Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

А чи вистачить тобі тисячі франків? — раптом запитала вона, урвавши себе. — Хоча фрак лежить на тобі прекрасно, але ж він у тебе один! Ти маєш усього дві тонкі сорочки, а решта шість із грубого полотна. В тебе тільки три батистові краватки, а інші з простого мусліну; та й твої носовички не гарні. Хіба в Парижі буде з тобою сестра, щоб випрала білизну відразу ж, як буде потрібно? Тож слід мати більше білизни. У тебе тільки одні нанкові панталони, пошиті цього року, — торішні дуже вузькі. Тобі доведеться шити одяг у Парижі, а там ціни не ангу— лемські. У тебе всього два білих жилети, які можна одягати, решту я вже лагодила. Послухай, раджу тобі взяти дві тисячі франків.

У цю хвилину надійшов Давід, і, видно, він почув останні слова, бо мовчки подивився на брата й сестру.

— Не приховуйте нічого від мене, — сказав він.

— Уяви собі,— вигукнула Єва,— він їде з нею!

— Постель згоджується позичити тисячу франків, — сказала пані Шардон, заходячи в кімнату й не помічаючи Давіда, — але тільки на півроку, та й то з умовою, щоб за тебе поручився твій шуряк, бо, мовляв, у тебе нема ніякого забезпечення.

Мати обернулась, побачила зятя, і всі четверо замовкли. Шардони відчували, що вони надуживають Давідовою добротою. Всім стало соромно. На очах у друкаря забриніли сльози.

— То ти не будеш у мене на весіллі? — озвався він. — Отже, ти не залишишся з нами? А я розтратив усе, що в мене було. Ох, Люсьєне, я ж саме приніс бві скромні весільні дарунки. — Він змахнув сльозу й дістав із кишені футляри, — не думав я, що шкодуватиму про покупку.

І Давід поклав на стіл перед тещею кілька сап’янових футлярів.

— Навіщо ви так балуєте мене? — сказала Єва з ангельською усмішкою, що перечила її словам.

— Дорога мамо, — мовив друкар, — скажіть панові Постелю, що я згоден підписати вексель, бо добре бачу з твого, Люсьєне, обличчя, що ти рішуче постановив їхати.

Люсьєн сумно опустив голову і по хвилі сказав:

— Не думайте про мене погано, мої любі! — він обійняв Єву й Давіда, пригорнув їх до грудей і додав: — Трохи зачекайте, і ви побачите, як я вас люблю. Навіщо були б наші високі помисли, Давіде, якби вони не допомагали нам звільнитися від дрібних умовностей, якими закони обплутують наші почуття? Невже навіть у розлуці я душею не буду з вами? Невже подумки ми не будемо завжди разом? Невже я мушу знехтувати своє покликання? Хіба ж книгарі приїдуть в Ангулем шукати "Лучника Карла IX" та "Стокротки"? Хіба рано чи пізно не довелося б мені зробити цей крок, який я роблю тепер? Чи трапиться мені ще коли-небудь така сприятлива нагода? Хіба все моє майбутнє не залежить від того, що я відразу по приїзді в Париж матиму доступ до салону маркізи д’Еспар?

— Він має рацію, — мовила Єва. — Чи не ви самі казали, що йому слід їхати до Парижа?

Давід узяв Єву за руку, повів її у тісну комірчину, яйа правила їй за спальню впродовж семи років, і стиха промовив:

— Ти, любове моя, казала, що йому потрібні дві тисячі франків? А Постель погодився дати лише тисячу.

Єва печально глянула на жениха, висловивши тим поглядом усю свою муку.

— Слухай, моя кохана Єво, на початку спільного життя нам буде сутужно. Авжеж. Мої витрати поглинули все, що я мав. У мене зосталося всього дві тисячі франків; одна тисяча потрібна для того, щоб працювала друкарня. Віддати решту твоєму братові — означав віддати останній шматок хліба й не мати спокою. Якби я був сам, я знав би, що робити, але нас двоє. Вирішуй!

