Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа

Ферміна Даса була в кімнаті для шиття, де брала урок малювання олійними фарбами разом з двома подругами, коли побачила його у вікні. Він був у бездоганно білому сюртуці, в білому, з високим наголовком, капелюсі, і подав знак, щоб вона підійшла до нього. Ферміна Даса поклала підрамник на крісло і рушила до вікна, ступаючи навшпиньки і підібравши сукню зі шлярками до кісточок, щоб не волочилася по підлозі. На голові в неї була діадема з брелоком, що звисав на чоло; дорогоцінний камінець у ньому мав такий самий переливчастий колір, як і її очі, й від усієї її постаті віяло свіжістю. Лікар звернув увагу на те, що вона вбралася на урок домашнього малювання, так ніби збиралася на світський бал. Стоячи надворі, за вікном, він помацав їй пульс, звелів показати язик, за допомогою алюмінієвої лопаточки роздивився горло, вивернув і оглянув нижню повіку й щоразу задоволено кивав головою. Він менше ніяковів, ніж за попереднього візиту, але вона бентежилася дужче, бо не розуміла причини цього несподіваного огляду, адже він тоді сказав, що більше не прийде, як не станеться якоїсь зміни й вони самі його не покличуть. Більше того: вона не мала найменшого бажання будь-коли зустрічатися з ним. Закінчивши огляд, лікар поклав лопаточку в напхану інструментами та ліками валізку й закрив її, сухо клацнувши замком.

— Ви як щойно розквітла троянда, — сказав він.

— Дякую.

— Дякуйте Богові, — порадив він і неточно процитував святого Тому Аквінського: — "Пам'ятайте, що все добре, хоч би звідки воно з'явилося, йде від Духа Святого". Ви любите музику?

Доктор Урбіно запитав про це з чарівною усмішкою, наче мимохідь, але Ферміна Даса не відповіла.

— До чого це запитання? — поцікавилася вона.

— Музика корисна для здоров'я, — пояснив Хувенал Урбіно.

Він і справді так думав, і досить скоро й на все життя вона пересвідчилася, що тема музики була майже магічною формулою, якою він користався, коли пропонував свою дружбу, але в ту мить вона сприйняла його слова як насмішку. До того ж обидві подруги, які вдавали, ніби малюють, поки ці двоє розмовляли біля вікна, почали тихенько хихотіти й затулили обличчя мольбертами, що остаточно урвало Ферміні Дасі терпець. Сама не своя від люті, вона з виляском зачинила стулки вікна. Опинившись перед мереживними фіранками, крізь які нічого не було видно, лікар розгубився і спробував увійти в двері, але збився з дороги і, в своєму замішанні, налетів на клітку з пахучими круками. Вони сполохано закаркали, замахали крильми, і лікарева одіж умить просякла гострим жіночим запахом. Громовий голос Лоренсо Даси примусив Хувенала Урбіно заклякнути на місці.

— Зачекайте, докторе, зараз я вийду.

Він усе бачив з горішнього поверху і тепер спустився сходами, поквапно застібаючи сорочку. Після важкого сну сієсти обличчя в нього було набрякле й сизе, бурці розкошлані. Лікар спробував приховати образу за жарти.

— Я сказав вашій доньці, що вона квітне, як троянда.

— Вона справді як троянда, — сказав Лоренсо Даса. — Але шпичаків у неї більше, ніж пелюсток.

Не привітавшись, він проминув доктора Урбіно, штовхнув стулки вікна, заглянув у кімнату для шиття і грубим криком наказав дочці:

— Виходь і попроси пробачення в доктора!

Лікар спробував утрутитись і не допустити до цього, але Лоренсо Даса не звернув на нього уваги.

— Поквапся! — владно повторив він.

Вона подивилася на подруг поглядом, у якому нишком попросила співчуття, і відповіла батькові, що їй нема в чому винитись, бо вона всього лише зачинила вікно, щоб у кімнату не проникали спекотні сонячні промені. Доктор Урбіно спробував підтримати її доводи, та Лоренсо Даса був непохитний. Тоді Ферміна повернулась до вікна, бліда від гніву, і, виставивши вперед праву ногу й піднявши кінчиками пальців поділ сукні, зробила перед лікарем театральний реверанс.

— Я уклінно благаю вас вибачити мені, кабальєро, — мовила.

Доктор Хувенал Урбіно з гумором наслідував її, скинувши капелюх і зробивши ним жест мушкетера, проте не дістав у відповідь милостивої усмішки, на яку сподівався. Тоді Лоренсо Даса, щоб загладити провину, запросив його до кабінету на каву, і доктор залюбки погодився, аби не лишалося найменшого сумніву в тому, що в його душі не лишилось навіть тіні образи.

Насправді ж Доктор Хувенал Урбіно не пив кави, лише іноді перехиляв одну чашечку, натщесерце. Він також не вживав спиртного, хіба вряди-годи пригублював трохи вина на врочистих обідах, але тут він не тільки випив каву, запропоновану Лоренсо Дасою, а й не відмовився від келишка ганусівки. Потім погодився випити ще одну чашку і ще один келишок, потім ще і ще, незважаючи на те, що мав кілька невідкладних візитів. Спочатку він уважно вислуховував вибачення, на які не скупився Лоренсо Даса від імені своєї дочки, що її схарактеризував як дівчину розумну й серйозну, гідну будь-якого князя, тутешнього чи заморського, хоча, на жаль, характер у неї упертий, як у мула, — так він висловився. Але вже після другої чарки йому вчувся голос Ферміни Даси, десь у глибині патіо, і його уява полетіла до неї й супроводжувала її в сутінках вечора, поки вона запалювала свічки в коридорі, бризкала в спальнях інсектицидами з пульверизатора, знімала накривку з чавунця на плиті, в якому варився суп, що його вони з батьком матимуть на вечерю, сидячи вдвох за столом, не підводячи поглядів і не беручись до їди, щоб не порушити чару незлагоди, аж поки йому доведеться здатись і попросити в неї пробачення за свою сьогоднішню суворість.

