Мантиса - Фаулз Джон
Вираз обличчя свідчить про підступний задум.
— А знаєш, у мене все ще перед очима ота темношкіра дівчина.
— Я не бажаю говорити про неї. її поява була зайвою.
— І те, що вона повністю переважила тебе красою та сексуальністю.
— Звідкіля тобі знати? Ти ж забув, яка я з себе.
— Є ще метод дедукції. Якщо вона була такою, то ти, мабуть, була отакою.
— З цього зовсім нічого не випливає. Він спирається на лікоть:
— Я й досі наче відчуваю, яка приємна на дотик її брунатна шкіра, яке в неї тепле, туге, принадно витончене тіло.— Майлз усміхається у бік порожнього стільця у кутку.— І це, боюся, підштовхує мене до висновку, що ти мала б бути досить огрядною з брезклим обличчям. Звичайно, у цьому немає твоєї провини. Я впевнений, психіатрія — шкідливий для здоров'я фах.
— Я не збираюся більше слухати...
— А губки які в неї. Неначе квітка джакаранди. Твої, напевно, на смак, як грецька цибуля абощо. Все наче знову перед очима. Вона дала мені прекрасне відчуття, що справді бажає мене, що не існує жодних перепон, що приймається усе. Була наче прекрасна джазова композиція. Бессі Сміт, Біллі Голідей... Гадаю, про тебе, хоч би ким ти була, в мене мало б скластися враження, як про людину, що з острахом ставиться до свого тіла, ніколи не здатна розслабитися, ще одна інтелектуальна снобка, звична феміністка, надто фригідна і зазвичай надто дезорганізована, щоб коли-будь...
Рука так і залишилася невидимою, однак ляпас виявився цілком реальний. Майлз потирає щоку.
— Ти, здається, говорила щось про клінічну психологію?
— Окрім усього іншого, я жінка, свине!
— А я думав, ти вже зникла. Голос долинає з-за дверей:
— Саме збиралася. Але не піду, поки не скажу тобі, що ти аж до смішного найбільш самовдоволений чоловік з усіх, із ким мені доводилося мати справу. Боже, і як тільки тобі стає духу — ви, набундючені пеніси світудак і не зрозуміли однієї речі про емансипованих жінок, а саме: їх неможливо купити на секс. А тебе я б навіть не зарахувала до списку найкращих п'ятдесяти тисяч чоловіків, і особливо в цій країні, в якій, це всім відомо, чоловіки не верховодять у ліжку. Причому, у буквальному значенні. Я це зрозуміла ще під час нашої першої зустрічі. Ти був би набагато щасливішим, якби я була моряком чи хлопчиком-хористом.— Голос утихає, але тільки на мить: — Темношкіра дівчина,— ой як смішно! Ти все-таки усвідомлюєш, із ким розмовляєш? Почнемо з того, чи ти знаєш, ким була Темна Леді з "Сонетів"? Хоч би кого б ти назвав, я їх усіх знала особисто. І не тільки Шекспіра. Мільтона. Рочестера. Шеллі. Того, хто написав "Будуар". Кітса. Герберта Уеллса.— Голос знову вмовкає на кілька хвиль, тоді лунає далі, але вже не так пристрасно: — Якось я навіть перебула один дощовий день з Т. С. Еліотом.
— І де ж це було? Повагавшись, голос відповідає:
— В Лондоні. Але нічого з того не вийшло.
— Чому?
— Це не має значення. Коли хочеш знати, з якоїсь абсурдної причини він одягнувся, як клерк агентства нерухомості. Натяг був на голову кумедного капелюха — позичив у мільйонера з Бредфорда. Мені було нудно, я втомилася, бо він, якщо чесно... та бог з ним. Зрештою, почервонівши, він нерішуче зазіхнув на мене, а в кінці по-батьківськи поцілував. Ти зробив би так само, якби я тобі дала навіть шанс, чого я робити не збираюся.
— Справді шкода, що ти не думаєш писати мемуари.
