Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Не здогадуючись про приховані пружини суспільних відносин, вони сподіваються, що їх завжди зустрічатимуть усмішками, але настає час, коли світ викидає їх, як пристарілу кокетку, за двері чи на вулицю, викидає, як старі лахи — голих, обібраних, без імені, без майна. Зрештою, Єва була навіть задоволена, що одруження відкладається, їй хотілося не поспішаючи придбати все необхідне для нового господарства. Та й як могли закохані відмовити у чомусь братові, котрий, дивлячись, як сестра орудує голкою, розчулено вигукував: "От би мені хотілось уміти шити!" Статечний і спостережливий Давід був рівноправним учасником цієї самопожертви. І все ж таки після Люсьєнового успіху в пані де Баржетон його лякала переміна, що відбувалася в Люсьєні. Він боявся, що той перейметься зневагою до міщанських звичаїв. Щоб випробувати брата, Давід кілька разів ставив його перед необхідністю зробити вибір між патріархальними сімейними радощами та розкошами вищого світу, і щоразу, коли Люсьєн заради родини поступався світськими втіхами, друкар вигукував: "Його ніколи не зіпсують!" Не раз троє друзів і матіпка Шардон виходили, як то заведено в провінції, на прогулянку за місто; вони йшли в ліси, що тягнуться за Ангулемом понад Шарантою; вони обідали на траві, підкріпляючись тим, що їм приносив Давідів учень у певний час на призначене місце.
Надвечір вони, притомлені, верталися додому, витративши всього три франки. Коли ж у якихось особливих випадках воїш обідали в сільських рестораціях, що являли собою щось середнє між провінційною корчмою та паризькою харчівпею, то така розкіш обходилась їм до п’яти франків, й розраховувалися Давід і матінка Шар— дон, платячи порівну. Давід був безмежно вдячний Люсьєнові за те, що він заради сільських розваг нехтував утіхами, які чекали на нього в домі пані де Барже— тон, та пишними обідами в світському товаристві, — адже ж тепер кожен прагнув ушанувати ангулемську знаменитість.
За таких обставин, уже тоді, коли все було готове для майбутнього господарства і Давід подався в Марсак запрошувати батька на весілля, сподіваючись, що старий, зачарований невісткою, візьме на себе бодай частину великих затрат, пов’язаних із перебудовою дому, сталася одна з тих подій, які в провінційних містечках призводять до цілковитої зміни уявлень.
В особі Шатле Люсьєн і Луїза мали домашнього шпигуна, який з наполегливістю, що походила з ненависті, посиленої пристрастю і водночас жадобою, вичікував нагоди влаштувати скандал. Сікст хотів довести пані де Баржетон до такого стану, щоб вона відверто виявила свої почуття до Люсьєна — отоді її вважали б за пропащу. Він прикинувся її слухняним повірником, па вулиці Мінаж він захоплено вихваляв Люсьєна, але десь— інде усіляко паплюжив його. Непомітно він домігся права запросто бувати в Наїс, яка вже анітрохи не остерігалася колишнього залицяльника; проте віп був занадто перебільшеної думки про стосунки закоханих: на превеликий жаль Луїзи й Люсьєна, їхня любов і далі лишалася платонічною. Бувають такі пристрасті, які розгоряються аж надто повільно — і хто знає, добре це чи погано. Закохані вдаються до маневрування почуттями, вони розмов— . ляють, замість того щоб діяти, ведуть бій у чистому полі, а не йдуть на приступ. Вони пересичуються одпе одпим, даремно розтрачуючи свою жагу. Закохані не шкодують часу на безконечні розмови, на перевірку своїх почуттів. І нерідко пристрасті, що виступили в похід із розмаяними корогвами, в повному параді, палаючи бажанням усе розметати, кінець кінцем ганебно відступають, не здобувши перемоги, обеззброєні, оглушепі марпим брязкотінням. Такий фатальний кінець інколи пояснюється притаманною молодим несміливістю й навмисним зволіканням, вельми знадливим для жінок, які не похопили любовної премудрості, бо ні джигуни, спритні до зальотів" ні досвідчені кокетки, що вже бували в бувальцях, не підуть на подібне взаємне ошуканство.
Крім того, провінційне життя анітрохи не сприяє любовним утіхам і, навпаки, схиляє до розважливості та суперечок про любов; воно ставить такі перешкоди ніж— пим стосункам, що часто штовхає закоханих із палкою душею на крайні вчинки. Це життя засноване на дріб’язковому вистежуванні, на цілковитій відкритості домапь ніх взаємин і так суворо осуджує найменшу близькість, яка тішить серце, але нітрохи не зневажає добропристойності, так нерозважливо таврує найчистіші стосунки, що часто там пускають поговір про жінок, які того зовсім не заслужили. Не одна з них шкодує, що не спізнала всіх розкошів гріха, якщо вже доводиться терпіти за нього покуту. Суспільство, що легковажно ганить або засуджує очевидні похибки, якими завершується тривала внутрішня боротьба, буває саме ж таки й винувате в тому, що відбуваються скандальні історії; але більшість людей, котрі лихословлять про вигадане непристойне поводження деяких бб8 вини винуватих жінок, не замислювалися над причинами, які змусили ту або ту жінку кипути виклик суспільним умовностям. Пані де Баржетон теж неминуче мала опинитися в тому безглуздому становищі, в яке попадало багато жінок, чиє падіння сталося вже після того, як вони були несправедливо звинувачені.
