Мантиса - Фаулз Джон
Звичайно, я розумію, той випадок на галявині Парнасу тільки метафора, символ поєднань літер абетки, з яких утворюються слова, і так далі. Але я не розумію, чому ти не можеш потурати моїй сексуальній невправності. Я не маю такого досвіду, як у тебе. Річ певна, що прошу тебе не надто багато, коли хочу, щоб ти побувала у чиїйсь шкурі годину чи дві. Хоча б час від часу.
— Майлзе, я знаю, чорний колір красивий, але мені таки трішки боляче, що мене не вистачає тобі такої, якою я є. Навіть не беручи до уваги той факт, що ми з самого початку домовилися: я буду кимось іншим тільки тоді, коли мені самій цього захочеться.
— Одначе, в тебе ніколи не з'являється такого бажання.
— Не розумію, чому ми не можемо залишатися самими собою.
— Бо ти мене не розумієш. Часом мені спадає на думку, що нам було б значно краще, якби ми були зовсім різними людьми.
Ерато піднімає його член угору й відпускає.
— Розумію тебе, любий. Можливо, я не читала твоїх книжок, але прочитала тебе. Знаю тебе майже напам'ять.— Тепер Ерато поплескує по членові, наче прощаючись із ним, і бере Майлза за плече.— І будь ласка, припинімо цю розмову. Давай трішки відпочинемо. Можливо, по певному часі я почуватимусь інакше. Коли почнемо наступну сторінку.
— Я зовсім не вважаю, що ми вже вирішили цю справу.
— Любий...
— Останнім часом одно балакаємо. Я мав тебе тільки якихось два нещасних рази впродовж, ну, щонайменше півтораста сторінок! Ми тут не для цього.
— Обіцяю, наступного разу вигадати щось справді розкішне. Майлз Ґрін зітхає:
— Цього не досить.
— Любий...
— Ну, добре.
— Я мовчу, мовчу... Можеш брати мене знову і знову, безконечно.
— Ой, чи настане такий день!
— Обіцяю.
Вона попліскує його по плечі. Майлз хотів був щось сказати, але тут же стуляє губи.
У кімнаті западає тиша, якщо не рахувати цокання годинника з зозулею. Два тіла лежать обійнявшись на ліжку, огорнутому присмерком; очі в обох заплющені,— чарівна картина статевої гармонії. Жінка горнеться до чоловіка, чоловік здається опікуном і захисником. Мир і спокій після шквалу почуттів. Ерато трішки, на кілька сантиметрів піднімає праву ногу, яка лежить упоперек його ніг, уже сонно треться низом живота об його стегно і завмирає непорушно.
Усі чоловічі симпатії повинні бути на боці Майлза Ґріна. Принаймні Майлз у цьому глибоко переконаний. Річ зрозуміла: було б зовсім необгрунтованим його бажання піти (так би мовити) шляхом барда з Евона. Й справді, хвилину чи дві — для самозаспокоєння — він подумки переглядає образи веселої, сповненої хоті, а зараз ще й романтичної дівчини з Вест-Індії. Але зовсім скоро у цій тиші в цілком природний спосіб Майлз подумки перескакує на інші виходи зі своєї теперішньої скрути. Полінезійки, ірландки, венесуелки, ліванки, дівчата з Балі, Індії, Італії, Росії та інших країн; сором'язливі, пристрасні, вперті, горді; одягнуті і роздягнуті, приручені й дикі, переслідувані і переслідувачки; насмішкуваті, в сльозах, грайливі, вибухові... справжня ООН жіночих очей, губів, персів, ніг, плечей, лон, сідниць приємно мерехтять у його уяві і, наче в калейдоскопі, зникають або лишаються в пам'яті; на жаль, вони нагадують фотографії на замацаних сторінках журналів, а чи сніжинки, непорушні, бо нереальні.
Звичайно, найгірше дошкуляє те, що всі вони лежать і чекають, щоб увійти або щоб хтось їх увів у принадне життя та нестійку реальність у тілі, яке він зараз легенько обіймає правою рукою. Тобто якщо б тільки можна було примусити до послуху цю нещасну дівчину вкупі з її до абсурду вередливою та банальною жіночою метушливістю (особливо абсурдною для сім'ї, яка назагал аж до шалу поведена на демонстрації своєї поліморфності). Ніде правди діти: як більшість божеств, упродовж своєї кар'єри Ерато набралася дуже багато людських рис. Із того, як поводиться, можна було б виснувати, що вона звичайна жінка. Ба, навіть гірше — чиясь дружина.
Такі думки навідують Майлза Ґріна. Не можна сказати,— говорить він собі зі звичною об'єктивністю,— що день у день, беручи до уваги всі плюси та мінуси, можна було б скаржитися на те, що поруч — богиня, котра, як партнерка у ліжку, готова спробувати майже все (крім метаморфози й "бразильської виделки"); не можна також недооцінювати тієї єдиної її поступки одвічному квазідуховному прагненню чоловіків до чогось бодай на йоту кращого, ніж те, що в них уже є,— скажімо, сестри Корі,— щоб з ними рахувалися. Тим не менше, треба згадати всі інші поступки, які вона могла б дуже легко зробити, якби їй того захотілося. Це було найбільш зневірливе й жорстоке розчарування: що музі може забракнути уяви в цій справі. Все одно, що ти отримав у подарунок "феррарі", а потім тобі заборонили їхати швидше ніж десять кілометрів на годину.