— Ось що я тобі скажу. Коли б я за це взялася, то розповіла б правду про таких, як ти. Хочеш довідатися, чому ти в сексі — нуль і чому такий же привабливий, мов та ганчірка? Бо ти, як і решта чоловіків твого типу, не намагаєшся зрозуміти душу жінки. Вважаєш, що ми тільки для того й надаємося, щоб умлівати й розчепірювати ноги...
— Зачекай,— Майлз випростується.— Лише кілька хвилин тому ти...
— Це так типово. Саме такі аргументи в дусі поліційного досьє завжди використовує моя сестра-святенниця. Якщо відчувала щось учора, то те ж саме відчуватиме сьогодні. Як ти гадаєш, у чому суть емансипації?
— Абсолютно певний, що не в логіці.
— Я знала, що ти це скажеш. У твоєму бідному маленькому чоловічому мізоч-ку ніколи не з'являлася думка, що логіка, як ти її називаєш,— це розумовий еквівалент поясу вірності? Як ти гадаєш, де б опинився світ, якби з самого початку всі ми нічого іншого, крім логіки, не вдягали? Ми б ще й досі вешталися тим занудним садом. Готова закластися, що ти саме так бачиш героя, завжди нудного, мов обліжний дощ. Який доводить свою дружину до божевілля домашньою нудьгою. Який навіть не дозволяє їй вряди-годи придбати нову одежину. Будь-яка жінка скаже тобі, що насправді малося на увазі під змієм. Бо той герой виявився просто нікчемою.
— Чи не могли б ми повернутися до суті? Кілька хвилин тому ти...
— Я намагалася вбити тобі в голову, що не стала невидимкою, щойно, а завжди була невидимкою для тебе. Усе, що ти вбачав у мені, це те, що ти сам хотів бачити. І в метафоричному сенсі не більше того.
Зовсім несподівано у повітрі за якихось три фути від дверей і п'ять футів над старим рожевим килимком з'являється її середній пальчик. Але тільки-но Майлз помічає цю з'яву, пальчик знову зникає.
— Мені спав на думку інший фрагмент твоєї анатомії, який дав би про тебе збіса краще уявлення,— сказав Майлз.— У Стародавній Греції його називали "Дельта".
— Грубе й низькопробне зауваження.
— Однак вірне.
— Я забороняю тобі говорити. Ти — дегенеративний третьосортний писака-заробітчанин. Воно й не дивно, що "Тайме" називає тебе образою для серйозної британської літератури.
— А я, навпаки, сприймаю цей відгук як найкоштовнішу пір'їну на своєму капелюсі.
— Ще б пак! Оскільки це єдина твоя відзнака.
Обоє мовчать. Він спирається на лікоть і потуплює погляд:
— Принаймні одну річ ти для мене зробила. Зараз я розумію, що в еволюції
— вже й так недоумкуватої — були не всі вдома, коли вона вигадала жінок.
— Але тебе народила одна з них.
— За що ви й використовуєте проти нас усі можливі зловорожі засоби помсти.
— Це те, про що ви, безневинні, білосніжні,наче лілії, сумнозвісно пасивні мужчини ніколи б не довідалися.
— Поки ви нас не просвітили.
— Не зупиняйся, будь ласка. В тебе за плечима рядами вишикувалися стовідсоткові параноїки-чоловіки.
Майлз киває пальцем на двері:
— Я тобі скажу ось іще що. Коли б ти була Клеопатрою, твоєю тіткою з Кіпру і Еленою з Трої разом узятими, й стояла б отам, то я б не торкнувся тебе навіть палицею.
— І не думай. Краще вже хай мене зґвалтує зграя орангутангів.
— Цим ти мене зовсім не здивувала.
— Мені вже зустрічалися ниці...
— І бідні ж будуть бісові оранґутанґи! Тиша.
— Якщо гадаєш, ніби тобі це так просто минеться...
— А ти якщо гадаєш, начебто мені гірше було б бути невігласом, ніж колись застрягнути в цій самій кімнаті з тобою...
