Мантиса - Фаулз Джон

жорстокості бодай трішки любові, коли жінка прохає її.

— Тобто, хоче переспати?

Доктор Дельфі мовчки дивиться на нього; поволі піднімає на нього вказівний палець, наче це пістолет, спусковий гачок якого ось-ось натисне. Вона говорить тихим голосом:

— Майлзе, я попереджаю тебе: ти на самому краєчку провалля.

— У такому випадку, забираю назад свої слова.

— То чого я хотіла?

— Любові. Наступного разу я не забуду.

Вона знову згортає руки на грудях і переводить погляд на кімнату:

— Щиро кажучи, під час останньої сцени я прийняла одне рішення: наступного разу не буде. •— * . оі

У тиші, яку викликала ця заява, чути тільки цокання годинника з зозулею. Чоловік сміється:

— Хто б говорив...

— Це я тобі кажу.

— Оскільки щойно ти повідомила мені, що насправді тебе тут немає і що ти у мене в голові, то я не зовсім чітко розумію, яким чином будь-яке рішення про наше майбутнє може залежати тільки від тебе однієї.

Доктор Дельфі кидає на нього пронизливий погляд. Його очі й губи навіть не збираються приховувати манірного здивування. Але ще ніколи за всю довгу історію усмішка так швидко не щезала з жодного обличчя. Якусь мить він просто лежить і зіпає ротом, затим він рвучко сідає, геть розгублений. Спинається на коліна, сягає рукою в порожній простір, який ще дві секунди тому був наповнений нею. Докторка повністю зникла. Майлз підводиться на рівні, знову безпорадно обмацує руками повітря навколо себе. Похапцем оглядає кімнату, нахиляється, щоб зазирнути під ліжко, знову роззирається по сірих стінах.

— О Боже...

Він кидається до дверей і прочиняє їх; та тільки й того, що знову бачить ту ж кімнату, яку заступає спантеличене обличчя його ж самотнього двійника. Він зачиняє двері, спирається на них плечем і дивиться на ліжко. По хвилі щипає себе пальцями за руку, знову розглядається по кімнаті. Нарешті здається, ковтає слину, прокашлюється. В його голосі з'являються нотки чи то запитання, чи лестощів:

— Ерато... люба? Тиша.

— Суко. Тиша.

— Це неможливо.

— Це не тільки неможливо, а так воно і є.

її слова долинають з кутка кімнати, де стоять стіл і стілець, але голос якийсь безтілесний. Нема жодної фізичної ознаки її присутності.

— Ради Бога, де ти?

— Там, звідкіля мені не треба було ніколи виходити.

— Не можна так чинити. Говориш, я порушую правила...

— Мені б хотілося дещо запитати тебе, Майлзе. Чи став би ти поводитися зі мною так брутально і по-варварському, як протягом цієї останньої години з гаком, якби дізнався, що я не та, ким є, а дочка хрещеного батька мафії? Якби ти знав, що варто мені тільки підняти слухавку й твоя доля буде вирішеною?

— Хочу знати, чому тебе не бачу.

— Щойно у тебе відбулася невеличка аневризма в мозку, або ж патологічне розширення артерії. На жаль, воно вплинуло на вузли, які відповідають за волевиявлення і розумову візуалізацію. Вони містяться близько від кори головного мозку і, як правило, завжди зазнають першими.

Несподівано його наче осяяв новий жахливий здогад. З розпачем він дивиться на порожній стілець.

— Я навіть не пам'ятаю твоєї зовнішності.

— Це, можливо, навчить тебе не чіпати того, про що нічогісінько не знаєш. Скажімо, про амнезію.

Наче страждаючи від загальної сліпоти, він навпомацки просувається через кімнату і важко опускається на ліжко.

— Ця хвороба невиліковна?

— Вся літературна братія приєднається до моєї молитви, щоб вона такою виявилася.

— Ти не можеш цього зробити зі мною.— Голос не озивається. Під халатом кольору шовковиці він кладе руку на серце.— Мені погано.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Мені потрібен лікар.

— Я і є лікар.

— Мені потрібен справжній лікар.

— Якщо хочеш знати, Майлзе, до абсурду романтична роль, яку ти й усі інші невротики твого типу завжди приписували мені, нічого спільногр з реальністю не має. Насправді я отримала освіту лікаря-психолога. І так трапилося, що спеціалізуюся на психічному захворюванні, яке ти через своє неуцтво називаєш літературою.

— Психічне захворювання!

— Так, Майлзе. Психічне захворювання.

— Але як же ж...

— Як на мене, ти просто хтось, хто зобов'язаний прореагувати на шок, якого зазнав під час появи на світ. Як завжди буває, це викликало в тебе виразне бажання деструктивної помсти. Як завжди, ти намагався нейтралізувати його схильністю до вуаєризму й ексгібіціонізму. Я стикалася з цим десятки тисяч разів. Ти також не відхиляєшся від звичної патології, намагаючись опанувати незаліковану травму постійним потуранням квазіреґресивній діяльності, яка полягає в написанні творів та їхній публікації. Можу тобі сказати, здоров'я твоє було б набагато краще, якби ти повністю і відкрито регресував до цих двох основних для тебе занять.

— Тобто підглядати за іншими і шастати вулицями в чім мати народила?

— Існує професія, яка сприяє цим заняттям і навіть може принести певну винагороду. У трохи зміненій формі.

— Яка ж то професія?

— Робота в театрі, Майлзе. Тобі слід було стати актором або режисером. Але боюся, зараз уже запізно.

— Ти б не насмілилася сказати це мені у вічі.

