Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод

Вона саме стояла на порозі і лічила, для скількох осіб треба накрити вечерю. Буде кілька гостей з "чагарника", — далекі родичі Ґаїв, які роками сторонилися їх. Як же вона стомилася, — якби їй позичити пару лап у кішки…

— Так, додому, — дещо різко промовила місіс Фредерік. — Я сподіваюся, ти не плануєш залишатися тут, — сама з Галасливим Абелем?

— О, ні, я не збираюся тут залишатися, — сказала Валансі. — Звичайно, я залишуся на день чи два, щоб довести будинок до ладу. Але це й усе. Мамо, вибач мені, добре? У мене страшенно багато роботи, — всі ці люди з "чагарника" залишаються на вечерю.

Місіс Фредерік відійшла з почуттям полегші, та й усім Стірлінгам наче камінь спав з серця. Додому вони пішли заспокоєні.

— Коли вона повернеться, ми вдаватимемо, наче нічого не сталося, — вирішив дядько Бенджамін. — Це найкращий вихід. Наче нічого не сталося.

РОЗДІЛ XXV

Увечері другого дня після похорону Галасливий Абель пішов на пиятику. Він був тверезим цілих чотири дні і більше не витримував. Перш, ніж він пішов, Валансі сповістила, що назавтра його покине. Галасливий Абель жалів за нею, — так і сказав. Далека родичка з "чагарника" запропонувала, що вестиме йому господарство, — тепер, коли не треба було доглядати хвору, вона готова була цим зайнятися, — але Абель не мав ілюзій щодо неї.

— Не замінить вона мені вас, моя дівчинко. Ну, я вам украй зобов'язаний. Помогли ви мені в тяжку хвилину, витягли з ями і я цього не забуду. Та й не забуду, що ви зробили для Сіссі. Вважайте мене своїм другом і як треба буде поставити на місце якогось Стірлінга, тільки свисніть. Добре, я пішов промочити горлянку. Господи, але ж я сухий! Не думаю, що вернуся раніше, ніж завтра навечір, то, як ви збираєтеся завтра додому, вже з вами прощаюся.

— Я могла б завтра піти додому, — відповіла Валансі, — але я до Дірвуда не повернуся.

— Не повернетесь…

— Ключ знайдете на цвяху в сараї, — чемно, але рішуче перебила його Валансі. — Собака буде у стодолі, кішка в підвалі. Не забувайте їх нагодувати, доки приїде кузина. Комора повна, сьогодні я спекла хліб і пироги. Прощавайте, містере Ґай. Ви були до мене добрі і я ціную це.

— Дідьчо добре було нам разом, факт, — підтвердив Галасливий Абель. — Ви найліпша маленька штучка на світі і ваш мізинець більше варт, ніж усі Стірлінги вкупі. Ну що ж, прощавайте й удачі вам.

Валансі вийшла в сад. Її ноги ледь тремтіли, але поза тим вона виглядала цілком опанованою. Вона щось сильно стискала в руці. Сад був сповитий чарами теплих і пахучих липневих сутінків. Визирнуло кілька зірок, а вільшанки перегукувались в оксамитній тиші полів. Валансі стояла біля воріт, чекаючи. Чи приїде? Якщо ні…

Він приїхав. Валансі почула Леді Джейн ще далеко в лісі. Дихання її трохи прискорилось. Ближче, — ближче, — вже видно Леді Джейн, — з'їхала з путівця, — ближче, — ближче, — він вийшов з машини і, спершись на хвіртку, глянув на неї.

— Повертаєтесь додому, міс Стірлінг?

— Я ще не знаю, — відповіла Валансі. Її розум був напружений, вона нітрішки не вагалася, але момент був вирішальним.

— Я надумав заїхати і запитати, чи міг би я щось для вас зробити, — сказав Барні.

Валансі одразу ж взяла бика за роги.

— Так, є щось таке, що ви можете для мене зробити, — сказала вона виразно і чітко. — Одружитесь зі мною?

Якусь мить Барні мовчав. На його обличчі не було жодного виразу. Потім він дивно засміявся.

