Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод

Валансі підвела очі й побачила себе та Барні у маленькому, нерівному та ще й криво повішеному дзеркалі над каміном. Вона була в чудернацькому зеленому капелюшку і такій же сукні, Барні — у сорочці та комбінезоні. Але це був Барні. Все інше не мало жодного значення. Без серпанку, — без квітів, — без гостей, — без подарунків, — без весільного торта. Зате з Барні. І решту свого життя вона проведе поруч із Барні.

— Місіс Снайт, я сподіваюся, ви будете дуже щасливою, — озвався містер Таверс.

Його не здивував їх зовнішній вигляд, навіть комбінезон Барні. Він перебачив уже силу-силенну дивних шлюбів у "чагарнику". Не знав, що Валансі з дірвудських Стірлінгів, насправді навіть не знав, що у Дірвуді є якісь Стірлінги. Не знав, що Барні Снайт переховувався від правосуддя. Справді, він напрочуд мало знав, той старенький. Тому одружив їх і дав їм своє благословення, а потім, коли вони пішли, усю ніч за них молився. Ніякі докори совісті його не турбували.

— Який це гарний спосіб на весілля! — озвався Барні, заводячи Леді Джейн. — Жодного гармидеру та усіляких дурниць. Я не здогадувався, що це й наполовину так просто.

— Заради всього святого, — раптом сказала Валансі. — Забудьмо, що ми одружені і розмовляймо так, наче нічого цього не було. Ще одної такої поїздки, як наша попередня, я не витримаю.

Барні врешті запустив мотор і Леді Джейн, ревнувши, зрушила, далі видаючи пекельний шум.

— Я думав, що тобі це все полегшить, — відповів він. — Що ти не хочеш розмовляти.

— І не хочу. Хочу, щоб ти розмовляв. Ти не мусиш вести любовні розмови, але поводься як нормальна людина. Розкажи мені про свій острів. Що це за місце?

— Наймиліше місце у світі. Ти його полюбиш. Я в нього закохався з першого погляду. Тоді острів належав старому Тому МакМарею. Він збудував там невелику хатку і жив у ній взимку, а на літо винаймав курортникам із Торонто. Я її в нього купив — і внаслідок цієї простої транзакції став землевласником, господарем дому й острова. Є якась дивна насолода у тому, щоб мати власний острів. І чи ж безлюдний острів — то не чудова ідея? Я про таке мріяв, відколи прочитав "Робінзона Крузо". Це видавалося надто добрим, щоб бути правдою. І яка краса! Більшість декорацій, правда, є власністю уряду, але дивитися на них можна безплатно, а місяць належить усім. Боюся, що хатка видасться тобі не надто прибраною. Навіть припускаю, що ти займешся її прибиранням.

— Так, — чесно зізналася Валансі. — Я мушу прибрати. Я не дуже цього хочу, але бруд і гармидер мені неприємні. Так, я приберу твою хатку.

— Я був готовий до цього, — сказав Барні, глибоко зітхнувши.

— Але, — злагіднюючо продовжила Валансі, — я не вимагатиму, щоб ти витирав ноги, заходячи.

— Ні, ти лише витиратимеш за мною з мученицьким виглядом, — сказав Барні. — Ну, в усякому разі, не прибирай у прибудові. Навіть не заходь туди. Двері завжди будуть на замку, а ключ у мене.

— Кімната Синьої Бороди, — промовила Валансі. — Я про неї навіть не думатиму. Мені все одно, скільки твоїх дружин там висить. Лиш би справді були мертвими.