— А все тому, що неминуче я приречена бути подобою твоєї матері. Іншими словами, головною мішенню твоїх пригноблених почуттів одторгнення, які перетворилися в Rachsucht, або необхідність помсти. Гадаю, пора тобі перечитати Фройда. Чи когось іншого з моїх більш обдарованих учнів. Скажімо, Фе-ніхеля. Подивись його "Психоаналітичну теорію неврозів", Нью-Йорк. Видавництво "В. В. Нортон і компанія", тисяча дев'ятсот сорок п'ятий рік.

— Якби Фройдові трапилось познайомитися з тобою, він би кинувсь у Дунай.

— Не будь дитиною, Майлзе. Ти просто ще раз підтверджуєш мій діагноз.

— Що ти маєш на увазі, кажучи "ще раз"?

— Не думаю, ніби обов'язково треба пояснювати справжнє аналітичне значення твоєї потреби у символічний спосіб принизити лікаря-жінку.— Вона замовкає. Згодом зовсім несподівано її голос чується набагато ближче, десь від ліжка, поруч з ним.— Знаєш, щиро кажучи, ніколи не було ані справжніх громів небесних, ані вогняних тризубів. У моїй родині завжди дотримувалися переконання, що слід дозволяти природі лікувати те, що природне.

Чоловік сидить, схиливши голову на груди. Й ось раптом, без попередження, кидається в протилежний кінець ліжка, звідки лунає голос, наче регбіст, що летить на суперника з м'ячем. Утім, правим коліном б'ється об високе бильце і, безпорадно загрібаючи руками повітря, опиняється долі. Сердито зводиться на ноги. Зараз голос, який довів його до шалу, лине від рельєфної стелі над головою.

— Мені не слід було перейматися. Цей твій недолік не завадив би тобі прожити абсолютно нормальне життя. І дуже ймовірно, що з більшою користю. Ти міг би, скажімо, копати канави. Або збирати сміття.

Майлз підводить погляд до стелі:

— Бачить Бог, тобі краще не з'являтися мені на очі.

— І не думаю. Якщо на те пішло, невдовзі аневризма пошириться на сусідні центри слуху і ти навіть не чутимеш мого голосу.

Він майже кричить у стелю:

— Що швидше ти заберешся на свою занюхану гору, то щасливішим я буду! Жвавість, із якою виголосив свою тираду, зводиться нанівець напрямком, з

якого звучить відповідь: її голос знову лунає збоку столика у кутку кімнати.

— Я ще не зовсім закінчила з тобою. По-перше, хотіла б, щоб ти подумав, як тобі пощастило, що я не попрохала батька влаштувати тобі обширний крововилив у мозок. Я не звертатиму уваги на твій зневажливий скептицизм та твої спроби виставити на сміх усе, що вособлюю. Беручи до уваги поверховість твого розуму та загальну клінічну картину, я заледве чи можу покладати на тебе провину за те, що ти наскрізь просяк низькопробним іконоборчим духом позбавленої талантів і самодеструктивної культури.

— Ти ж насолоджувалася кожною хвилею.

— Ні, Майлзе. Якщо я й дала тобі підстави так думати, то тільки для того, щоб випробувати тебе. Щоб пересвідчитися, до яких глибин ти можеш опуститись. Я даремно сподівалася, що в якусь мить ти заволаєш: "Досить, я втрутився в царину святих таїнств!"

— Боже, якби мені тільки запопасти тебе до рук.

— Чого я не можу вибачити, то це твоєї невдячності. Я давненько вже не виявляла до жодного з моїх пацієнтів такої уваги, як до тебе. А що стосується мистецького боку справи,— я зробила усе від мене залежне — всупереч усім природним схильностям — щоб тільки пристосуватися до твоєї неповороткої прозаїчної уяви. Тепер, коли вся сцена вже позаду, можу признатися, що в багатьох місцях я подумки аж скрикувала, так там бракувало бодай завуальованих метафор.

— Я вб'ю тебе.

— А ще, коли зникну назавжди,— а це може трапитися будь-якої миті, я хочу, щоб ти запам'ятав, як проґавив нагоду, варту всього життя. Замість цієї розмови я могла б зараз сидіти в тебе на колінах. Я гадаю, трішечки поплакала б, і ти б відчув себе таким мужнім, сильним і усе таке інше. Якщо до мене належним чином підступитись, то я й найменше не скидатимусь на ту потішну карикатуру затятої старої пуританти, яку ти зовсім без потреби витяг на світ. Твої заспокійливі ласки могли б перерости в еротичні, і я б не стала пручатися, якби ти скористався з мого емоційного стану. За таких обставин це було б цілком доречно, і ми могли б зовсім природно опинитися у взаємоприйнятній позиції. Але задля того, щоб кохатися, Майлзе, а не робити щось за твоїм відразливо механічним терміном. Ми б стали одним цілим — чуттєвим, взаємопрощаючим і пристрасним. Увесь епізод будувався б на цьому і компенсував би повну дурість решти сцен. І що ми маємо натомість? Могло бути так гарно: твоє горде чоловіче єство глибоко оволодіває моєю розкутою жіночістю, майстерно викликаючи усе нові сльози, але цього разу — сльози чуттєвої радості.

— О святий Боже...

— Злиття наших тіл у завершальній цілісності, у вічному очікуванні кульмінаційного моменту.— Голос замовкає, наче спохопившись, що зазвучав надто лірично, як для такої розмови, і надалі набуває спокійнішого ритму:— Ось, що ти зруйнував. І зробив усе навіки неможливим.

Майлз похмуро зиркає в той бік, звідкіля чути голос:

— Оскільки я більше тебе не бачу, то навіть не можу уявити, що я втратив. А щодо вічного очікування кульмінаційного моменту, то це найдужче нагадує мені запор.

— У тебе немає ані уяви, ані почуттів.

Зараз він згортає руки на грудях і знову міряє очима порожній стілець.