Єва, розчулена, кинулася в дбійми своєму любому, ніжно поцілувала його і, гірко плачучи, шепнула йому на вухо:

— Роби так, начеб ти був сам, а я працюватиму, щоб покрити цю суму.

Незважаючи на те, що заручені поцілувались, як ніколи, палко, Давід, вийшовши до Люсьєна, залишив Єву в пригніченому стані.

— Не журися! — сказав він. — Ти матимеш потрібні тобі дві тисячі.

— Йдіть обидва до Постеля,— сказала пані Шар— дон. — Підписати вексель треба вам обом.

Коли друзі вернулися від аптекаря, Єва з матір’ю стояли навколішки й молилися; хоч вони й розуміли, які

надії могли справдитися в майбутньому після Люсьєио— вого повернення, проте відчували, що занадто багато втрачають із цією розлукою; воии вважали, що купують майбутнє щастя дорогою ціною, бо розлука розіб’є їхнє життя і прирече їх на вічну тривогу за Люсьєна.

— Якщо ти коли-небудь забудеш ці хвилини, — сказав Давід на вухо Люсьєнові,— ти будеш останньою людиною.

Друкар вважав за необхідне сказати Люсьєнові ці суворі слова — він боявся впливу пані де Баржетон не менше, ніж фатальної непостійності Люсьєнової вдачі, яка могла штовхнути поета як на добру, так і на лиху дорогу. €ва швидко зібрала Люсьєнові речі. Цей Фернан— до Кортес од літератури їхав із малим багажем. Свій найкращий сюртук, найкращий жилет та одну із двох тонких сорочок він одягнув. Уся його білизна, прекрасний фрак, решта пожитків і рукописи склалися в такий скромний пакунок, що Давід, аби сховати його від очей пані де Баржетон, запропонував переслати оту мізерію диліжансом до свого посередника, торговця папером, із проханням передати пакунок Люсьєнові.

Незважаючи на застережні заходи, про які подбала пані де Баржетон, щоб приховати свій від’їзд, Шатле вивідав про нього й захотів дізнатися, сама вона поїде чи а Люсьєном; отож барон послав камердинера в Рюффек. наказавши пильно оглянути всі карети, що мінятимуть там коней.

"Якщо вона візьме отого перодряпа з собою, — подума:* він, — вона в моїх руках".

Люсьєн поїхав на другий день вдосвіта в супроводі Давіда, який дістав кабріолета й коня, об’явивши, що їде в справах до батька; ця невинна брехня за тодішніх обставин здавалася цілком правдоподібною. Друзі подались у Марсак і провели частину дня в старого Ведмедя. Увечері вони виїхали до Манля і, проминувши місто, стали чекати на пані де Баржетон. Вона приїхала над ранок. Побачивши здаля стару коляску — їй було вже років шістдесят, — яку стільки разів бачив у каретній повітці Баржетонів, Люсьєн розхвилювався, як ніколи за все своє життя; він кинувся обіймати Давіда, і той сказав йому:

— Дай боже, щоб це пішло тобі на добро.

Друкар сів у свій нужденний кабріолетик і поїхав додому з печаллю на серці, бо в нього були найгірші передчуття щодо Люсьєнової долі в Парижі.

