Мантиса - Фаулз Джон

Не хочу, щоб ти вважав, ніби я відкидаю всі твої ідеї. Щиро кажучи, цим ім'ям могло б бути Ерато. Воно незвичне. Гадаю, варто залишити його.

— Тобі не здається, що воно притягнуте за вуха? Називати сучасний персонаж іменем загадкової другорядної богині, якої по суті ніколи й не існувало?

— Я гадаю, воно радше чарівно-загадкове.

— Але приверне увагу хіба однієї тисячної відсотка читацької аудиторії, якій траплялося чути це ім'я, не кажучи про те, чи знають читачі, ким вона була,— чи точніше, ким вона не була?

— Навіть найменші відсотки важливі для справи, Майлзе.

Він схиляється над нею, опираючись на руку. їхні обличчя напроти одне одного. Його очі відбиваються в блакитних лінзах. Вона відсувається і підсмикує халатик.

— І останнє запитання,— пропонує Майлз.

— Яке?

— Чи давно твій безсоромний маленький грецький задок востаннє сікли різками?

— Майлзе!

— Ерато!

— Я думала, в нас із тобою все так гарно склалось.

— Це в тебе все так гарно.

Він знімає з неї окуляри і уважно дивиться в очі. Тепер, без окулярів, її обличчя здається дивно молодим,— ні дня більше двадцяти років, а така ж цнотлива, як десятирічна дівчинка. Вона опускає повіки й бурмоче:

— Ти не осмілишся. Я тобі цього ніколи не пробачу.

— А ти випробуй мене. Просто надихни мене ще якоюсь корисною літературною ідеєю.

Дівчина знову підсмикує халатик і відвертає очі вбік.

— Я впевнена, що вона придумала б щось значно краще. Якби існувала насправді.

— І не смій знову все починати спочатку,— Майлз повертає її обличчя до себе, й тепер вона вимушена дивитися йому в очі.— І не треба цього безневинного погляду очей над невимовно класичним носом.

— Майлзе, мені боляче.

— Добре. А тепер послухай. Ти цілком можеш бути другорядною чи третьосортною богинею. Можеш бути досить привабливою, як це притаманно богиням. Або стриптизеркам. А ще дитиною свого батька. Простіше кажучи, позашлюбною донькою найбрутальнішого старого цапа в усій теології. В твоїй натурі немає й крихти скромності. Твою свідомість не відрізниш од свідомості спокусниць двадцятих років. Моя справжня помилка полягала в тому, що я не показав тебе у вигляді американської актриси Теди Бари,— він трішки відвертає її голову, щоб подивитися під іншим кутом: — Або Марлен Дітріх у фільмі "Блакитний янгол".

— Майлзе, прошу тебе... Я не розумію, що на тебе найшло.

— Ця твоя дивовижна самовпевненість уже мені в печінках,— він постукує пальцем по її носі.— Я знаю твою гру: ти просто намагаєшся накинути мені еротичну ситуацію, яка не вкладається в жодні рамки художньої пристойності.

— Майлзе, ти мене лякаєш.

— Насправді ти хочеш, щоб я здер цього халатика й знову осідлав тебе. Готовий закластися, що ти б сама осідлала мене, якби вистачило сили.

— А зараз ти просто жахливий.

— А єдина причина, чому я ще не перекинув тебе через коліно й не завдав добрячого хльосту, полягає в тому, що я-то розумію: тобі нічого іншого й не треба.

— Яка гидота!

Майлз удруге стукає її по носі:

— Гра закінчена, дівчинко. Чого занадто, те недобре,— він відхиляється, владно клацає пальцями над стільцем, який стоїть обабіч ліжка. Й одразу, як перед тим, з'являється легкий літній костюм на вішаку, сорочка, краватка, шкарпетки, білизна, а між передніми ніжками стільця — пара черевиків. Майлз підводиться.— Зараз я вдягнусь. А ти послухаєш.— Він одягає сорочку і повертається обличчям до неї, застібуючи ґудзики.— І не треба думати, мовби я не знаю, що за цим усім стоїть. З твого боку, це ображене самолюбство. Тобі нестерпна думка, що у мене може з'явитися власна ідея. Зате твоя надзвичайно нікчемна імітація педантичної молодої жінки зовсім не змогла приховати твого вражаючого неуцтва в сучасній літературі. Готовий закластися, ти навіть не збагнула, що насправді можуть означати ці сірі стіни.— Він перестає застібати ґудзики й дивиться на неї. Ерато заперечно хитає головою.— Так я й знав. Сірі стіни, сірі клітини. Сіра речовина? — Він торкається пальцем скроні.— Невже курс драхми падає?

— Усе відбувається... у тебе в свідомості, так?

— Відмінно!

Вона роззирається навколо, переводить погляд на стелю і знову на нього:

— Ніколи б не подумала.

— Тепер уже дещо прояснюється,— Майлз нахиляється, щоб одягти труси.— А як же амнезія?

— Я... я думала, в такий спосіб можна ...

— Зробити що?

— Знайти виправдання для написання тексту з залученням м'якої...

— І після цього вона уявляє себе випускницею університету за фахом англійська література. О Боже,— він обертається й знімає з вішака штани.— А зараз ти мені ще скажеш, буцімто ніколи навіть не чула про Тодорова.

— Про кого?

— Отож не чула, правда?

— Боюся, що ні, Майлзе. Вибач.

Він знову стоїть обличчям до неї, тримаючи в простягнутих руках штани.

— Хіба можна вести з тобою бесіди про теорію, коли ти навіть не читала фундаментальних текстів?

— Розкажи мені. Він натягає штани.

