Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа

У найкоштовніших меблях тієї епохи були зроблені спеціальні ніші, оздоблені дерев'яним візерунком, куди ставили великі глеки. День і ніч вода капала в ті глеки, просочуючись крізь кам'яні фільтри. Щоб ніхто не подумав напитися з алюмінієвого кухля, яким черпали воду, його вінця робили зубчастими, як на короні карнавального короля. В сутіні полив'яного глека вода була прозора та свіжа і мала присмак лісу. Але доктор Хувенал Урбіно не мав ілюзій щодо надійності цієї традиційної системи очищення, бо знав: попри всі заходи остороги, дно таких глеків було справжнім раєм для водяних черв'ячків. У дитинстві він часто сидів біля глека годинами, з майже містичним подивом споглядаючи ті створіння, переконаний, як і більшість тогочасних людей, що черв'ячки — то чарівні духи, які зваблюють юних дівчат, ховаючись у осадах нерухомих вод, і здатні на жорстоку помсту з ревнощів. Малим хлопцем він бачив сліди руйнувань у домі Ласари Конде, шкільної вчительки, яка посміла відмовити духам, бачив шибки, потрощені на дрібнесенькі скалки, і купу каміння, яким духи три дні й три ночі жбурляли у вікна. Отож минуло багато часу, перше ніж Хувенал Урбіно довідався, що насправді черв'ячки були личинками москітів, але довідавшися про це, він уже ніколи цього не забував, а згодом з'ясував, що не тільки вони, а й інші злі духи можуть безперешкодно проникати крізь наші примітивні кам'яні фільтри.

З давніх-давен було відомо, що вода з підземних сховищ — і це ставили їй за заслугу — спричиняє грижу калитки, яку чимало чоловіків, жителів міста, носили не тільки без сорому, а й з певним патріотичним гонором. Коли Хувенал Урбіно ходив до початкової школи, він не раз здригався від невідчуваного жаху, бачачи грижуватих, що сиділи гарячого надвечір'я під дверима своїх осель, обмахуючи віялом величезне яйце, схоже на дитя, яке заснуло між ногами. Казали, ніби в грозові ночі така грижа свистіла свистом лиховісного птаха і корчилася від нестерпного болю, коли десь поблизу спалювали пір'їну стерв'ятника, але ніхто не нарікав на цю напасть, бо мати велику й доглянуту грижу було почесно для кожного чоловіка. Коли доктор Хувенал Урбіно повернувся з Європи, він уже добре розумів наукову безпідставність подібних вірувань, але вони пустили таке глибоке коріння у грунті тутешніх забобонів, що багато людей заперечували проти мінерального збагачення води в підземних сховищах з остраху, аби вона не втратила своєї дорогоцінної властивості спричиняти почесну грижу.

Не менше, ніж забрудненість води, тривожив доктора Хувенала Урбіно і гігієнічний стан громадського ринку, розташованого просто неба на широкій місцині понад берегом затоки Лас-Анімас, де швартувалися вітрильники з Антільських островів та всього Карибського узбережжя. Знаменитий тогочасний мандрівник описав його як один з найрозмаїтіших у світі. Ринок і справді був багатий, щедрий та гамірний, але, мабуть, і найнебезпечніший. Він стояв на звалищі власних покидьків, і був відданий на поталу морських хвиль та припливів, і саме так з відрижками затоки поверталися на берег нечистоти міських клоак. Там-таки море виносило на суходіл покидьки з розташованої неподалік скотобійні — порубані на шматки голови, гнилі кишки, кізяки та гній плавали під сонцем просто неба в калюжах крові. За них постійно воювали стерв'ятники, пацюки і собаки, гасаючи між засоленими тушами кіз та каплунів, доставленими сюди з островів Сотавенто й розвішаними під дашками яток, та перестрибуючи через весняну городину з Аріхони, розкладену внизу на матах. Доктор Хувенал Урбіно хотів би санітарно оздоровити цю місцевість, він вимагав, щоб скотобойню перенесли кудись-інде, щоб побудували критий ринок зі скляним дахом, такий, який він колись бачив біля старої пристані в Барселоні, де харчі здавалися такими свіжими та приємними для ока, що шкода було їсти їх. Але навіть найпоблажливіші з його впливових друзів тільки поспівчували його ілюзорному бажанню. Такими вони були: тільки й знали, що хизуватися своїм походженням, історичними заслугами міста, цінністю своїх реліквій, своїм героїзмом та красою, але не помічали червоточини років. Доктор Хувенал Урбіно, навпаки, надто любив своє місто, щоб заплющувати очі на правду.

— Яке славне наше місто, — казав він. — Ось уже чотириста років ми його нищимо, і все не можемо покінчити з ним.

