Вбивство у Східному Експресі - Крісті Агата

Мотив убивства лежить у минулому – у тій трагедії, яка трапилася у вашій сім'ї та перевернула ваше життя. Дозвольте мені поглянути в минуле й, можливо, це підкаже мені.

– Що я можу вам сказати? Вони всі померли. – Вона почала сумно перелічувати: – Роберт, Соня та маленька Дейзі. Вона була така гарненька, мила, з такими кучериками. Ми так милувалися нею.

– Була ж іще одна жертва, мадам? Скажімо так, непряма.

– Бідолашна Сюзанна? Так, я зовсім за неї забула. Поліція підозрювала її, думала, що вона має до цього якесь відношення. Можливо, якесь і мала – проте не зі своєї вини. Думаю, що вона випадково про щось обмовилася, наприклад, коли Дейзі виходить на прогулянку. Вона не змогла цього собі пробачити – вважала себе винною. – Графиня здригнулася. – Вона викинулася з вікна. Який жах! – вона обхопила обличчя руками.

– Якої вона була національності?

– Французка.

– Яке було її повне ім'я?

– Чесно кажучи, не пригадую. Ми завжди називали її Сюзанною. Мила, весела дівчинка. Вона була такою прив'язаною до Дейзі.

– Вона була помічницею няні, так?

– Так.

– А хто була нянею?

– Зі спеціальної школи. Прізвище Штенґельберг. Вона дуже любила Дейзі... і мою сестру.

– Тепер, мадам, я хочу, щоб ви добряче подумали перед тим, як відповісти. Серед осіб, які перебувають у цьому потязі, ви когось упізнаєте?

Вона вирячилася на нього. "Я? Ні, нікого".

– А княгиню Драгомирову?

– А, її. Я знаю її, аякже. Я думала, що ви мали на увазі когось з тих часів.

– Так і є, мадам. Подумайте ще раз. Пам'ятайте, що пройшло багато років. Люди могли дуже змінитися зовні.

– А за вами – ви тоді були ще зовсім юною – хтось наглядав?

– О, так, у мене була тиранка – вона водночас була й секретаркою Соні. Англійка чи шотландка, рудоволоса.

– Яке було її ім'я?

– Міс Фрібоді.

– Молода чи старшого віку?

– Для мене вона була старою. Хоча думаю, зараз їй близько сорока років. Також за моїм одягом наглядала Сюзанна.

– Більше в домі нікого не було?

– Інші слуги.

– І ви певні, мадам, що не впізнаєте в потязі більше нікого?

Вона серйозно відповіла: "Ні. Нікого не впізнаю."

5. Ім'я княгині Драгомирової

Коли граф і графиня вийшли, Пуаро поглянув на своїх супутників.

– Бачите, – сказав він, – у нас є прогрес.

– Прекрасна робота, – радо відповів мсьє Бук. – Зі свого боку, я б ніколи не міг запідозрити графа та графиню Андреній. Мушу визнати, я просто їх випускав з уваги. Думаю, тепер немає сумнівів, що вона вчинила злочин? Це дуже сумно. Хоча, ніхто її не відправить на смерть. Є менш суворе покарання – декілька років в'язниці – цього буде достатньо.

– Тобто, ви впевнені в тому, що вона винна?

– Друже, безсумнівно. Думаю, що єдине, що вам необхідно зробити – гарно описати всі деталі, поки ми знаходимося в заметі та не приїхала поліція.

– І ви не довіряєте словам графа – вельми шанованої людини – що його дружина невинна?

– Друже, насправді, що інше він міг іще сказати? Він палко кохає свою дружину та хоче її врятувати! Йому гарно вдалося збрехати – дуже вишукано. Але що це, якщо не брехня?

– Ну, знаєте, у мене є безглузда думка, що це правда.

– Ні, ні. Пам'ятаєте, носовичок. У ньому вся суть.

– О, я забув про носовичок! Пам'ятаєте, я казав, що є лише двоє людей – імовірних його власників?

– Все одно…

Мсьє бук затих. Двері відчинилися, і у вагон-ресторан увійшла княгиня Драгомирова. Вона підійшла, і троє чоловіків здійнялися на ноги.