— Я так і знав, що удача чекає мене одразу ж за рогом. Всі прикмети на це вказували.

— Почекайте, — Валансі звела руку. — Я не жартую, але хай я переведу подих. Звісно, я зі своїм вихованням чудово розумію, що "леді" такого не роблять.

— Але чому, чому?

— З двох причин. — Валансі все ще трохи задихалася, але дивилася Барні просто в очі, всі мертві Стірлінги переверталися у своїх гробах, а живі ніяк не реагували лише тому, що не знали, як Валансі пропонує законний шлюб тому горезвісному Барні Снайту. — Перша причина — це те, що… — Валансі намагалася сказати: "Кохаю вас", але не змогла. Вона сховалася за вдавану легковажність. — Я шалено вами захоплена. А друга причина — от.

Вона подала йому лист доктора Трента.

Барні відкрив його з виглядом людини, вдячної долі за те, що врешті може зробити якусь сенсовну річ. Читав — і його обличчя змінювалося. Він зрозумів, можливо, навіть більше, аніж цього хотіла б Валансі.

— Ви певні, що нічого не можна зробити?

Валансі збагнула його питання.

— Так. Ви ж знаєте репутацію доктора Трента як спеціаліста серцевих недуг. Мені зосталося недовго — кілька місяців, може, кілька тижнів. Але я б хотіла їх прожити. До Дірвуда я не повернуся, ви ж знаєте, як я там жила. І, — цього разу вона зуміла, — я вас кохаю. Я хотіла б провести з вами залишок мого життя. Це все.

Барні стис руки на хвіртці і задумливо глянув на білу зухвалу зірочку, яка підморгувала їм з-над димаря кухні Галасливого Абеля.

— Ви ж нічого про мене не знаєте. Можливо, я — вбивця.

— Ні, не знаю. Ви могли бути жахливим. Всі чутки про вас могли бути правдивими. Але мені це байдуже.

— Вам справді так на мені залежить, Валансі? — недовірливо запитав Барні, перевівши погляд із зірки на її очі, — її дивні загадкові очі.

— Так, дуже, — упівголоса відповіла Валансі. Вона тремтіла — це вперше він назвав її ім'я. Це було солодшим, ніж ласки будь-кого іншого, — просто чути, як він вимовляє її ім'я.

— Якщо ми маємо побратися, — раптом невимушено сказав Барні, — то мусимо спершу з'ясувати певні речі.

— З'ясуємо, — згодилася Валансі.

— Є речі, які я волів би приховати, — холоднокровно промовив Барні. — Ви не питатимете мене про них.

— Не буду, — запевнила Валансі.

— І ніколи не переглядатимете моєї пошти.

— Ніколи.

— Ми ніколи не прикидатимемось одне перед одним.

— Нізащо, — підтвердила Валансі. — Вам навіть не доведеться вдавати, що я вам подобаюся. Я знаю, що ви зі мною одружуєтесь виключно з жалю.

— І ми ніколи не будемо обманювати одне одного, — ні у великих справах, ні у дрібницях.

— Особливо у дрібницях, — погодилася Валансі.

— А жити будемо на моєму острові. Я не хочу жити деінде.

— Почасти тому я хочу за вас вийти, — сказала Валансі.

Барні глянув на неї.

— Знаєш, я думаю, що це правда. Що ж, тоді поберемося.

— Спасибі, — сказала Валансі, раптом зніяковівши. Здається, їй було б менш соромно, якби він їй відмовив.

— Мабуть, я не вправі ставити умови. А все ж одну поставлю. Ти ніколи не згадаєш про моє серце чи можливість моєї раптової смерті. Ніколи не умовлятимеш мене бути обережною. Забудеш, — зовсім забудеш, що я не зовсім здорова. Я написала лист до матері, — от він, — віддаю його тобі. Там я все пояснила. Якщо я раптово помру, — ймовірно, так воно й буде…

— То в очах твоїх рідних я буду очищений від підозри в отруйництві, — сказав Барні, усміхнувшись.