— Мертві, як цвяхи у дверях. У всіх інших частинах будинку роби, що заманеться. Там, правда, небагато того є — велика вітальня і маленька спальня. Зате побудовані солідно. Старий Том любив свою роботу. Балки нашого дому з кедру, а крокви — з ялиці. Вікна вітальні виходять на захід і на схід. Це так чудово, що з тієї самої кімнати можна побачити і схід, і захід сонця. Я маю двох котів: Банджо і Щасливчика[43]. Чарівні тварини. Банджо — великий, чаклунський сірий кіт-чорнокнижник. Звісно, смугастий. Кіт без смуг для мене не існує. Не знаю жодного кота, який умів би лаятися так благородно і різко, як Банджо. Єдина його вада — страшенно хропе уві сні. Щасливчик — маленький милий котик. Завжди дивиться так задумливо, наче хоче щось сказати. Може, колись йому це вдасться. Ти знаєш, що раз на тисячу років одна кішка може заговорити? Мої коти — справжні філософи і жоден із них не плаче над розлитим молоком.

На вершині сосни мешкають дві ворони, у мене з ними добросусідські стосунки. Вони звуться Ніп і Так[44]. Ще я маю маленьку ручну сову, кличка Леандер. Я підібрав її пташеням, вона мешкає на суші і регоче собі вночі. Та ще кажани, уночі для них там чудове місце. Ти боїшся кажанів?

— Ні, вони мені подобаються.

— Мені теж. Гарні, дивні, незбагненні й таємничі істоти. З'являються нізвідки і щезають у порожнечі. Фррр! Банджо теж їх любить. Він їх їсть. Ще я маю каное і моторний човен. Це в ньому я сьогодні сплавав до Порту за ліцензією. Тихіше, ніж на Леді Джейн.

— Я думала, що ти нікуди не поїхав, що змінив рішення, — зізналася Валансі.

Барні розсміявся, — його сміх не сподобався Валансі. Сухий, гіркий, цинічний.

— Я ніколи не міняю своїх рішень, — коротко сказав він.

Вони проїхали Дірвуд. На дорогу до Маскока. Повз Галасливого Абеля. Вибоїстий, зарослий стокротками путівець. Їх поглинули темні соснові бори. Через ліси, де повітря солодке від запаху невидимих тендітних дзвоників ліннеї, яка рясним килимом покрила узбіччя дороги. До берега Міставіс. Тут потрібно залишити Леді Джейн. Вони вийшли. Барні повів її вниз, стежкою, — до берега озера.

— Це мій острів, — гордо сказав він.

Валансі подивилася, подивилася ще раз, — і ще раз. Острів був закутаний прозорою бузковою імлою. Крізь її завісу, мов темні сторожові башти, виднілися дві величезні сосни. Здавалося, вони подають одна одній руки над хаткою Барні. А понад ними — сутінкове небо, ще рожеве від заходу сонця, і блідий молодий місяць.

Валансі здригнулася, мов дерево під раптовим вітром. Їй видалося, що у її душі здіймається якась хвиля.

— Мій Блакитний Замку! — прошепотіла вона. — О мій Блакитний Замку!

Вони сіли в каное і відплили. Позаду за ними зосталися речі буденні та відомі, а попереду їх чекало таємниче і чарівне царство, де все може трапитися і все може бути правдою. Барні виніс Валансі з каное і опустив її на покриту лишайниками скелю під молодими соснами. Його руки обвилися довкола неї, і раптом його губи торкнулися її. Валансі затремтіла від захвату свого першого поцілунку.

— Ти вдома, люба, — вітай! — сказав Барні.

РОЗДІЛ XXVII

Тітонька Джорджіана спускалася стежкою, яка бігла від її маленького будиночка. Вона мешкала за півмилі від Дірвуда, а зараз хотіла заглянути до Амелії, щоб запитати, чи Досс вже повернулася додому. Тітонька Джорджіана прагнула побачити Досс, — вона мала для неї важливу звістку. Щось таке, що дуже утішить Досс. Бідна Досс! Як невесело їй жилося. Тітонька Джорджіана зізналася собі, що вона нізащо не хотіла б жити під каблуком Амелії. Але невдовзі все зміниться. Тітонька Джорджіана почувалася страшенно важливою особою. Вона навіть забула, "хто першим із нас відійде".