Напочатку, коли пристрасть тільки виникає, будь-які перешкоди лякають людей недосвідчених; а перешкоди, що постали перед нашими закоханими, скидалися на ниті, якими ліліпути обплутували Гуллівера. То були численні дрібнички, вони сковували будь-який рух і вбивали наипалкіші бажання. Пані де Баржетон була на видноті. Якби вона замикала перед гостями двері в години, коли до неї приходив Люсьєн, цим усе було б ска— запо; тоді краще вже було б утекти з ним. Правда, вона завжди приймала його в будуарі, до якого він так призвичаївся, що почував себе там господарем, але двері навмисне залишалися відчинені. Все виглядало цілком благопристойно. Пан де Баржетон, як той хрущ, кружляв по кімнатах, і йому й на думку не спадало, що дружині хочеться побути з Люсьєном на самоті. Якби йшлося тільки про чоловіка, Наїс могла б любісінько спекатися його, випровадивши кудись із дому чи загадавши йому якусь роботу по господарству; але їй набридали гості, і що дужче зростала цікавість, то вони ставали численніші. Провінціали за своїми звичаями люди в’їдливі, вони полюбляють заважати коханню, що тільки-но закльовується. Слуги вешталися сюди й туди по дому, входили без виклпку, не постукавши в двері,— це був давній звичай, і досі він анітрохи не заважав жінці, яка не мала потреби з чимось критися. А якби вона змінила давні заведені правила — чи не означало б це признатися в коханні, в якому Ангулем іще сумнівався? Пані де Баржетон не могла кроку ступити з дому, щоб ціле місто не знало, куди вона пішла. Прогулянка вдвох із Люсьє— ном кудись за місто видавалась їй кроком аж занадто ризикованим, менш небезпечно було б замкнутися з ним у кімнаті. Якби Люсьєн затримався в пані де Баржетон за північ, коли гості вже порозходились, уранці пішов би поголос. Отож і вдома, і поза домом пані де Баржетон завжди була на людях. Наведені подробиці малюють провінцію: там гріх подружньої зради або всіма визнаний, або неможливий.
Луїза, як і всі захоплені пристрастю недосвідчені жінки, мало-помалу починала усвідомлювати труднощі свого становища; вона боялася їх. Цей страх позначався і на тих палких суперечках, які відбирають у закоханих кращі години, коли вони залишаються на самоті. У пані де Баржетон не було маєтку, куди б вона могла повезти свого любого поета, як це роблять інші жінки, котрі, вигадавши слушний привід, ховаються в сільській глушині. Стомившись од життя на людях, доведена до розпачу цією тиранією, яка гнітила її тим важче, що втіхи кохання не приносили їй радощів, вона згадала про Ескар— ба і тепер мріяла поїхати туди провідати старого батька: так дратували жінку ці жалюгідні перешкоди.
Шатле не вірив у таку невинність. Він вистежував, у які саме години Люсьєн приходив до пані де Баржетон, і незабаром по тому з’являвся до неї завжди в супроводі пана де Шандура, людини у всьому тому товаристві найнестриманішої на язик. Шатле завжди пропускав його вперед; він чатував на випадок і сподівався, що рано чи пізно заскочить коханців зненацька. Його роль була нелегка, адже барон мусив удавати із себе цілком байдужого, аби мати змогу керувати всіма акторами драми, яку він замислив розіграти. Отож барон лестив
Люсьєнові, тим самим присипляючи його пильність, і, намагаючись одурити пані де Баржетон, не позбавлену проникливості, він прикинувся, ніби впадає біля заздрісної Амелі. Щоб спонукати де Шандура стежити за Луї— зою та Люсьвном, ревнивець уже кілька днів сперечався з ним про взаємини двох закоханих. Шатле запевняв, що пані де Баржетон глузує з Люсьєна, що вона занадто горда, занадто знатна, щоб опуститися до аптекарського синка. Роль справедливої людини, яка не довіряє чуткам, була передбачена його планом, бо він хотів прославитися захисником пані де Баржетон. А Станіслав дотримувався думки, що Люсьєн не з тих, кого можна вважати нещасливим зітхальником. Амелі додавала жару в суперечку, їй кортіло дізнатися, як же воно насправді. Кожен доводив своє. Як це трапляється в містечках, іноді хтось із Шандурових приятелів приходив саме під час цієї суперечки, коли Шатле і Станіслав один перед одним підкріплювали свою думку найдивовижнішими аргументами. І звичайно ж, супротивники, прагнучи здобути со
бі прибічника, неодмінно запитували в прибульця: "Ну, а як гадаєте ви?" Завдяки таким учепим суперечкам пані де Баржетон і Люсьєн постійно були в центрі уваги.
Нарешті одного дня Шатле висловив таке міркування: мовляв, скільки вони з паном Шандуром не заходили до пані де Баржетон у той час, коли там був Люсьєн, ніколи вони не помічали в їхніх взаєминах чогось підозрілого; двері будуара були відчинені, слуги заходили й виходили, ніщо не свідчило, щоб вони скакали в гречку, і таке інше. Станіслав, не позбавлений певної дози дурості, негайно пообіцяв узавтра підійти до дверей будуара навшпиньки, і лукава Амелі всіляко підбивала його ва це.
Це "завтра" було для Люсьєна одним із тих днів, коли юнаки рвуть на собі чуба і клянуться кинути дурну роль зітхальника. Він уже призвичаївся до свого становища.
