Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод
І немає тепер ласкавої приятельки-смерті, щоб її порятувати. Мусить далі жити, прагнучи її. Все було зіпсовано, заплямовано, зламано. Навіть цей рік у Блакитному Замку. Навіть її безсоромна любов до Барні. Це було чудом, бо на неї чекала смерть. Тепер лише огидою, бо смерті не було. Як може хтось один нести цей непідйомний тягар?
Слід повернутися і все йому розповісти. Змусити його повірити, що вона не хотіла його обманути, — вона повинна зробити так, щоб він їй повірив. Слід попрощатися з Блакитним Замком і повернутися до цегляного будинку на вулиці В'язів. До всього, що, як вона думала, було покинуто назавжди. Стара в'язниця — старі страхи. Але це неістотно. В цю мить істотно лише одне — переконати Барні, що вона не мала наміру обманути його.
Коли Валансі дійшла до сосен на березі озера, несподіване видовище вирвало її з болісного приголомшення. На стоянці біля старої потовченої Леді Джейн був ще один автомобіль. Розкішний автомобіль. Фіолетовий. Не темний королівський пурпур, а крикливий і нахабний фіолет. Сяяв як дзеркало, а його інтер'єр виразно вказував на автомобіль касти Вер де Вер[60]. На сидінні водія — гордовитий шофер у лівреї. А в задній частині салону сидів чоловік, що відкрив двері і моторно вистрибнув, як тільки Валансі зійшла на доріжку до причалу. Він стояв під соснами, чекаючи на неї, і Валансі змогла оглянути його у всіх деталях.
То був присадкуватий, низький, огрядний чоловік із широким рум'яним добродушним обличчям, — чисто виголеним обличчям, хоча якесь незавмерле бісеня у глибині замерлого мозку Валансі підкинуло їй думку: "Довкола цього обличчя мають бути білі бакенбарди". Опуклі блакитні очі за старомодними окулярами у сталевій оправі. Повногубий рот, мала кругла ґулька носа. Де-де-де, — перетрясала свою пам'ять Валансі, — де вона бачила це обличчя? Воно здавалося їй так само знайомим, як її власне.
Незнайомець був одягнений у зелений капелюх і легкий світло-бежевий плащ, накинутий поверх костюма з крикливої клітчастої тканини. Блискуче-зелена краватка мала трохи світліший відтінок, а з пухкої долоні, яку він простягнув, щоб перехопити Валансі, їй підморгнув величезний алмаз. Але усмішка його була приємно батьківською, а у сердечному щирому голосі — щось таке, що викликало симпатію.
— Не скажете, міс, чи той будинок належить містеру Редферну? Якщо так, то як до нього дістатися?
Редферн! Перед внутрішнім зором Валансі постала довга шеренга пляшок — високі пляшки гіркоти — круглі пляшки бальзаму для волосся — квадратні пляшки мазі — короткі товстенькі пляшки лілових пігулок — і на всіх них етикетки з цим удатним, сяючим, круглим, як місяць, обличчям і окулярами у сталевій оправі. Доктор Редферн!
— Ні, — ледь вимовила Валансі. — Ні, цей будинок належить містеру Снайту.
Доктор Редферн кивнув.
— Атож, розумію. Барні, очевидячки, назвався Снайтом. Ну, бо це його друге ім'я, — на честь його бідної матері. Бернард Снайт Редферн — ото він. А тепер, міс, не скажете мені, як дістатися до острова? Виглядає, що нікого нема вдома. Я вже тут і гукав, і руками вимахував. Генрі, отам, той не кричатиме. Бо він не від такої роботи. А от старий док Редферн може кричати ще ліпше за всіх, йому таке не вадить. Та я нікого не викричав, крім пари ворон. Видно, що Барні цілий день не буде.
— Коли я сьогодні зранку вийшла з дому, то його не було, — підтвердила Валансі. — Думаю, він ще не повернувся.
