Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Тільки, ради бога, обережніше на поворотах.

Скотт увімкнув передачу й різко набрав розгін.

— Хасіб! 1 — зарепетував Атия.

Скотт проскочив міст, обминув поліцейського і помчав по набережній. Було темно, й замасковані на випадок повітряної тривоги ліхтарі ніби переносили їх з одного озерця синюватого світла в інше. Атия щосили вчепився в мерця, але Скотт їхав надто швидко.

— Він випаде! — ревнув Атия.

— Треба швидше додому,— відповів Скотт.

Вони поминули солдатські бари, кафе, шикарні тераси готелю " Континента ль", де багаті відвідувачі заливали жагу після ситних обідів, лишили позаду вокзальний майдан. Місяця не було, і, вдивляючись в темряву вулиць, Скотт раптом помітив загін поліцейських, що йшли на нічне чергування. В усьому чорному і з чорними обличчями, вони зливалися з пітьмою. Скотт ледве не врізався у хвіст колони, шикованої по троє, і, коли почулися крики, дав газ; поліцейські шарахнули врізнобіч, а віліс рвонув уперед, мало не позбивавши їх з ніг. Крики лишились позаду і незабаром стихли. Проїхавши залізничний міст, Скотт помчав по трамвайних коліях, по розбитій бруківці мимо глинобитних будинків і ледь не проґавив потрібного їм повороту.

— Сюди! Ради бога, сюди! — закричав Атия по-арабськи.

Вони прибули на місце, і Атия на всі заставки почав лаяти Скотта.

— Хо-с-с! — сказав Окотт, щоб його вгамувати.

— Клянуся господом богом! О боже! Ім'ям пророка! Клянуся богом! Я ж вам казав! О господи! А ви не слухали! Ох господи...

— Т-с-с, Атия! Мати почує,— стиха сказав йому Скотт.

— Клянуся богом, ви мене вбили. Хіба людина може таке забути?

— Нічого страшного не трапилось,— запевнив його Скотт.— Адже все вже кінчилося. Все позаду.

Обережно! (Араб.)

— О господи боже ти мій! — стогнав Атия, коли вони витягали Абду Еффенді з машини.

Небіжчик так і задубів у сидячому положенні. Хвіртка, земляні східці і двері були надто вузькі, щоб Атия і Скотт могли йти рядом. Скотт узяв старого на руки, немов дитину, й пішов услід за Атиєю. Грюкнувши у двері, той закричав:

— Заберіть дітей! Ми йдемо.

Почулось тужне голосіння служниці Еррофи.

— Перестань! — гаркнув Атия.

Двері відчинились, і тільки тепер, переступивши поріг їдальні, зустрівшись віч-на-віч з господинею дому та старою служницею, тримаючи на руках тіло Абду Еффейді й не знаючи, куди його покласти,— тільки тепер Скотт зрозумів, наскільки мертвий той, кого він несе. Сітт Ро£& вчепилась однією рукою у мертву руку чоловіка, другою затуливши собі обличчя; Атия підтримував матір, а Скотт, в цілковитій розгубленості, все стояв посеред кімнати. Темне обличчя Еррофи, посічене шрамами, перекосилось від зойків ритуального розпачу, за яким крилося віками тамоване горе. Вона взяла Скотта за лікоть і повела у маленьку кімнату, де стояло залізне ліжко, застелене білим покривалом, і Скотт опустив на нього свою ношу. Абду Еффенді лежав, скрутившись калачиком, підтягнувши до шиї коліна, мов дитина вві сні.

Горе прорвало всі перепони.

Дружина небіжчика Роза мотала вгору і вниз головою, притискаючи в безмовній тузі кулаки до горла. Еррофа, заховавши обличчя в спідниці, голосила то з нестямними завиваннями, то з тихим жалібним скигленням. Діти, яких доручили сусідці, зазирали в кімнату, але Атия, не випускаючи з рук матері, страшно на них витріщався, погрозливо щирив зуби й закочував очі; проте найменша дівчинка дивилась на нього без ніякого страху і сама корчила йому у відповідь гримаски, поки її не відтягли за двері.