— Навіть якщо ти колінкуватимеш звідси аж у вічність, я не пробачу тобі.
— Я теж, хоч хай би ти проповзла на колінах з вічності назад сюди.
— Я ненавиджу тебе.
— Навіть на половину не так сильно, як я тебе.
— О, ні, ти так не вмієш. Я ж умію ненавидіти, як жінка.
— Яка не може утримати в голові одну й ту саму думку п'ять хвилин поспіль.
— Помиляєшся: ще й як може! З такими гівнюками, як ти. Несподівано він усміхається, закладає руки в кишені халата і знову випростується.
— Мені відома ваша гра, моя люба жіночко.
— Як ти смієш називати мене "своєю любою жіночкою"!
— Я дуже добре розумію, чому ти справді стала невидимою.— Западає мовчанка.
Насмішливим порухом він підкликає її:
— Ну ж бо. Ти знаєш, що тобі важко відмовитись од яблука. Навіть якщо ти тільки архетип.
Мовчанка триває, але нарешті голос чути від дверей:
— Чому?
— Бо якби ти не була невидимкою, то я б тебе обкрутив,— Майлз показує їй:
— навколо "свого пальця" менше ніж за п'ять хвилин.
Якусь мить триває промовиста тиша; а тоді від дверей чується звук, транскрибувати який важко засобами абетки (грецької або англійської); щось на кшталт угррх чи аггррх, але водночас глибший і пронизливіший, наче комусь поволі перерізають горлянку, наче душа судомить на вогнищі, наче терпіння переходить межі терпіння, наче агонія переростає в нову агонік?. Він близько, але, втім, здається, що виходить з найглибших глибин Всесвіту, з якогось останнього, найбільш глибинного ядра живої істоти, в якому осередок страждання. Для будь-якого іншого стороннього слухача, особливо для такого, який знайомий з менш оптимістичною теорією природи космосу — тобто тією, яка твердить, що космос одного дня западеться сам у себе з одного тільки жаху перед власною ідіотською повторюваною нікчемністю,— він напевно здався б глибоко відповідним моментові і справді зворушливим зойком. Але чоловік на ліжку у кімнаті з сірими клітинами стін, очевидно, не більш ніж цинічно здивований цим чи то стогоном, чи передсмертним зойком, який він щойно сам викликав. Те, що могло б прозвучати після нього...
Але насправді зроджується набагато банальніший звук, хоча й цілком несподіваний. З боку досі начебто мовчазного годинника із зозулею несподівано чується шелест, клацання коліщаток і регуляторів. Незважаючи на свою очевидно абсурдну тривалість, ці насичені звуки, напевно, попереджають про якесь наступне важливе повідомлення. І нарешті з дерев'яного корпусу з'являється він, маленький швейцарський оракул, і викрикує своє дивне послання.
Тільки-но озивається зозуля, знову з'являється доктор Дельфі. Вона стоїть у своєму білому халатику біля дверей, її руки залишаються у кількох дюймах від скронь, які вона, очевидно, стискала у приступі відчаю. Але вже зараз вона зачудовано дивиться на годинник у кутку з таким захопленим виразом, мов дитина, яка щойно почула дзвінок з уроку. Коли зозуля озивається вдруге, доктор Дельфі вже дивиться на Майлза Ґріна, який підвівся з ліжка й простягає руки до неї. За третім разом вони обоє біжать назустріч одне одному витертим рожевим килимком. А коли зозуля мала кувати вчетверте, якби, звісно, це трапилося, вони вже тримали одне одного в обіймах.
— О любий!..
— Моя люба...
— Любий...
— Люба...
— Любий...
— О моя кохана...
Цим, дещо схожим на кування зозулі словам бракує розміреного ритму справжнього й досвідченого голосу, який ховається в годиннику; набагато більше часу йде на те, щоб їх вимовити, ніж на те, щоб їх записати, оскільки вони більше схожі на хапання ротом повітря, ніж на слова, і переривають вони низку гарячих, довгих і, як видається, невситимих поцілунків.
