Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Шатле уже вбирався йти, коли йому сяйнула надзвичайно вдала думка.
— Взавтра, — сказав він ніби мимохідь, — у мене, певно, буде ложа в якомусь театрі, я заїду за вами і за паном де Рюбампре; ви мені зробите ласку, дозволивши показати вам обом Париж.
"Він великодушніший, ніж я гадала", — подумала пані де Баржетон, почувши, що барон запрошує і Люсьєна.
У червні міністри не знають, що їм робити зі своїми театральними ложами: урядові депутати та виборці заклопотані виноградниками або наглядають за жнивами, най— вимогливіші знайомі роз’їхалися по своїх маєтках або подорожують. Через те найкращі ложі паризьких театрів
0 цій порі заповнюють усілякі приїжджі, з якими завсідники театру, по суті, ніколи не зустрічаються, і їхній тлум справляє враження вичовганого килима. Дю Шатле подумав, що завдяки цим обставинам він, особливо не витрачаючись, мав нагоду влаштувати для Наїс певну розвагу, таку привабливу для провінціалів. Другого дня, коли Люсьєн уперше зайшов до Луїзи, її не було вдома. Вона поїхала купити дещо вкрай необхідне. Пані де Баржетон подалась на раду із тими знаменитими законодавцями в галузі жіночих туалетів, про які їй казав Шатле; адже вона вже написала про свій прнїзд маркізі д’Еспар.
1 хоч пані де Баржетон була самовпевнена, як усі, хто звик панувати над іншими, їй було страшно видатись провінціалкою. Вона була досить розумна й усвідомлювала, що взаємини між жінками неабияк залежать од першого враження. Хоч вона була певна, що зможе незабаром зрівнятися з такими великосвітськими дамами, як маркіза д’Еспар, а проте на перших кроках потребувала доброзичливого ставлення і над усе боялася припуститись якоїсь непоправної помилки. Тому вона була безмірно вдячна баронові дю Шатле, що навчив її, яким чином потрапити в тон паризькому світові. З волі химерного випадку обставини склалися так, що маркіза зраділа можливості зробити послугу родичці чоловіка. Маркіз д’Еспар без усякої видимої причини покинув світське товариство. Він перестав цікавитися і політичними, і особистими справами, власною сім’єю, дружиною. Маркіза, ставши сама собі господинею, відчувала потребу в підтримці світу; отож вона неабияк зраділа, що може в цьому випадку замінити чоловіка, взявши на себе обов’язок заступниці його родичів. їй хотілося перед усіма виставити напоказ це заступництво, щоб зайвий раз підкреслити неправоту свого чоловіка. Того ж таки дня вона написала пані де Баржетон, у дівоцтві де Негрпеліс, надзвичайно приязну цидулу, одне з тих великосвітських послань, де форма така вишукана, що треба змарнувати багато часу, щоб збагнути всю порожнечу слів.
...Вона така щаслива, що нагода наблизила до її родини особу, про котру вона дуже багато чула, з котрою щиро прагне познайомитись, адже дружба в Парижі не вельми тривка — а так хочеться когось любити на цій землі назавжди! І якби їхні шляхи розминулися, довелося б поховати ще одну надію. Вона віддає себе в повне розпорядження кузини; вона б і сама завітала до неї, але недуга затримала її вдома; та вона вважає себе в боргу перед кузиною, яка згадала про неї.