А от і Досс власною особою йде по дорозі від Галасливого Абеля, одягнена у дивацьку зелену сукню та капелюшок. І кажи тут про щастя! Тітонька Джорджіана здобула можливість розкрити свою солодку таємницю негайно, і ніхто їй не заважатиме. Що називається, справжній дарунок Провидіння.

Валансі, яка провела чотири дні на своєму зачарованому острові, врешті вирішила, що могла б вибратися до Дірвуда і повідомити родичів про своє одруження. А то, виявивши, що у Галасливого Абеля її немає, ще могли б почати розшуки. Барні пропонував її підвезти, але вона воліла піти сама. Вона променисто усміхнулася до тітоньки Джорджіани — істоти з далекого минулого, однак зовсім не лихої. Валансі почувалася такою щасливою, що усміхнулася б до кожного, навіть до дядька Джеймса. Тим паче, нічого не мала проти компанії тітоньки Джорджіани. Відколи будинків при дорозі погустішало, розуміла, що цікаві очі виглядають із кожного вікна.

— Я так думаю, ти йдеш додому, люба Досс? — сказала тітонька Джорджіана, потиснувши руку Валансі та ще крадькома оглянувши її сукню і спитавши себе, чи є під нею хоч якась нижня спідниця.

— Рано чи пізно, — загадково відповіла Валансі.

— То я піду з тобою. Я дуже хотіла тебе бачити, люба Досс. Я маю розказати тобі щось чудове.

— Так? — неуважно сказала Валансі. Заради Бога, чого тітонька Джорджіана виглядає такою таємничою і важливою? Але чи це мало якусь вагу? Ніщо не мало жодної ваги, окрім Барні та Блакитного Замку на Міставіс.

— Як ти думаєш, хто відвідав мене цими днями? — хитро запитала тітонька Джорджіана.

Валансі не могла здогадатися.

— Едвард Бек, — тітонька Джорджіана знизила голос майже до шепоту. — Едвард Бек.

Чого це підкреслення? І чого тітонька Джорджіана почервоніла?

— А хто такий цей Едвард Бек? — байдуже спитала Валансі.

Тітонька Джорджіана здивувалася.

— Ти повинна пам'ятати Едварда Бека, — докірливо сказала вона. — Він живе у прекрасному домі при дорозі до Порт-Лоуренса і постійно ходить до нашої церкви. Ти мусиш його пам'ятати.

— А й справді, згадала, — відповіла Валансі, напруживши пам'ять. — Це такий літній чоловік із ґулею на лобі та кількома дюжинами дітей, який завжди сидить у лавці біля дверей, правда?

— Зовсім не кілька дюжин, люба, не кілька! Навіть не одна дюжина. Лише дев'ятеро. Себто, тільки дев'ять рахуються, решта повмирали. І він зовсім не літній, сорок вісім, Досс, розквіт віку, а що значить та ґуля?

— Звісно, нічого, — щиро згодилася Валансі. Їй було цілком байдуже, мав Едвард Бек одну ґулю чи дюжину, чи й жодної не мав. Але Валансі щось неясно почала підозрівати. Чи ж їй причувся ледь стримуваний тріумф у голосі тітоньки Джорджіани? Невже тітонька надумала ще раз вийти заміж? За Едварда Бека? Та ну, неможливо. Тітонька Джорджіана мала шістдесят п'ять літ чи близько того, і її мале неспокійне личко було так густо покрите дрібними зморшками, наче їй було сто. А все ж…

— Моя люба, — сказала тітонька Джорджіана. — Едвард Бек хоче одружитися з тобою.

Якусь мить Валансі пильно дивилася на тітоньку Джорджіану. Насилу стримувалася, щоб не розреготатися. Однак лише спитала:

— Зі мною?

— Атож, з тобою. Закохався в тебе на похороні. І прийшов до мене порадитися, — я близько приятелювала з його першою дружиною, знаєш. У нього дуже серйозні наміри, Доссі. А для тебе це чудовий шанс. Він дуже заможний, ну а ти, ти ж розумієш…

— Вже не така молода, як колись, — згодилася Валансі. "Котра має, тій дасться, і вона надто буде мати".