Фактам слід дивитися в обличчя: якби Ерато не була тою, ким вона є, то вже досі — хоча й неохоче — можна було б засумніватися, чи вона часом не є типовою провінціалкою. Вся ця балаканина про її "реальність" межує з міщанством, із жахливою сентиментальщиною чи з мораллю продавщиць. А щодо її ревнощів до самої себе тільки через те, що вона здається більш сексуальною, коли грає когось іншого, то йому просто бракує слів... Звідси вже зовсім недалеко до запитання, чи Ерато справді родом з Парнасу, а не з дому дрібного сільського вікарія.
Та бог його зна, що найгірше. Ця остання, незносно переповнена словами варіація тільки взайве підтвердила його підозри. Думка, нібито музи — істоти сором'язливі й полохливі,— одна з найбільших людських самооман. Бо вони швидше невиправно легковажні і нещирі. Та, що лежить поруч з ним, виверталася завжди тільки від будь-чого, що хоча б віддалено було серйозним. Скажімо, думає Майлз, чому б не подивитися на таку справу, яку я сам міг порушити, але ще цього не зробив, та наступного разу, хай мені біс, таки порушу... Таке маленьке запитання: чому дев'яносто дев'ять відсотків усього, на створення чого це дівчисько та її сестри начебто надихнули, завжди було й досі лишається даремною тратою чорнила й паперу. Це тільки підтверджує, як вони до цього ставляться. "Дельфійські танцівниці" — ось їхня справедлива назва... Мій Боже, можна закластися, що ті нечисленні митці, які створили щось варте уваги, зробили це не завдяки, а радше всупереч Ерато.
Те, що так відверто видавало з головою її гру,— це дар надихати, до якого вона вдавалася при бажанні. Ерато була абсолютно вдоволена, що їй випало побувати Темною Леді, Лесбією, Каліпсо і бог знає ким ще, вона була готова зіграти навіть грецьку урну і благословенну весталку, якщо бракувало чогось кращого. Але це вона робила для інших; для нього ж і в вільний час не схотіла перевтілитись у звичайну медичну сестру родом з Вест-Індії. А коли була на чергуванні, їй ніколи й на думку не спадало поміркувати, чого б він досяг за допомогою хоча б дещиці серйозного й автентичного натхнення. Ерато ніколи не взяла на себе клопоту прочитати те, що він написав у минулому, хоча напевно б одразу зрозуміла, що він — непересічна особистість і не заслуговує на таке легковажне ставлення.
Слід повторити, каже сам собі Майлз: вона невиправно поверхова, так само як і неможливо балакуча. Можна просто заплющити очі на те, як вона легковажить усім, у що вірять літератори (вірять же і в неї!) в обмін на вельми непогане тіло. Але зараз уже стає зрозуміло, що навіть це вона не сприймає серйозно. Можна погодитися на дискусію про повагу, з якою слід ставитися до письменства й письменників; але аж ніяк не про те, чим жінки завдячують чоловікам, якщо йдеться про найбільш фундаментальну справу. Повинна бути межа, перед якою закінчуються дотепи і жарти, а належне слід віддати біологічній реальності — перш за все, чому взагалі існують жінки. Він не буде вихвалятись, і тим більше йому не слід змагатися з Казановою, Байроном чи Френком Гаррісом; але не він прийшов до неї, а навпаки. І для цього була тільки одна причина.
І на цьому, звичайно, будується все: її образа на те, що він фізично привабливий для неї. Це остаточний доказ того, наскільки далеко вона відійшла від справжньої божественності й Декарта, наскільки близька від того, щоб стати звичайнісінькою, позбавленою мозку жіночкою двадцятого століття. Боже ти мій, це ж добре відомий тип з нудотного монізму реального світу за межами цієї кімнати, оббитої сірою тканиною: злосливі, буркітливі, поверхові, з ущипливими язиками: тільки-но їм спадає на гадку, що їхнє безцінне, маленьке емансиповане "его" потрапляє в небезпеку бути зрадженим їхніми тілами; самі на це напрошуються, а потім усе заперечують; то вони невільниці своїх почуттів, то пишаються своєю так званою свободою волі; і завжди насміхаються з того, чого не в стані зрозуміти, намагаючись опустити чоловіків до свого рівня. Вони — вічні дівчата, і в цьому найбільша біда; ніякого відчуття часу, ані найменшого поняття, коли слід зупинитися, коли повестись відповідно до свого віку. І це вдало демонструє Ерато.
Майлз згадує їхні перші варіації — якими тілесними, пристрасними, вільними від розмов вони були, якими експериментальними, невідтворюваними засобами тексту. А зараз! Це тільки її провина. З жінками завжди зрештою опиняєшся в трясовині реальності, тобто в словесах. Час від часу навіть запитуєш себе, чи не винайшли вони літературу лише для реваншу, аби напустити туману і збити з глузду кращу чоловічу половину; аби примусити чоловіків марнувати свої життєво важливі інтелектуальні прагнення й сили на мантиси та марниці, на тіні на стінах. Усе це може видатися велетенською змовою. Але хто ж за нею стоїть? Та хто ж інший, як не ця хитрюща, зловорожа, дволика істота, що лежить у нього на плечі?
Може видатися, нібито досі Майлз Ґрін мав би вже впасти у цілком виправданий розпач. Однак, коли він отак лежить, у нього в кутиках вуст, хоча це й дивно, з'являється щось схоже на усмішку. Причина зрозуміла. Щойно з великою передбачливістю він пожертвував пішака, а взамін має намір здобути королеву. Майлз так часто згадував сестру Корі не через брак такту чи зі злості; то була свідома спроба перехитрувати опонента, який зовсім очевидно має намір перехитрувати його. Коли Ерато достатньо виповниться ревнощами до сестри Корі, він наче спонтанно та безтурботно запропонує забути про неї зовсім.