Скотт сумно постояв, нікого не стримуючи і не втішаючи, а потім пішов геть. Віліс він повернув Куотер-мейну, який пив пиво на відкритій терасі армійського кафетерія під евкаліптами Абассії.

РОЗДІЛ 17

— Мене принадила до цього заморського питва ваша приятелька, Люсі Пікерінг,— сказав Куотермейн, скривившись.— Вона гадає, я з тих, що жити не можуть без пива. Ви теж так вважаєте?

— Коли ви бачили Люсі?

— Вдень. Хотів стати їй поперек дороги.

— І як — пощастило?

Куотермейн похитав головою; помітно сп'янівши, він втратив свій звичайний лоск, волосся в нього розпатлалось, вуса обвисли.

— Ні,— сказав він.— Вона для мене надто хитра... І хижа. Справжнісінька кішка! Сідайте. Я вас чекав. Люблю вас дожидатись. Біда в тому, що я намагався угробити ваше майбутнє.

Скотт сів.

— Ну що ж, я й так себе почуваю майже пропащим,— відповів він, замовив обом пива і наказав бою— єгипетському хлопчині — насухо витерти столик.— Катайте. Гробте мене до кінця.

— Ні. Виявляється, не можу,— сумно сказав Куотермейн, зобразивши на обличчі огиду.— Та й пиво дуже зашкодило моїм руйнівним силкуванням — ваша Люсі для того, мабуть, і накачала мене цим пійлом, запевняючи, що я саме для нього створений. Шкода, що вас при цьому не було.

Вони довго мовчали, посьорбуючи пиво.

— Ви збираєтесь сьогодні повернутися в Мєну? — запитав Скотт.

— Аякже! Чому ви питаєте? Щось трапилось?

— Нічого. Прихопіть і мене.

— Куди? — підозріливд зиркнув на нього Куотермейн.— А втім, яке мені ДІЛО! ІДІТЬ куди хочете. Дуже ви непокладливий, Скотті.

— В якому відношенні?

— Байдуже в якому. Часом ви просто ні біса не варті. Не можна так прожити весь вік — вундеркіндом-спеціалістом. З вами щось затівають, Скотті. І вона знає що! Вона все знає...

— Що ви городите? Про що вона знає?

— А про те, що з вас збираються зробити якесь дивнее диво. І не за те, що ви вмієте, а за те, чого ви не вмієте. їм заманулося визнати вас! О боже!

Скотт не дослухався до цієї тиради. Він оглядався на всі боки, міркуючи, де б його вимити руки, перш ніж він знову наллє собі пива. Йому раптом здалося, що від нього тхне смертю, а Куотермейн шрзштжьчував його своєю похмурістю.

— Невже тут нема рукомийника? — ззшитав він.

— Ні! — відрубав Куотермейн.— Краще послухайте мене і плюньте на вашу гігієну.. Хоч ви у нас, слава богу, чистоплюй, чого, на жаль, не можна було сказати про Шкерінга. Та що кривити душею! Пікерінг був просто нечупара. Але справа не в цьому.

— Ходімте звідси,— запропонував. Скотт..

— Ні! Послухайте мене. Що ви збираєтесь завтра відповісти Уоррену?

— Хто його знає, він же мені ще нічого певного не сказав.

— Яка різниця, що він вам скаже. Важливе інше: ці сисунки на вас полюють.

— Нехай собі полюють.

— Але й не в цьому суть,— Куотермейж нетвердо витягнув палець, ніби хотів намацати ним ту саму суть.— Вони мають нюх на путніх людей.— Він зморщив ніс і став поскубувати вуса: — "У нас є ддя вас одна пропозиція, капітане Скотті"

Скотту було неохота признаватися зараз, що його вже облагодіяли однією пропозицією,, точніше,* зробили це наполовину.

— А як пропозиція буде непогана,, тоді що?

— Звичайно* вона буде навіть дуже добра. З іншими вони не потикаються. Біда в тому, що вам і невтямки, як вони можуть причарувати людину* шш її визнають. О господи! Мати чи не мати—оеь,; Скота, у чім питання. І ви станете зрадником, як тільки до них перекинетесь...

