Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод

Валансі вважала, що так мало виглядати легендарне дзеркало, в яке колись заглянула Венера і воно потім кожну жінку, що дивилася в нього, відбивало як красуню. В цьому дзеркалі Валансі видавалася собі майже гарненькою. Але, можливо, це тому, що вона обстригла волосся.

Це було ще до настання епохи боба[48], коли обстригання волосся вважалося чимось диким і нечуваним — допустимим хіба що при тифі. Довідавшись про те, що Валансі підстриглася, місіс Фредерік майже зважилася викреслити ім'я доньки з родинної Біблії. Підстригання здійснив Барні, вкоротивши волосся Валансі ззаду над шиєю та випустивши коротку чорну бахрому гривки на лобі. Це відразу ж надало її маленькому трикутному личку вираз осмисленості та рішучості, раніше їй невластивий. Навіть ніс перестав її дратувати. Очі ясніли, а шкіра, колись жовтувата, очистилася і прибрала барву середню між кремовою та кольором слонової кості. Старий сімейний жарт справдився — вона поповнішала, принаймні переставши "складатися з самих кутів". Красунею стати не могла, але мала такий тип вроди, який найкраще виглядає в лісі — ельфійський, насмішкуватий, звабливий. Серце мало її непокоїло. Якщо ставався напад, вона загалом могла стримати його ліками доктора Трента. Лише раз трапилася погана ніч, коли в неї тимчасово не було ліків. Їй було дуже зле. Лише тоді Валансі гостро усвідомила, що смерть далі чигає на неї, щоб накинутися будь-якої миті. А решту часу вона не пам'ятала — не пам'ятатиме — не дозволить собі пам'ятати про це.

РОЗДІЛ XXIX

Валансі не перепрацьовувала, не крутилася весь день. Насправді в неї небагато було роботи. Куховарила на маленькій гасовій пічці, ретельно і захоплено виконувала всі свої маленькі домашні ритуали, — і вони їли на веранді, що майже нависала над озером. Перед ними розкинулося Міставіс, — наче у сцені зі старої чародійської легенди. І Барні усміхався до неї через стіл своєю химерною загадковою посмішкою.

— Що за пейзаж обрав старий Том, будуючи цю хатчину! — захоплено казав Барні.

Вечеря була улюбленою трапезою Валансі. Їх, тихо сміючись, обвівали вітри, а барви Міставіс, величні й одухотворені, під мінливими хмарами, несила було передати словами. І ще тіні. Товпилися між соснами, аж доки вітер не стрясав ними і не гнав їх до Міставіс. Там при березі вони й лежали потім увесь день, різьблячи папороті та дикі квіти. А як сонце сідало, крадькома оточували миси, аж доки сутінки не сплітали їх в одну велику мережу смеркання.

Коти з їх мудрими невинними писками сиділи на перилах веранди і споживали ласі шматки, кинуті їм Барні. Як добре це все смакувало! Валансі, при всій романтиці Міставіс, не забувала, що чоловіки мають шлунки. Натомість Барні розплачувався безліччю компліментів її куховарству.

— Врешті-решт, — зізнавався він, — у регулярному харчуванні є певний сенс. Досі я переважно варив дві чи три дюжини яєць натвердо і, як був голодним, то з'їдав кілька зі скибочкою шинки, а запивав великим горнятком пуншу або чаю.

Валансі розливала чай зі старого чайника Барні — пом'ятого олов'яного чайника. В неї навіть столового сервізу не було, лише різнокаліберний посуд Барні — та ще дорогий великий старий і пихатий глек кольору синявого яйця вільшанки.

Попоївши, вони або сиділи та розмовляли, або ж мовчали всіма мовами світу, Барні посмоктував свою люлечку, а Валансі мріяла, солодко й бездіяльно, споглядаючи далекі пагорби за Міставіс, де шпилі ялин гостро вирізнялися на тлі вечірньої зорі. Місячне світло починало сріблити Міставіс. Кажани заводили свої сутінкові польоти ще у блідому золоті заходу сонця. Маленький водоспад на високому березі неподалік з якоїсь примхи духів дикого лісу прибирав подобу вродливої жінки у білих шатах і манив до себе крізь пряну, ароматну вічну зелень. Леандер демонічно хихотів на суші. Як приємно було сидіти і нічого не робити, з Барні, що палив люльку по той бік столу.

Біля них, на досяг ока, було чимало островів, але не надто близько, так що сусіди їх не клопотали. Групу островів на далекому заході вони назвали островами блаженних. При сході сонця ті острови виглядали як купка смарагдів, при заході — як аметисти. Вони були надто малими, щоб хтось там замешкав, але на більших островах засвічувалися вогні, відблиски яких осявали все озеро, а світло полум'я багать на їх берегах струменіло вгору, у лісові тіні, і розкидало великі криваво-червоні стрічки на водах. З човнів або з веранди великого будинку мільйонера на найбільшому острові заманливо долинала музика.

— Ти б хотіла мати такий будинок, Місячний Промінчику? — спитав якось Барні, махнувши рукою в бік дому мільйонера. Він називав її Місячним Промінчиком, — і Валансі це подобалося.

— Ні, — відповіла Валансі, яка колись мріяла про гірський замок, у десять разів більший за той багацький "котедж", — і тепер шкодувала бідних мешканців палаців. — Ні. Він надто елегантний. Я мусила б його носити усюди на спині, як равлик. Він володів би мною — моєю душею й тілом. Мені подобаються будинки, які можна любити, балувати і командувати ними. Як оце нашим. Я не заздрю Гамільтону Ґоссарду через його найкращу літню резиденцію в Канаді. Вона чудова, але це не мій Блакитний Замок.