Частина друга

ПРОВІНЦІЙНА ЗНАМЕНИТІСТЬ У ПАРИЖІ

Ні Люсьєн, ні пані де Баржетоп, пі Жантіль, ані покоївка Альбертіна ніколи не розповідали про свої дорожні пригоди; проте слід гадати, що для поета, який сподівався стількох радощів од викрадення коханої, ця подорож була затьмарена постійною присутністю слуг. Уперше їдучи в поштовій кареті, Люсьєн був просто приголомшений, коли з’ясувалося, що по дорозі від Ангуле— ма до Парижа він витратив трохи пе всі гроші, призначені на цілий рік життя. Як і всі люди, котрі поєднують у собі дитинну чарівливість із силою таланту, він чинив нерозважливо, відверто виявляючи простодушне здивування перед новим для нього світом. Чоловік повинеп добре вивчити жінку, перш ніж показувати перед нею свої почуття й думки, не прикрашаючи їх. Коли жінка ніжна й великодушна, вона лише всміхнеться на дитячі витівки коханого й усе зрозуміє; але пихата ніколи не простить йому наївності, легковажності або дріб’язковості. Багато жінок так перебільшують власні почуття, що в своєму ідолі хочуть бачити бога; тоді як інші, котрі покохали чоловіка більше ради нього, ніж ради себе самої, люблять однаково і його вади, і його чесноти. Люсьєн досі не розгадав, що Луїзина любов зросла на гордині. На своє лихо, він не зрозумів деяких її посмішок під час подорожі і, замість того щоб не давати до них приводу, він і далі пустував, як те мишеня, що вибігло з нори.

Подорожні дісталися до готелю "Гайар-Буа", що на вулиці Ешель, уже на світанні. Стомленій Луїзі насамперед захотілося відпочити, і вона лягла в ліжко, звелівши Люсьєнові запитати для себе кімнату вгорі, над її покоєм. Люсьєн проспав до четвертої дня. Пані де Баржетоп наказала розбудити його перед обідом; довідавшись, котра година, Люсьєн похапцем одягнувся; він застав Луїзу в одній із тих огидних кімнат, що ганьблять Париж, бо, попри всі протензії на розкіш, у цьому місті немає жодного готелю, в якому багатий подорожній міг би почуватись, як удома. Люсьєн, — правда, ще напівсонний, як то буває після раптового пробудження, — не впізнав своєї Луїзи у цій холодній кімнаті з полинялими фіранками на вікнах, в які ніколи не зазирало сонце, із паркетною підлогою, натертою до блиску, такого недоречного тут, заставленій старими або випадково купленими меблями поганого смаку. Ба й справді, деякі люди втрачають власну подобу, а то й ваговитість, тільки-по розстануться з людьми та речами, що правили їм за раму. Людські обличчя оточені чимось на зразок атмосфери, притаманної тільки їм, — так світлотінь на фламандських картинах необхідна для життя образів, що їх кинув на полотно геній художника. Це властиво майже для всіх провінціалів. До того ж пані де Баржетон виявляла більше гідності, більше розважливості, ніж годиться виявляти тоді, коли наближається щастя, якому вже немає перешкод. Нарікати Люсьєн не міг: їм слугували Жантіль та Аль— бертіна. Обід аж ніяк не відзначався великим вибором страв та високою якістю провінційної кухні. їжу приносили із сусіднього ресторану і подавали порціями, що були надто малі внаслідок спекуляції. Париж не вельми привабливий у тих скромних засобах, на які приречені люди середнього достатку. Люсьсп, ве розуміючи, чому так перемінилася Луїза, чекав кінця обіду, щоб з’ясувати причину цього. Він не помилявся — вона таки перемінилася. Поки він спав, сталася важлива подія — адже в духовному житті роздуми — теж подія.

Близько другої години пополудні до готелю явився Сікст дю Шатле; він звелів розбудити Альбертіну, сказав їй, що хоче поговорити з її господинею і прийшов удруге, тільки-но пані де Баржетон закінчила свій туалет. Анаїс, украй здивована — вона була така певна, що сховалася надійно! — прийняла дю Шатле близько третьої.

— Я поїхав слідом за вами, ризикуючи накликати на себе гнів начальства, — почав він, привітавшись із нею, — бо сталося так, як я й передбачав. Та хай я втрачу посаду, аби тільки врятувати вас від загибелі.

— Що ви хочете цим сказати? — скрикнула пані де Баржетон.

— Я пересвідчився, що ви любите Люсьена, — провадив він із виглядом смиренної покори.