Доктор Урбіно достатньо знав жінок і розумів, що Ферміна Даса не загляне до кабінету, поки він не піде, але все сидів і сидів, бо відчував: поранена гордість не дасть йому жити спокійно після ганьби, якої йому довелося сьогодні зазнати. Лоренсо Даса, уже геть п'яний, здавалося, не помічав неуважності співрозмовника, бо йому вистачало самого себе зі своєю невтримною балакучістю. Він говорив не стуляючи рота, жуючи кінчик погаслої сигари, гучно кахикаючи, відхаркуючись, ніяк не можучи зручно вмоститися в обертовому кріслі, пружини якого зойкали, немов тварини під час тічки. Хазяїн дому перехиляв по три чарки на кожну, випиту гостем, і зробив паузу тільки тоді, коли усвідомив, що вони вже не бачать один одного, і підвівся, щоб засвітити лампу. Доктор Хувенал Урбіно придивився до нього в новому світлі, побачив, що одне око на його обличчі дивиться вбік, як у риби, а його слова не відповідають порухам губ, і пояснив це своїми галюцинаціями, спричиненими надмірним ужитком спиртного. Тоді нарешті він підвівся з дивовижним відчуттям, що перебуває не в своєму, а в чиємусь чужому тілі, у тілі чоловіка, який і далі сидить у кріслі, де сидів він, і йому довелося зробити велике зусилля, аби зберегти глузд.

Було вже за сьому, коли гість вийшов із кабінету, слідом за Лоренсо Дасою. Світив повний місяць. Ідеалізоване ганусівкою патіо наче плавало на дні акваріума, а прикриті клаптями матерії клітки здавалися привидами, що заснули під гарячими пахощами свіжого помаранчевого цвіту. Вікно кімнати для шиття було відчинене, на столі блимала засвічена лампа і незакінчені картини стояли на підставках, мов на виставці. "Де ж ти є — ніде тебе не бачу", — проспівав доктор Урбіно, проходячи повз вікно, але Ферміна Даса не почула його, не могла почути, бо саме плакала від люті в спальні, припавши обличчям до подушки, і чекала, коли повернеться батько, щоб відплатити йому за пережите сьогодні приниження. Лікар плекав потаємну ілюзію попрощатися з нею, але Лоренсо Даса цього не запропонував. Хувенал Урбіно з тугою пригадував її дівочий пульс, її котячий язичок, її ніжні мигдалини, але його пригнітила думка, що вона ніколи не захоче з ним бачитись і не дозволить, щоб він спробував це зробити. Коли Лоренсо Даса увійшов у сіни, розбуджені круки зловісно закаркали під своїм покривалом.

— Вони видзьобають тобі очі, — промовив лікар уголос, думаючи про неї, і Лоренсо Даса обернувся запитати, що він сказав.

— То не я, — пояснив Хувенал Урбіно. — То ганусівка.

Лоренсо Даса провів гостя до екіпажу і хотів був заплатити йому за другий візит, але доктор Урбіно грошей не взяв. Дав кучерові точні розпорядження, щоб той відвіз його до двох хворих, яких він мав сьогодні навідати, і піднявся в екіпаж без сторонньої допомоги. Та від тряски на брукованих вулицях йому стало погано, і він звелів кучерові змінити курс. На мить подивився в дзеркальце екіпажу й побачив, що його відображення теж думає про Ферміну Дасу. Він стенув плечима. Потім голосно гикнув, похилив голову на груди й заснув, і уві сні раптом почув похоронний подзвін. Спочатку забамкали дзвони кафедрального собору, а потім і всіх церков, один за одним, аж поки задзвонили й розбиті посудини притулку Святого Юліана.

— Якого чорта! — пробурмотів він. — Мерці вже давно померли.

Мати й сестри вечеряли, п'ючи каву з молоком та сирними пиріжками за святковим столом у великій їдальні, коли він з'явився у дверях з ідіотським виразом обличчя і весь зганьблений запахом повій, якого набрався від круків. Бамкіт великого дзвона на сусідньому соборі густим відлунням гудів у величезній западині дому. Стривожена мати спитала, куди він був заподівся, бо його повсюди шукали, щоб він допоміг генералові Ігнасіо-Марії, останньому внукові маркіза Хараїса де ла Вери, у якого стався сьогодні пополудні крововилив у мозок: це по його душі тепер бамкали дзвони. Доктор Хувенал Урбіно вислухав матір, нічого не чуючи; він стояв, ухопившись за одвірок, а потім зробив півоберта, намагаючись дістатися до своєї спальні, але впав ницьма, блюючи ганусівкою.

— Пресвята діво Маріє! — скрикнула мати. — Мабуть, сталось щось дивовижне, якщо ти з'явився додому в такому стані.

Але найдивовижніше мало статися трохи згодом. Скориставшися з гастролей відомого піаніста Ромео Люссіха, котрий дав концерт із циклу Моцартових сонат, після того як у місті закінчилася жалоба по генералові Ігнасіо-Марії, доктор Хувенал Урбіно повантажив фортепіано з музичної школи на запряжений мулами віз і влаштував для Ферміни Даси серенаду, яку назвали потім подією сторіччя. Вона прокинулася вже після перших акордів, і їй досить було визирнути крізь залізне мереживо балконних перил, щоб довідатися, хто влаштував для неї таке незвичайне вшанування.