Вона почала говорити до Пуаро, не помічаючи решти.

– Гадаю, мсьє, – сказала вона, – що мій носовичок у вас.

Пуаро виглядав в очах двох джентльменів переможцем.

– Це він, мадам?

Він протягнув їй невеличкий квадратний шматок сатину.

Так, це він. У куті мій ініціал.

– Пробачте, княгине, це ж літера Н, – сказав мсьє Бук. – Ваше ім'я – Natalia[3].

Вона кинула на нього холодний погляд.

– Це правда, мсьє. Але на моїх носовичках ініціали стоять кирилицею. Літера N кирилицею пишеться Н.

Мсьє Бук відступив назад. Щось у цій жінці було таке, що хвилювало й бентежило його водночас.

– Вранці ви нам нічого не сказала, що це ваш носовичок.

– Ви мене й не запитували, – сухо відповіла вона.

– Сідайте, мадам, – сказав Пуаро.

– Із задоволенням.

– Вам більше не потрібно через це так перейматися, – продовжила вона. – Знаю, що наступним вашим питанням буде – як мій носовичок потрапив у купе покійника! Моя відповідь проста – я не знаю.

– Справді не знаєте?

– Абсолютно.

– Вибачте, мадам, але як ми можемо довіряти вашим словам? – різко промовив Пуаро.

Княгиня Драгомирова презирливо відповіла. "Думаю, ви маєте на увазі те, що я не розповіла, що Хелена Андреній насправді сестра місіс Армстронг?"

– Насправді, ви нам збрехали.

– Саме так. І зробила б це ще раз. Її мати була моєю подругою. Я знаю, месьє, що таке відданість – до друзів, до сім'ї.

– І ви не хочете зробити так, щоб справедливість перемогла?

– У цьому випадку справедливість уже перемогла.

Пуаро нахилився до неї.

– Зрозумійте мене, мадам. У випадку з носовичком, як ми можемо бути певні, що він дійсно ваш? А не ви вигороджуєте доньку своєї подруги?

– Я вас розумію. – Її обличчя видало усмішку. – Месьє, це можна легко довести. Я дам вам адресу людини в Парижі, яка робить ці носовички. Лише покажіть йому й він розповість, що він був зроблений на моє замовлення декілька років тому. Носовичок мій.

Вона піднялася.

– У вас іще є питання до мене?

– Ваша покоївка, мадам, впізнала цей носовичок, коли ми його показували вранці?

– Повинна була б. Вона бачила й нічого не сказала? Це лише доводить її відданість.

Легко кивнувши головою, вона вийшла з вагона-ресторану.

– Отже, це її, – промимрив Пуаро. – Я помітив хвилювання, коли запитав покоївку, знає вона, кому належить носовичок. Вона не знала, зізнаватися, що це княгині. Насправді, це мене й наштовхнуло на думку.

– Ах! – скрикнув, жестикулюючи руками, мсьє Бук. – Жахлива жінка, насправді!

– Чи могла вона убити Ретчетта? – звернувся Пуаро до лікаря.

Він негативно закивав головою.

– Ці рани – одна нанесена з великою силою, глибоко проникла в тіло, не могли бути завдані такою слабкою істотою.

– А інші, слабші?

– Слабші, так, могла.

– Я от про що думаю, – сказав Пуаро. Про випадок уранці, коли я попросив її написати адресу. Це, звісно, була пастка. Я хотів побачити, на яку руку вона погляне – ліву чи праву. Вона нічого не зробила. Лише промовила дивну фразу: "У мене немає сил." Це ще раз підтвердило мої думки про цей злочин.

– Проте це все одно не прояснило питання з шульгами?

– Ні. До речі, ви помітили, що граф Андреній тримав свій носовичок у кишені з правого боку?

Мсьє Бук похитав головою. Його думки перетравлювали все почуте в останні півгодини. Він пробурмотів:

– Брехня, знову брехня. Мене вражає, скільки брехні ми почули сьогодні вранці.

– Нам іще стільки доведеться дізнатися – з усмішкою відповів Пуаро.

– Ви так гадаєте?

– Я буду дуже здивований, якщо помилюся.