— Вам неодмінно треба говорити про це, надудлившись пива? — Скотт відчув, що стомився.— Ради бога, Куотіг їжте краще морозиво!

— Нічого ви не розумієте. І не хочете зрозуміти. Послухайте, Скотт, я вам відкрию таємницкк Усі ці виродки заражені чорною віспою. Тримайтеся від них якомога далі,

Скотт допив пиво, весь час з огидою відчуваючи,, що від рук його тхне мертвеччиною, і підвівся, збираючись іти.

— Мені сьогодні не до цього, Куоті. Ходімте.

— Вам кажуть, що вони заразні, всі до єдиного. І особливо Уоррен...

— А що Уоррен? Уоррен мені подобається. Вш зовсім непогана людина.

— То ж бо й воно, що непогана! І через те особливо заразна.

— Ш-ш-ш!

— Ви на мене не шикайте! Бач, уже навчились від них!..

— Підете ви, чи мені йти самому?

— Та піду, піду. Але вона помиляється, друже, вона не права. Як мені вас переконати?..

— Не треба мене переконувати. Ні в чому. Я тільки іноді дивуюся, чому англійці не візьмуть та й не перестріляють один одного? Все було б раз і назавжди вирішено. Ось у чому вам слід було б мене переконати.

— Ви, мабуть, хильнули зайвого, Скотт...

Він угадав. На Скотта справді подіяло пиво* випите натщесерце після виснажливого дня, після таких переживань, після фізичного дотику смерті. І він раптом піддався настрою Куотермейн а поговорити одверта.

— Ну скажіть мені, чого вони не бахкають один в одного? — допитувався Скотт.— Чого?

— Та того, що жоден з них не вартий навіть кулі, друже. Що, знову пригадався Черч? Ви просто неможливі! На біса він кому здався, той Черч, а разом з ним і ваша "людина"? Перестріляти їх треба — усіх підряд! Хіба ви це зрозумієте? Краще одвезіть мене додому,

Скотт спровадив його на віліеі в табір, а потім знову перепозичив машину, щоб поїхати до Люсі Пікерінг. Було вже дуже пізно, коли він зупинився біля її квартири. Ніч його ніби заспокоїла; приторкнувшись до Абду Еффецді та до горя близьких йому людей, Скотт відчув себе м'яким, наче віск.

РОЗДІЛ 13

— Де ви були? Вже так піано]

Глянувши на її квітуче, свіже обличчя, Скотт ніби знову відчув, що від нього тхне смертю.

— Ви якийсь сірий,— сказала вона, зачиняючи за ним двері.— Що з вами?

— Мені б помитися,— сказав Скотт.— Це дуже незручно?

— Гарненьке діло — приходити до мене опівночі хлюпатись у ванні! — сказала вона, затягуючи його в кімнату.

— Хіба вже так пізно? — Він звільнив свою руку з її руки. Йому не хотілося, щоб до нього торкались.

— Далеко за одинадцяту.

Люсі ще досі була одягнена. Вона привела Скотта в свою кімнатку, де ніжні тони вигідно відтіняли її обличчя. На ломберному столі, захаращеному картами та записними книжками, горіла яскрава лампа.

— Ви збиралися лягати? — запитав Скотт.

— Ні. Я перечитувала нотатки Пікерінга.

Він не поставив їй питання, яке само собою напрошувалось, проте вона відповіла на нього.

— Мені спало на думку навести якийсь лад у його паперах... Ви справді бажаєте скупатись?

— Воно, звичайно, вже пізнувато...— сказав він.— Але мені не хотілося будити всіх в домі, де я живу...

— Тоді ходімте.

— Якби ще можна було переодягтися в що-небудь чисте...— Він уже зняв свій кітель.

Відкрутивши важкі мідні крани, вона вийшла, проте одразу ж повернулася з рушником, а потім знов залишила його самого. Скотт роздягнувся на чорно-білій мармуровій підлозі, сів у гарячу ванну, натерся люфою й став киснути у власному бруді — улюблене заняття кожного англійця.