Вона говорила тихо і невиразно. Після недавнього потрясіння, спричиненого розмовою з доктором Трентом, вона все ще насилу могла мислити. Проте раніше згадане бісеня у її підсвідомості глузливо повторювало дурне старе прислів'я: "Вже як дощ, то злива".
Валансі намагалася не думати взагалі. Бо й нащо?
Доктор Редферн вражено видивився на неї.
— Коли ви зранку вийшли з дому? Ви що — там живете?
Він вказав рукою з діамантом на Блакитний Замок.
— Звісно, — тупо сказала Валансі. — Я його дружина.
Доктор Редферн дістав жовту шовкову хустку, зняв капелюха і витер чоло. Бісенятко шепнуло Валансі: "Нащо бути лисим? Чого втрачати свою чоловічу красу? Спробуй Редфернів Бальзам для Волосся. Це збереже твою молодість".
— Ой, я вибачаюся, — сказав доктор Редферн. — Це мене трохи потрясло.
— Сьогодні потрясіння носяться в повітрі, — голосно промовило бісенятко, перш ніж Валансі встигла цьому запобігти.
— Я не знав, що Барні оженився. Не думав я, що він жениться, не сповістивши свого старого батечка.
Невже очі доктора Редферна затуманилися? Попри власний гнітючий біль і страх, Валансі відчула гострий жаль до нього.
— Не звинувачуйте його, — поквапом мовила вона. — Це — це не він. Це — я зробила.
— Та чей же ви не просили його оженитися, — зморгнув доктор Редферн. — Міг би мені дати знати. Хай би я раніше подивився на свою невістку. Але тепер я дуже радий вас зустріти, любонько, — дуже радий. Ви мені виглядаєте на розсудливу молоду жіночку. Я завжди мав страха, що Барні вибере якусь гарненьку малоперу гусочку, злакомившись на її личко. А йому все такі на шию вішалися. Кортіло грошей? Га? Не до смак їм пігулки та настойки, зате подобалися долари. Хотіли зарити жмені у мільйони старого дока. Га?
— Мільйони! — ледве сказала Валансі. Їй хотілося десь сісти, щоб мати можливість спокійно подумати. А ще дужче їй хотілося разом із Блакитним Замком опуститися на дно Міставіс і назавжди зникнути з людських очей.
— Мільйони, — самовдоволено мовив доктор Редферн. — А Барні проміняв їх усіх, — на оце. — Він знову тицьнув діамантовим пальцем на Блакитний Замок. — Ви, певно, думали, що він має більше глузду? І то все через кусок дівчи́ни. Видно, якось вже те забув, раз одружився. Мусите умовити його повернутися до цивілізації. Чи ж то не дурниця — отак витрачати своє життя? Ви мене перевезете до свого дому, любонько? Я так думаю, ви маєте щось, щоб туди добратися?
— Так, звичайно, — безтямно сказала Валансі. Вона привела його до маленької бухти, де тулився їхній моторний човен.
— Чи ваш — ваш супутник — теж поїде з нами?
— Хто? Генрі. То не для нього. Подивіться, з якою незадоволеною міною він там сидить. Він усю нашу виправу не схвалює. В нього ледве припадок не стався через отой путівець, куди ми звернули з дороги. Та й правда, для машини то була чортівська дорога. А чиє то старе авто там стоїть?
— Барні.
— Добрий Боже! Барні Редферн у цьому їздить? Воно виглядає як пра-прабабка усіх фордів.
— Це не форд, а грей слоссон, — із запалом відповіла Валансі. Через якусь таємничу причину добродушні кпини доктора Редферна зі старої доброї Леді Джейн зачепили її за живе. За живе, що боліло, але залишалося живим. Це краще, ніж те жахливе напівсмерть-напівжиття останніх хвилин — чи літ. Вона махнула доктору Редферну, кличучи в човен, і повезла його до Блакитного Замку. Ключ досі лежав у дуплі старої сосни, — а в будинку було тихо й порожньо. Валансі провела доктора через вітальню до західної веранди. Потребувала більше повітря. Сонце все ще яскраво світило, але на південному заході над Міставіс повільно здіймалася велика грозова хмара з білими гребенями і тінисто-фіолетовими розколинами. Доктор, задихаючись, опустився на простий стілець і знову витер чоло.