– Ця лукавість мене хвилює, – сказав мсьє Бук. – Хоча це вас забавляє, – з докором додав він.

– У цьому є певний зиск, – відповів Пуаро. – Якщо ви протистоїте людині, що бреше, кажучи правду – вона завжди це визнає. Головне спіймати момент для кращого ефекту.

Це єдиний шлях розв'язання цієї справи. Я обираю кожного пасажира, розмірковую над його словами, та питаю в себе: "Якщо він каже неправду, то як саме та чому він її каже". І відповідаю собі: "Якщо він бреше, то цьому обов'язково повинне бути пояснення." З графинею Андреній нам це вдалося. Потрібно такий же метод застосувати на інших людях.

– А якщо ваш метод виявиться хибним?

– Тоді, принаймні, одна людина буде поза підозрами.

– Ага! – метод виключення.

– Саме так.

– І з ким будемо далі спілкуватися?

– З pukka sahib, із полковником Арбетнотом.

6. Друга розмова з полковником Арбетнотом

Полковник Арбетнот був не надто щасливий, коли вдруге прийшов у вагон-ресторан. Його обличчя виглядало ще більш занепокоєним, коли він сів і сказав:

– Що таке?

– Перепрошую, що потурбував вас іще раз, – сказав Пуаро. – Проте, гадаю, є ще певна інформація, яку ви могли б нам надати.

– Справді? Я так не думаю.

– Спершу, ви бачите цей йоржик для чистки трубки?

– Так.

– Він ваш?

– Не знаю. Щоб ви знали, я не ставлю на них своїх міток.

– До вашого відома, полковнику Арбетнот, ви єдиний пасажир у вагоні, який курить трубку.

– У такому разі, напевно, він мій.

– Ви знаєте, де він був знайдений?

– Гадки не маю.

– Його знайшли поблизу тіла жертви.

Полковник підняв брови.

– Якщо ви маєте на увазі, що це я загубив, то я скажу – ні.

– Ви коли-небудь заходили в купе Ретчетта?

– Я ніколи не розмовляв з цим чоловіком.

– Ви ніколи з ним не говорили та не вбивали його?

Брови полковника опустилися назад.

– Якби так, сумніваюся, що я познайомив би вас із цим фактом. Насправді я його не вбивав.

– Добре, – промимрив Пуаро, – не має значення.

– Прошу вибачення?

– Я сказав, що це не має значення.

– Он як! – Арбетнот різко поглянув на нього дещо неспокійно.

– Розумієте, продовжив розмову коротун, – сам йоржик не є таким важливим. Я можу надати одинадцять інших пояснень його присутності.

Арбетнот вирячився на нього.

– Насправді, я викликав вас із зовсім іншої причини, – вів мову Пуаро. – Міс Дебенхем, напевне, казала вам, що я підслухав деякі слова з вашої розмови на станції Конья?

Арбетнот не відповів.

– Вона сказала: "Не зараз. Коли усе скінчиться". Ви знаєте, що означають ці слова?

– Вибачте, містере Пуаро, проте я мушу відмовитися відповідати на це запитання.

– Чому?

– Гадаю, вам краще запитати в самої міс Дебенхем щодо значення даних слів, – сухо відповів полковник.

– Я вже це зробив.

– Вона відмовилася вам відповісти?

– Так.

– Тоді, гадаю, все просто для вас – мій рот на замку.

– І ви не розповісте секрет дами?

– Називаєте це, як завгодно.

– Міс Дебенхем казала мені, що це стосується її особистих справ.

– Тоді чому ви їй не вірите?

– Бо, полковнику Арбетнот, міс Дебенхем є дещо підозрілою особою.

– Нонсенс, – із запалом відповів полковник.

– Ні, не нонсенс.

– У вас немає нічого проти неї.

– Навіть того, що вона була гувернанткою в сім'ї Армстронгів у той час, коли було викрадено Дейзі Армстронг?

Запала мертва тиша. Пуаро нахилив голову.

– Бачите, – мовив він, – ми знаємо більше, ніж ви думаєте. Якщо міс Дебенхем невинна, для чого їй приховувати цей факт? Чому вона казала мені, що ніколи не була в Америці?

Полковник розтулив рота.