— Авжеж! — Валансі весело розсміялася. — Боже мій, яка я рада, що вже це подолала. Це було — дещо напружено. Розумієш, це я вперше прошу когось зі мною одружитися. Дуже мило з твого боку, що ти мені не відмовив або ж не запропонував бути моїм братом!

— Завтра я поїду до Порту і візьму ліцензію. Вже завтра ввечері можемо повінчатися. У доктора Столлінга?

Валансі здригнулася.

— Господи, ні. Та він і не зробить цього. А як похитає переді мною пальцем, то я покину тебе біля вівтаря. Ні, я б хотіла, щоб нас повінчав старий містер Таверс.

— Ти вийдеш за мене от так, як я є? — зажадав відповіді Барні. Повз них проїхала машина, повна туристів, голосно сигналячи, — якось глузливо. Валансі глянула на нього. Синя домоткана сорочка, непоказний капелюх, брудний комбінезон. Неголений!

— Так, — сказала вона.

Барні простягнув руки над хвірткою і ніжно стис її маленькі холодні долоні.

— Валансі, — сказав він, силкуючись на легкий тон, — я, звісно, не закоханий у тебе. Та я ніколи про кохання й не думав! Але я завжди вважав що ти — крихта ніжності.

РОЗДІЛ XXVI

Наступний день пройшов для Валансі як уві сні. Їй, попри всі зусилля, не вдавалося сприймати саму себе чи щось інше як реальність. Від Барні не було ніяких звісток, хоча він мав би прогримотіти по дорозі до Порту, щоб узяти ліцензію.

Можливо, передумав?

Але під вечір на зарослому лісом пагорбі за путівцем сяйнули фари Леді Джейн. Валансі біля воріт чекала на свого нареченого. Вона була одягнена в зелену сукню та капелюх, бо нічого ліпшого не мала. Не почувалася як наречена та й не виглядала нею, — швидше як дика ельфійка із зеленого бору. Але це не мало значення. Ніщо не мало значення окрім того, що Барні приїхав до неї.

— Ти готова? — спитав Барні, зупиняючи Леді Джейн з новим жахливим шумом.

— Так, — Валансі зайшла в автомобіль і сіла. Барні був у синій сорочці та звичайному комбінезоні, але цього разу — чистому. Він палив свою бандитського-вигляду-люлечку і не мав капелюха. Зате черевики були супер, аж дивно, як вони контрастували з одягом. А ще він поголився. Вони з гуркотом в'їхали в Дірвуд, прогриміли через нього, довго їхали лісовою дорогою до Порту.

— Ти не передумала? — спитав Барні.

— Ні. А ти?

— Ні.

Оце й уся їхня розмова за п'ятнадцять миль. Все й далі скидалося на сон — ще більше, ніж раніше. Валансі не знала, чи вона щаслива. Чи налякана. Чи попросту дурна.

Коли з'явилися вогні Порту, Валансі почувалася так, ніби довкола неї — блискучі голодні очі великих пантер, що таїлися в засідці. Барні коротко спитав, де мешкає доктор Таверс, і Валансі так само коротко йому пояснила. Вони зупинилися перед ветхим будиночком на нефешенебельній вулиці. Зайшли у маленьку вбогу вітальню. Барні показав ліцензію. Отже — отримав її! А ще обручку. Це все відбувалося насправді. Вона, Валансі Стірлінг, невдовзі стане заміжньою жінкою.

Вони разом стояли перед містером Таверсом. Валансі чула, як містер Таверс і Барні щось говорили. Вона почула ще когось, і цей хтось теж щось говорив. А сама думала про те, як уявляла собі колись власний шлюб, ще ледь –надцятиліткою, коли це не видавалося неможливим. Білий шовк, тюлевий серпанок, помаранчевий цвіт, — жодних дружок. Лиш одна дівчинка, що розсипає квіти, у блідо-рожевій сукні, обшитій кремовим мереживом, на волоссі вінок, у руках — кошичок троянд та конвалій. Наречений, благородного вигляду, бездоганно одягнений згідно із найсвіжішою модою.