Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод
Тіні, відкинуті блідим сонцем, були просвітлено-легкими.
— Ходімо звідси, — сказав Барні, обернувшись. — Не можемо вчинити святотатства, забрівши туди.
Одного вечора вони знайшли на старій галявині замет, що надзвичайно скидався на прекрасний жіночий профіль. Коли підійшли ближче, то схожість зникла — як у легенді про Замок Святого Іоанна. Коли дивилися ззаду, — замет виглядав як безформенна снігова кучугура. Але з правильної відстані і під правильним кутом зору він був таким виразно-досконалим, що, коли вони несподівано побачили, як він виблискує на темному тлі ялин під промінням зимового призахідного сонця, то обоє аж скрикнули від подиву. Низьке благородне чоло, прямий класичний ніс, губи, підборіддя і лінія щоки змодельовані так, немов якась древня богиня позувала скульптору, і груди такої холодної повної чистоти, наче створені самим духом зимового лісу.
— "Одвічна красота і Греції, і Риму — спів, колір, мудрість постають тут зримо[54]", — процитував Барні.
— І подумати, що жодні людські очі, окрім наших, не бачили і не побачать цього, — шепотіла Валансі, яка інколи почувалася так, ніби опинилася у світі Джона Фостера. Озираючись довкола, вона згадала деякі уривки, відмічені нею в новій книжці Фостера. Барні привіз їй ту книжку з Порту під умовою, що сам він не буде ні читати її, ні слухати.
"Відтінки барв зимового лісу надзвичайно тонкі й невловимі, — згадала Валансі. — Коли короткий день змінюється підвечір'ям, і сонце доторкається до вершин пагорбів, то здається, що весь лісовий огром опановують не кольори, а духи кольорів. Насправді немає нічого, окрім чистої білизни́, але на схилах — в долинах і вздовж нерівного краю лісу ми помічаємо чарівний блиск троянд і фіалок, опалів та геліотропів. Ми відчуваємо цей відтінок, але, досить нам придивитися до нього, як він щезає. Лише легкий погляд краєм ока може зауважити його схованку там, де ще хвилю тому була тільки бліда чистота. Справжній колір з'являється на мить лише тоді, коли сідає сонце. Тоді червонаві смуги лягають на сніги, багрянять пагорби та річки, спалахують полум'ям на верхів'ях сосен. Всього лише кілька хвилин преображення і одкровення — і все щезає".
— Цікаво, чи Джон Фостер не проводив колись зими у Міставіс? — казала Валансі.
— Не схоже, — глузував Барні. — Люди, що пишуть такі нісенітниці, зазвичай роблять це у теплих домах на міських вулицях зі смогом.
— Ти надто суворий до Джона Фостера, — картала його Валансі. — Ніхто не міг би написати того маленького абзацика, що я його читала минулої ночі, якби спершу цього не побачив, — і ти це знаєш.
— Я не слухав, — похмуро відповів Барні. — Я ж тобі казав, що не буду.
— То маєш можливість послухати його зараз, — наполягала Валансі. Вона змусила його зупинити свої снігоступи і вислухати те, що вона повторювала.
"Стара Мати-Природа — це рідкісний художник, який працює "для радості праці", а не через дух марнославства. Сьогодні смерекові ліси є симфонією зелені й сірості, настільки тонких, що ми не можемо сказати, де один відтінок переходить в інший. Сірий стовбур, зелений сучок, сіро-зелений мох над білою, сіро-тінною поверхнею. А все-таки стара циганка не любить безпросвітної монотонності. Вона мусить мати кольоровий пунктир. Гляньте. От відламана засохла смерекова гілка червоно-коричнево гойдається посеред мохової бороди".
— Боже милостивий, чи ти вивчаєш напам'ять усі книги того хлоп'яги? — скривився Барні і пішов собі.
— Книги Джона Фостера — це все, що зберегло мою душу живою за останні п'ять років, — запевнила Валансі. — Ой Барні, глянь на ту вишукану снігову філігрань у тріщинах на стовбурі старого в'яза.
Дійшовши до озера, вони змінили снігоступи на ковзани і поїхали додому. На диво, Валансі, ще малою школяркою, навчилася їздити на ковзанах на ставку за дірвудською школою. Вона ніколи не мала власних ковзанів, але інколи хтось із дівчаток їй позичав — і видавалося, що вона вже з природи це вміє. Якось дядько Бенджамін пообіцяв їй пару ковзанів на Різдво, але, коли Різдво настало, подарував їй калоші. Ставши дорослою, вона вже на ковзанах не їздила, але старі навички швидко повернулися. Вони з Барні славно проводили час, коли мчали по білих озерах повз темні острови з німими зачиненими літніми будиночками. Сьогодні вони летіли вниз по Міставіс, обганяючи вітер, і збудження зарум'янило щоки Валансі. А в кінці дороги чекав її милий маленький дім, на сосновому острові, дах його покривав сніг, що виблискував у місячному світлі. Вікна пустотливо підморгували їй своїм блимаючим світлом.
— Як картинка з книжки, правда? — сказав Барні.
Вони мали прегарне Різдво. Без поспіху. Без метушні. Без гарячкових спроб звести кінці з кінцями. Без несамовитих зусиль, щоби згадати, чи не вручала вона такий самий подарунок тій самій особі два Різдва поспіль. Без гарячкових покупок в останню мить. Без нудних сімейних "єднань", де вона сиділа, німа й неважлива. Без "нервових" нападів. Вони прикрасили Блакитний замок сосновими гілками, а Валансі зробила чудові зірочки з позлітки і повісила їх посеред зелені. Ще вона приготувала святкову вечерю, якій Барні віддав належне, а Щасливчик і Банджо обгризли кості.
