляному ящику, запряжений четвернею коней, Абду Еффенді був коптом, і його треба було ховати на коптському кладовищі. Казначей замовив катафалк телефоном у бюро похоронних процесій з такими самими бадьорими запевненнями, якими розсипався перед Скоттом лікар.

Коли Атия повернувся до лікарні, уже споночіло, і Скотт чекав його на вулиці.

— Треба забрати батька додому,— сказав Атия.— Не можна ховати його просто з лікарні.

— По-моєму, брати тіло додому не дозволяється,— сказав Скотт.

— Та знаю! Але ховати його просто з лікарні — ганьба.

Очі в Атиї були величезні, ще більші, ніж звичайно, і зовсім сухі. Скотт відчув, що вони ось-ось спалахнуть від люті. Йому дуже хотілося звільнити Атию від образливої необхідності сваритися за тіло власного батька. Скотт пішов до казначея, але той рішуче відмовився. Тоді він розшукав лікаря, який робив операцію. Хірург лукаво усміхнувся, приязно поплескав його по плечу й весело сказав:

— Якщо зумієте його винести, катайте!

— А ви допоможіть,— попросив його Скотт, Лікар похитав головою:

— Найсуворіше заборонено. Ну от що. Йдіть у покійницьку й візьміть з собою його одяг. Це я вам влаштую. Потім одягніть його, тихенько винесіть, а я підпишу довідку, що він виписується з причини цілковитого видужання. Це все, що я можу зробити.

— А якщо нас затримають? — запитав Скотт.

— Значить, вам не пощастило,— відповів лікар. Вони ще довго попомучились, перш ніж відшукали

одяг, а потім його одержали. На всі заставки лаючи ту ж таки темноту, Атия видер з рук санітара батьків костюм і кинувся бігти по коридору. Скотт, з допомогою п'ятдесяти піастрів насилу вдержавши санітара від погоні, подався й собі наздоганяти Атию. Нарешті вони потрапили до трупарні, де на мармурових лавах лежали голі покійники, накриті простирадлами. їм віддали останки Абду Еффенді; від старого нічого не лишилось, так він усохся,— не було більше ні щік, ні очей, ні губів, ні носа — лежав самий кістяк. Він досі ще був туго забинтований від шиї до пояса, і коли труп стали одягати, Скотту й Атиї довелось його посадити, розігнути йому кінцівки й нарешті поставити на підлогу, щоб натягти штани. Скотт підтримував тіло, а Атия, ледве не втрачаючи свідомості і намагаючись не дихати, одягав на покійного піджак.

— Викрадати рідного батька! — з глибоким обуренням вигукував він.— Свого рідного батька!

Вони взяли його вдвох попід руки, але нести було, власне, нічого: небіжчик був легкий, мов пір'їна. При виході черговий санітар покійницької дав їм білий талончик, і вони понесли Абду Еффенді по коридорах, потім сходами вниз, мимо конторки, де Скотт віддав той білий талончик, крізь натовп нетерплячих відвідувачів та заклопотаних санітарів у білих халатах і великих занехаяних чоботах; вони витяг ли босого Абду Еффенді за двері, пронесли його чудовими алеями парку на вулицю, де Атия залишив віліс.

— Треба його покласти,— сказав Атия, коли вони запихали небіжчика в машину.

— Ні,— заперечив Скотт,— посади його на передне сидіння і придержуй ззаду за плечі.

— Рідного батька! — заволав Атия і знову заплакав.

— Нічого, нічого,— заспокоював хлопця Скотт.— Тільки тримай його міцніше.

Сяк-так вони вмостили небіжчика на передньому сидінні, хоч руки стирчали вперед. Скотт пригнув їх донизу, але їх, мов пружиною, відкинуло назад, і Абду Еффенді упав долілиць. Атиї довелось ухопити його за поли піджака й посадити знову.

— Готово? — запитав Скотт, відчуваючи, як всередині в нього усе тремтить.

— Готово.