Далеко внизу, за дальним кінцем озера щовечора мчав великий континентальний поїзд. Валансі любила дивитися на спалахи його освітлених вікон, цікаво їй було, хто там їхав, які надії і страхи його супроводжували. Ще вона розважалася, зображаючи, наче вони з Барні збираються на танці та гостини в будинках на березі, але насправді не хотіла туди йти. Якось вони були на танцювальному маскараді в павільйоні одного з готелів біля озера, — і це був розкішний вечір, але вони вислизнули звідти ще до часу скидання масок і втекли на каное до свого Блакитного Замку.

— Це було чудово, але ще раз туди я не хочу, — сказала Валансі.

Бували дні, коли Барні на багато годин замикався у кімнаті Синьої Бороди. Валансі ніколи туди не заглядала. Із запахів, які інколи просочувалися звідти, було зрозуміло, що він там робить хімічні досліди, — або ж фальшує гроші. Валансі припускала, що фальшивомонетництво має таку смердючу складову. Але вона ніколи цим не переймалася. Вона не мала ані найменшого бажання заглядати у зачинені кімнати будинку життя Барні. Його минуле і майбутнє її не турбували. Тільки це захоплююче теперішнє. Ніщо інше не мало значення.

Якось він пішов і не було його два дні та дві ночі. Він питав Валансі, чи боятиметься вона зостатися сама, і вона запевнила, що ні. Він ніколи не розповідав їй, де був. Вона не боялася, але їй було страшенно самотньо. Грюкіт Леді Джейн через ліс, коли повертався Барні, видався їй найприємнішим звуком, який вона коли-небудь чула. А потім його свист на березі. Вона побігла вниз, до причалу, щоб привітати його, притиснутися до його нетерплячих рук — вони здавалися нетерплячими.

— Ти не нудьгувала без мене, Місячний Промінчику? — шепотів Барні.

— Здається, пройшло століття, відколи ти пішов.

— Я не залишу тебе знову.

— Ні, — заперечила Валансі. — Якщо забажаєш йти, то мусиш це зробити. Я почувалася б нещасною, якби ти через мене перестав робити те, що хочеш. Я хочу, щоб ти почувався цілком вільним.

Барні розсміявся — трохи цинічно.

— На землі не існує такого поняття, як цілковита свобода, — сказав він. — Є тільки різні види несвободи. Ми лише змінюємо пута. Зараз ти вважаєш себе вільною, бо втекла від особливо дошкульної несвободи. Але чи ти вільна? Ти любиш мене, — а це несвобода.

— Хто сказав чи написав, що в'язниця, на яку ми прирікаємо себе добровільно, не є в'язницею? — задумливо спитала Валансі, тримаючись за його руку, коли вони підіймалися східцями, вибитими у скелі.

— Так, тепер ти вгадала, — підтвердив Барні. — Це й уся свобода, на яку ми можемо сподіватися: свобода вибору в'язниці. Але, Місячний Промінчику, — він зупинився біля дверей Блакитного Замку і подивився на все довколишнє — на прегарне озеро, великі тінисті ліси, багаття, мерехтливі вогні. — Місячний Промінчику, я дуже радий, що знову вдома. Коли я спустився через ліс і побачив світло мого дому — моє світло — виблискуюче під старими соснами — щось таке, чого я раніше ніколи не бачив, — ах, дівчинко, я так втішився!

Та, попри доктрину Барні щодо несвободи, Валансі вважала, що вони розкішно вільні. Це було так дивовижно — мати змогу сидіти до середини ночі і дивитися на місяць, якщо цього хочеш. Запізнюватися до їжі, якщо цього хочеш; надто тому, що раніше мати її відчитувала за хвилинне спізнення, а кузина Стіклс дорікала. Гаяти час при їжі стільки, скільки хочеш. Залишати свої шкоринки, якщо цього хочеш. Взагалі не приходити додому їсти, якщо цього хочеш. Сидіти на вигрітій сонцем скелі, загрібши босі ноги в гарячий пісок, якщо цього хочеш. Просто сидіти у розкішній тиші, нічого не роблячи, якщо цього хочеш. Коротше, робити усілякі бажані дурниці, як лиш вони спадуть на думку. Якщо це не було свободою, то що ж було нею?

РОЗДІЛ XXX

Вони не зоставалися на острові весь час. Принаймні половину його проводили у мандрах по зачарованій країні Маскока. Барні читав у лісі, як у книзі, і навчав цієї премудрості Валансі. Він завжди бачив слід народця дерев і вмів знайти соромливих мешканців лісу. Валансі вивчила чародійські мохи та красу і звабу лісових квітів. Пізнавала всіх птахів і наслідувала їх голоси, хоч і не так вправно, як Барні. Заприятелювала з усіма деревами. Навчилася веслувати на каное не згірш самого Барні. Полюбила прогулянки під дощем і жодного разу не застудилася.

Часом вони брали з собою перекуску і йшли на ягоди — суниці та чорниці. Якими гарними були чорниці — вишукана зеленість недозрілих ягід, рожевий глянець і шкарлат напівдостиглих, туманна сизість достиглих. Валансі пізнала смак суниць на вершині їх досконалості. Була звичайна сонячна полянка при березі Міставіс, з одного боку заросла білими березами, з іншого — неодмінним строєм молодих ялин. Навколо стовбурів беріз росли високі трави, прикореневу частину їх стебел вичісував вітер, а кінці навіть пополудні були вологими від ранкової роси.

Тут вони знайшли ягоди, які могли б стати окрасою бенкетів Лукулла, — великі, солодкі наче амброзія, вони рубінами звисали з довгих рожевих стебел.