— Гаразд... кажучи доступною мовою, ввесь витончений символізм амнезії походить від невизначеності процесу дієгезису в обох його — гіпостатичному й епіфанічному — аспектах. Зокрема з погляду анагноризису,— він заправляє сорочку в штани.— Тому-то й доктор Дельфі...

— Доктор Дельфі?

— Це ж очевидно.

— Що очевидно, Майлзе?

— Марність спроб справитися з нею шляхом несистематичного розвитку теми.

— Мені здавалось, вона намагалася подолати її з допомогою сексу. Він кидає на неї роздратований погляд, давши сорочці спокій.

— Ради Бога, секс служив тільки метафорою. Адже повинен бути якийсь об'єктивний корелят для його герменевтичної суті. Це навіть дитині зрозуміло.

— Так, Майлзе.

Він застібає блискавку на штанах.

— Уже надто пізно,— тоді сідає й починає натягати шкарпетки.

— Чесне слово, я не розуміла.

— Звичайно, ні. Залишалося ще кілька абсолютно першокласних фінальних сторінок. Найкращих з будь-коли написаних мною. Якби не припхалася ти, як незграбний слон...

— Майлзе, я важу не більше п'ятдесяти кілограмів.

Майлз підводить очі, на обличчі в нього суха багатостраждальна гримаса:

— Послухай, моя люба, з твоїм тілом усе гаразд. А от із головою — ні. Вона застаріла на добрих триста років.

— Не варто через це сердитися.

— Я не серджуся. Я тільки вказую тобі на деякі аспекти для твого ж блага.

— Останнім часом усі такі жахливо серйозні.

Він махає пальцем у неї перед обличчям, не випускаючи з руки шкарпетку:

— Радий, що ти про це згадала. То зовсім інша справа. У звичайному житті місце для гумору завжди знайдеться, але аж ніяк у серйозній сучасній літературі. Я зовсім не проти згаяти з тобою якусь вільну годину абсолютно приватно і пообмінюватися взаємними насмішками та жартиками, які, здається, так тобі до вподоби. Але тільки-но дозволю, щоб вони проникли на мої сторінки, моя репутація вмить перетвориться на попіл,— поки Майлз виголошує свої тиради, вона сидить і не сміє півдести очей. Він нахиляється, щоб натягти шкарпетку, й веде далі вже не таким суворим тоном:— Справа в пріоритетах. Я знаю, ти виховувалася як язичниця, і нічого з цим не вдієш. Але я також гадаю, що ти нічого не вдієш, якщо тобі випала більш глибока і важка сфера натхнення, ніж ти могла сподіватися. Хоча мушу сказати, я думаю, грубою помилкою було вибрати когось, у кого ввесь попередній досвід зводився до пісеньок про кохання. Очевидним кандидатом для сучасного роману була твоя сестра Мельпомена. Навіть не уявляю, чому вибір не зупинився на ній. Але це вже справа минулого. Дівчина дуже несміливо озивається:

— Можна тебе про щось запитати?

Він підводиться й бере краватку з бильця крісла:

— Звичайно.

— Можливо, я чогось не розумію. Якщо в реальному житті знаходиться місце для гумору, то чому в романі його не може бути? Я гадала, література повинна відображувати життя.

Недов'язана краватка висить на грудях, а Майлз береться в боки.

— О Боже. Я справді не знаю, з чого починати з тобою,— він схиляється до неї.— Роман як відображення життя, вже шістдесять років мертвий, Ерато. Як ти гадаєш, чому з'явився модернізм? Не кажучи вже про постмодернізм. Навіть найтупіші студенти знають, що зараз роман — засіб інтроспекції, а не відображення. Ти хоча б знаєш, що це означає?

Ерато хитає головою, уникаючи його погляду. Те, що видавала за правду в своїй оповіді про сатира, тепер, здається, відбувається буквально: їй аж ніяк не даси більше як сімнадцять років, вона мов та школярка, яку вимушують зізнатися, що вона не виконала домашніх завдань. Майлз нахиляється до неї й постукує одним вказівним пальцем по другому:

— Серйозна сучасна література обертається навколо однієї теми, а саме: як важко писати серйозні сучасні літературні твори. По-перше, вона повністю погоджується, що вона тільки література, може бути лише літературою й ніколи нічим іншим, крім літератури, не стане, а тому їй немає ніякого діла до реального життя. Правильно?

Майлз чекає. Ерато нерішуче киває головою.

— По-друге, очевидним наслідком такого ставлення є те, що писання про літературу стало набагато важливішою справою, ніж створення самих літературних творів. Зараз це найкращий спосіб розпізнати справжнього романіста. Він не має наміру витрачати свій час на плутане, механічне і обтяжливе конструювання на папері оповідей і персонажів.

Ерато підводить очі:

— Але ж...

— Так, правильно. Очевидно, романістові доводиться час від часу щось написати для того тільки, щоб продемонструвати, яким малозначущим і непотрібним є сам текст. Але не більше,— Майлз береться зав'язувати краватку.— Я намагаюся пояснити тобі це у найдоступнішій формі. Ти встигаєш за ходом думки?

Дівчина ствердно киває. Він зав'язує краватку.

— Третє й найважливіше. На творчому рівні немає жодного зв'язку між автором і його текстом. Це дві абсолютно окремі речі. Нічого, зовсім нічого не можна вивести чи виснувати з одного у відношенні до іншого. Ні в одному, ні в другому напрямку. Деконструктивісти вже довели це, не залишаючи ані тіні сумніву. Роль автора чисто випадкова, він — посередник. Його статус має не більше значення, ніж статус помічника бібліотекаря, котрий передає читачеві текст.

— Чому ж письменники і надалі вказують свої імена на обкладинках, Майлзе? — Ерато несміливо підводить погляд.— Я тільки запитую.

— Бо більшість з них схожі на тебе. Вони неймовірно відстали од часу.