— Гаряче, га? Боже, що за прегарний вид! Цікаво, чи Генрі перепросився б, коли б його побачив?
— Ви обідали? — спитала Валансі.
— Так, любонько, ще перед тим, як ми виїхали з Порт-Лоуренсу. Ми ж не знали, чи не втрапимо в яке дике відлюддя, ні? І гадки не мали. Тим паче я не знав, що знайду любу невісточку, готову мене покормити. Коти, га? Киць, киць! Дивіться сюди! Коти мене люблять. Барні завжди пестився з котами. Оце в нього єдине від мене, а так-то він — хлопчик своєї бідної матері.
Валансі мляво подумала, що Барні мусив бути схожим на матір. Вона далі стояла на сходах веранди, але доктор Редферн кивнув на крісло-гойдалку.
— Сідайте, любонько. Ніколи не треба стояти, як можна сидіти. Я б хотів добре роздивитися дружину Барні. Ну, ну, мені подобається ваше личко. Не красою — ви ж не проти, — ви досить розумна, щоб це знати. Сідайте.
Валансі сіла. Що то за рафіновані тортури сидіти, коли душевна мука змушує вас радше ходити туди-сюди. Кожен її нерв кричав, що вона хоче побути на самоті — сховатися. Але повинна була сидіти й слухати доктора Редферна, той був не проти поговорити про все.
— Як ви думаєте, коли Барні повернеться?
— Не знаю. Думаю, не раніше, ніж уночі.
— А куди ж він пішов?
— Теж не знаю. Мабуть, у ліси — в чагарник.
— То він вас не повідомляє про свої приходи і відходи, еге ж? Барні завше такий був — потайне чортеня. Я ніколи його не розумів. Так само, як його бідну матір. Але я багато про нього думав. Досі мені болить те, як він зник. Одинадцять років тому. Я не бачив свого хлопчика одинадцять років.
— Одинадцять років? — здивувалася Валансі. — А сюди він приїхав усього шість років тому.
— О, раніше був у Клондайку, — та й у всьому світі. Час від часу черконув був мені кілька стрічок, — так що з них ну ніяк не здогадаєшся, де ж то він перебуває. Тільки запевнення, що з ним все гаразд. Мабути, вам він усе розказав?
— Ні, я нічого не знаю про його минуле, — відповіла Валансі з раптовим завзяттям. Вона хотіла знати — тепер вона мусила знати. Раніше це не мало жодного значення. А тепер вона повинна знати все. Від Барні вона ніколи цього не почує. Можливо, взагалі ніколи більше його не побачить. А якщо й побачить, то він не розповідатиме їй про своє минуле.
— Що сталося? Чому він залишив свій дім? Скажіть. Скажіть мені.
— Та що ж, то недовга історія. Просто молодий дурник ошалів через сварку зі своєю дівчиною. Тільки Барні — ще й страх впертий дурник. Завжди такий був. Ніхто ніколи не міг примусити того хлопця зробити щось таке, чого він не хотів. Від самого його народження. А при тому — спокійний чемний хлопчина, еге ж. Добрий як золото. Бідна його мати померла, як він мав усього два роки. Я тоді якраз почав робити гроші на своєму Бальзамі для Волосся. Побачив був формулу уві сні. Уві сні приснилася, еге ж. Гроші крутилися. Барні мав усе, чого хотів. Я посилав його до найліпших шкіл — приватних шкіл. Я хотів зробити з нього джентльмена. Сам-то я не мав такого шансу. То й хотів, щоб він мав усі шанси.