А втім, таке мало не сталося. Пошесть холери, чиї перші жертви попадали мертвими в калюжі на ринку, спричинила за тринадцять тижнів стільки смертей, скільки доти не знала наша історія. Раніше небагатьох визначних покійників ховали під плитами в церквах по сусідству з архієпископами та старостами церковних громад, інших, менш заможних, закопували на цвинтарях біля монастирів. Бідняків відвозили на Колоніальне кладовище, розташоване на відкритому всім вітрам пагорбі, відокремленому від міста каналом, у якому часто пересихала вода. Над каналом було перекинуто кам'яний міст, а на мості якийсь передбачливий алькальд звелів поставити арку з вирізьбленими на ній словами: Lasciate ogni speranza voi ch'entrate[3]. За перші два тижні холерної пошесті кладовище було вщерть переповнене, і не лишилося жодного вільного місця в церквах, незважаючи на те, що безліч кістяків безіменних пращурів закопали до однієї спільної могили. У соборі стояв важкий дух, проникаючи з погано запечатаних склепів, і його двері зачинилися на три роки, аж до тієї пори, коли Ферміна Даса вперше побачила зблизька Флорентіно Арісу на різдвяній службі. На третьому тижні цвинтар монастиря Святої Клари був заповнений упритул до тополь, які оточували його, і довелося використати під кладовище удвічі більший сад громади. Там повикопували глибокі могили й стали ховати мерців у три яруси, поквапно й без трун, проте довелося від цього відмовитися, бо переповнена трупами земля зробилася, мов губка, на яку неможливо було ступити, бо вона сочилася смердючою чорною кров'ю. Тоді мерців почали ховати на Руці Божій, менш як за лігу від міста, на території скотоферми, де раніше випасали худобу, і згодом там освятили нове громадське кладовище.

Як тільки було привселюдно оголошено про спалах холерної пошесті, з фортечної вежі місцевого гарнізону вночі й удень щочверть години стали палити з гармати, згідно з місцевим забобоном, що порох очищає середовище. Найдужче лютувала холера серед чорного населення, оскільки воно було численніше й убогіше, але, по суті, хвороба не зважала ні на колір шкіри, ні на суспільне походження. Вона зникла так само раптово, як і з'явилась, і ніхто ніколи не підраховував точного числа її жертв, і не тому, що було неможливо їх установити, а тому, що одна з найперших наших чеснот — це сором'язливість у ставленні до власних нещасть.

Доктор Марко Авреліо Урбіно, батько Хувенала, став героєм тих злощасних днів, а також найвизначнішою жертвою пошесті. За розпорядженням властей, він обміркував і особисто очолив заходи санітарної стратегії, але згодом і з власної ініціативи почав утручатися в усі сфери громадського управління, аж поки дійшло до того, що в розпалі пошесті він опинився на самій верхівці міської влади. Через багато років, переглядаючи хроніку тих років, доктор Хувенал Урбіно переконався, що батькові методи радше були добродійницькими, ніж науковими, і що в багатьох випадках він діяв усупереч раціональному глуздові, внаслідок чого значною мірою сприяв роздмухуванню пошесті. Хувенал Урбіно зробив це відкриття з тим співчуттям, яке властиве синам, що їх життя поступово перетворює на батьків власних батьків і насамперед пошкодував, що не був поруч із батьком у самотності його помилок. Але він не міг не визнати і його високих чеснот: його працьовитість і самозречення, а надто особиста мужність були справді варті високих почестей, які йому віддали, коли місто оговталося від стихійного лиха, і ім'я доктора Урбіно справедливо занесли до списку багатьох інших героїв, які прославились у менш почесних війнах.

Старий лікар не дожив до своєї слави. Коли він розпізнав у собі ці непоправні симптоми, які спостерігав і яким співчував у інших, він навіть не вдався до марної боротьби, а тільки усамітнився від усіх, щоб нікого не заразити. Зачинившись у одному з кабінетів Шпиталю Милосердя, глухий до окликів колег і до благань своєї родини, байдужий до жахливого стогону вражених пошестю, що корчились у агонії просто на підлозі переповнених коридорів, він написав дружині та дітям листа, просякнутого гарячковим почуттям любові, в якому дякував долі за те, що йому судилось жити на світі, і розповів, як палко й жадібно він любив життя. На тих двадцятьох подертих аркушах легко простежувався розвиток хвороби, бо почерк щодалі ставав менш розбірливим, і, навіть не знаючи, хто писав ці рядки, можна було здогадатися, що підпис поставлено з останнім подихом. Згідно з волею небіжчика, його посірілий труп, не побачений ніким з тих, хто його любив, закопали в спільну могилу.

Доктор Хувенал Урбіно отримав телеграму через три дні по тому в Парижі, під час приятельської вечірки, і в пам'ять батька підняв тост із шампанським. "Він був добра людина", — сказав син. Згодом він картав себе за той нерозсудливий хлоп'ячий вчинок: він тоді умисне відвернув очі від дійсності, щоб не заплакати. Але через три тижні надійшла копія посмертного батькового листа, і ось тоді йому таки довелось подивитися правді у вічі. Зненацька до самих глибин розкрився йому образ чоловіка, якого він знав ще тоді, коли не знав нікого іншого, чоловіка, що виховував його, навчав розуму, чоловіка, котрий тридцять два роки спав і кохався з його матір'ю, але ніколи до цього листа не показував себе таким, який він насправді був, душею і тілом, внаслідок звичайнісінької сором'язливості. Доти доктор Хувенал Урбіно та його рідні уявляли собі смерть як лихо, що трапляється з іншими, з батьками чужих людей, з чужими братами й чоловіками, але не зі своїми. Вони були людьми уповільненого життя, і ніхто ніколи не бачив, щоб вони старілися, хворіли чи вмирали, просто, коли наставав їхній час, вони наче помалу розвіювалися, перетворювалися на спогади, на туманні образи з іншої епохи, аж поки їх поглинало забуття. Та посмертний лист батька — і куди більшою мірою, аніж телеграма з лихою звісткою, — поставив Хувенала Урбіно віч-на-віч із неминучістю смерті.