— Країна, яка вирощує таких гусей, гідна найвищої поваги, — проголосив Барні. — Хай живе Канада! — І вони випили за Юніон Джек пляшку кульбабового вина, яке тітонька Джорджіана подарувала Валансі разом із покривалом.
— Ніхто не знає, — урочисто промовила тітонька Джорджіана, — коли виникне потреба трохи підкріпитися.
Барні спитав Валансі, що вона хотіла б дістати в подарунок на Різдво.
— Щось легке, грайливе і непрактичне, — відповіла Валансі, яка минулого Різдва дістала пару калош, а позаминулого — дві вовняні спідні сорочки з довгими рукавами. У ще давніші роки було так само.
На радість Валансі, Барні подарував їй разок перлового намиста. Валансі все життя прагла мати низку молочно-перлових намистин, таких як застигле місячне сяйво. Подарунок був напрочуд гарним! Аж надто гарним, і це було єдиним, що її турбувало. Перли мали дорого коштувати — щонайменше п'ятнадцять доларів. Чи може Барні таке собі дозволити? Вона не знала стану його фінансів. Валансі ніколи не дозволила йому купити їй щось із одягу. Казала, що на час, доки їй потрібен одяг, вистачить і тих грошей, які в неї є. У круглій чорній банці на поличці біля каміну Барні клав гроші на домашні витрати, цього вистачало. Банка ніколи не бувала порожньою, хоча Валансі жодного разу не помітила, коли він їх докладав. Все таки навряд чи в нього було багато… а намисто… — але Валансі відігнала цей клопіт. Вона носитиме перли і насолоджуватиметься ними. Це ж була перша прикраса, яку вона коли-небудь мала.
РОЗДІЛ XXXII
Новий Рік. Старий пошарпаний безславний календар, відживши своє, зійшов зі стіни, а на зміну йому прийшов новий. Січень був місяцем хуртовин. Три тижні поспіль падав сніг. Термометр упав нижче нуля і там зостався[55]. Але, як Барні і Валансі потішали одне одного, не було комарів. Ревіння й тріск їхнього великого каміна заглушали виття північного вітру. Щасливчик і Банджо потовстішали так, що аж лисніли, а ще завели собі розкішні кожушки з блискучого шовковистого хутра. Ніп і Так відлетіли.
— Але навесні вони повернуться! — обіцяв Барні.
Вони не нудьгували. Інколи влаштовували маленькі приватні суперечки, що навіть не думали ставати сварками. Інколи заявлявся галасливий Абель — на вечір або й на цілий день — зі своїм старим картатим картузом і зі своєю довгою червоною бородою, присипаною снігом. Звичайно він приносив скрипку і грав на ній, чим радував усіх, крім Банджо, — той тимчасово шалів і ховався під ліжко Валансі. Інколи Абель і Барні розмовляли, доки Валансі робила для них солодощі; інколи мовчки сиділи й палили люльки, а-ля Теннісон з Карлайлом, аж доки весь Блакитний Замок не засмерджувався димом і Валансі мусила тікати надвір. Інколи вони всю ніч мовчки і люто грали в шашки. Інколи їли яблука-цеглівки, принесені Абелем, а веселий старий годинник відцокував блаженні хвилини.
— Миска яблук, палаючий вогонь та "веселая добрая книга[56]" — це чудова заміна небесам, — казав Барні. — Такі золоті вулиці будь-хто може мати[57]. Давайте ще раз читнемо Кармена[58].
Тепер Стірлінгам легше була вірити у те, що Валансі мертва. До них не доходили жодні звістки про її відвідини Порту, хоча вони з Барні приїжджали туди на ковзанах, щоб подивитися фільм і потім безсоромно з'їсти по хот-догу при лотку за рогом. Схоже, ніхто зі Стірлінгів взагалі про неї не думав, окрім тітоньки Джорджіани, яка не могла заснути, турбуючись бідною Досс. Чи має вона що їсти? Чи той страшний чоловік добрий з нею? Чи тепло їй уночі?
Валансі було цілком тепло уночі. Часом прокидаючись, вона мовчки насолоджувалася затишком цих зимових ночей на маленькому острові посеред замерзлого озера. Раніше зимові ночі були довгими і холодними. Валансі нестерпно було будитися зі сну посеред таких ночей і думати про похмуру порожнечу дня вчорашнього та похмуру порожнечу дня завтрашнього. Тепер же вона майже вважала ніч втраченою, якщо вночі не прокидалася і не лежала з півгодини, просто відчуваючи щастя, коли поруч із нею рівно дихав Барні, а крізь відчинені двері видно було головешки у каміні, що підморгували їй у темряві. Приємно було відчувати, як маленький Щасливчик стрибає до неї на ліжко і тулиться до ніг, муркочучи, а Банджо тим часом сидить перед каміном, суворий, наче задумливий демон. У такі моменти Банджо видавався справжнім мислителем, але вона любила його пустотливим.
Ліжко було засунуте боком просто під вікно. У крихітній кімнаті не було іншого місця для нього. Валансі, лежачи там, могла дивитися у вікно, крізь віття великої сосни, що майже торкалися його, — далеко, до Міставіс, білого і блискучого, немов вибрукуваного перлами, або ж страшного і грізного в шторм. Інколи соснові гілки постукували по склі, наче передаючи дружні сигнали. Інколи вона чула, як сніг щось їм нашіптує, ледь підсвистуючи, — просто обіч неї. Бували ночі, коли все навколо, здавалося, поринало у царство мовчання, а бували й такі, коли вітер потужно розгойдував сосни; ночі зоряного сяйва, коли він химерно і радісно свистів довкола Блакитного Замку; замислені ночі перед бурями, що підкрадалися поверхнею озера з низьким ридаючим таємничим стогоном.