Під час першої прогулянки по паризьких бульварах і по вулиці Миру, Люсьєн, як і всі новоприбулі, не стільки дивувався на людей, скільки на саме місто. В Парижі багато такого, що привертає увагу: пишнота крамниць, високі будинки, потік екіпажів і насамперед постійне зіткнення надмірної розкоші та надмірного убозтва. Приголомшений видовищем натовпу і чужий йому, цей хлопець із яскравою уявою відчував свою особливу мізерність. Людям, які в провінції мали певпу вагу і на кожному кроці відчували доказ своєї значущості, дуже важко призвичаїтися до раптової й цілковитої втрати свого привілейованого становища. Бути чимось у себе вдома і стати нічим у Парижі — причому без проміжного щабля! — хто б не розгубився? Удома молодий поет знаходив відгук па кожне своє почуття, знаходив повірника для кожної думки, знаходив душу, яка поділяла найменші його відчуття, і Париж видався йому гнітючою пустелею. Люсьєн іще не їздив по свій чудовий синій фрак, і через скромність, щоб не сказати бідність, свого вбрання він почувався ніяково, коли йшов до пані де Баржетон, яка па ту годину вже мала повернутися додому. Він застав у неї дю Шатле, який і повіз їх обох пообідати з пим у "Роше де Канкаль". Люсьєн, геть розгубившись у шаленому паризькому вирі, не міг слова мовити Луїзі, тим паче, що в кареті вони були не самі; проте він стиснув їй руку, і вона, відгадавши його думки, відповіла дружнім потиском. По обіді Шатле повіз своїх гостей у Водевіль. Люсьєнові не подобалося, що біля них невідступно стовбичив Шатле, і він проклинав випадок, який заніс барона в Париж. Податковий начальник пояснив свій приїзд честолюбними замірами: він сподівався дістати посаду старшого секретаря в якомусь міністерстві й доповідача прохань при державній раді; барон приїхав, щоб домогтися підтвердження даних йому обіцянок, бо не може така людина, як він, навічно залишитися простим збирачем непрямих податків, то вже ліпше бути нічим, стати депутатом, вернутися на дипломатичну службу. Він звеличував сам себе, і Люсьєн мимохіть визнавав у цьому старому чепурунові перевагу над собою, — це був світський чоловік, тертий у паризькому житті. Особливо дошкуляло поетові те, що він зобов’язаний дю Шатле своїми розвагами. Там, де Люсьєн губився й ніяковів, колишній секретар для особливих доручень почувався як риба у воді. Шатле підсміювався з нерішучого подиву, із запитань та з дрібних похибок недосвідченого суперника, як битий морський вовк підсміюється над новачком-мат— росом, котрий іще не побував в бувальцях. Втіха, якої зазнав Люсьєн, уперше подивившись на виставу паризького театру, змусила його забути про прикре відчуття власної незграбності. Цей вечір був для нього прикметний тим, що він потай збувся багатьох провінційних упереджень. Коло його життя розширилося, світ навкруги нього набув інших масштабів. Сусідство чарівних парижанок в прекрасних нових уборах показало йому, що туалет пані де Баржетон, хоч і вельми претензійний, був досить-таки старосвітський: ні тканина, ні крій, ані колір не відповідали моді. Зачіска, що так полонила його в Ан— гулемі, видалась йому потворною проти вигадливих витворів, що красувалися на головах у парижанок. "Невже
вона такою й залишиться?" — подумав він, не знаючи, що цілісінький день було згаяно на підготовку майбутнього перетворення. У провінції нема з чим порівнювати, нема вибору: звичка до облич надає їм чисто умовної краси. На жінку, яку в провінції вважали за красуню, в Парижі піхто п уваги не зверне, бо гарна вона лише згідно з прислів’ям: "На безриб’ї й рак риба". Люсьєн порівнював пані де Баржетон із паризькими красунями, як вона вчора порівнювала його з Шатле. Тим часом пані де Баржетон дозволила собі дивні роздуми про свого коханого. Незважаючи на чарівну вроду, горопашний поет не мав належного зовнішнього блиску. На ньому була сюртучина із закороткими рукавами, благенькі провінційні рукавички, якась утята жилетка, і тому він здавався досить кумедним проти молодиків, котрі сиділи на балконі. Пані де Баржетон сказала собі подумки, що вигляд у нього просто жалюгідний. Шатле розважав її, ні на що не претендуючи, він виявляв їй увагу, що свідчила про глибоке почуття; Шатле, елегантний, невимушений, схожий на актора, який вернувся на сцену свого театру, за два дні відвоював становище, втрачене протягом півроку. Хоча громадська думка засуджує раптову переміну почуттів, проте відомо, що закохані розлучаються скоріше, ніж сходяться. Йшлося до взаємного розчарування пані де Баржетон і Люсьєна, і спричинився до того Париж. Тут життя ширшало в очах поета, тоді як у Луїзиннх світське товариство набувало нового вигляду, і досить було дрібнички, щоб узи, які досі поєднували їх, обірвалися. На страшний для Люсьєна удар сокири чекати довелося недовго. Пані де Баржетон спровадила поета до готелю і вернулася до себе в супроводі Шатле, що зовсім приголомшило нещасного закоханця.
"Що вони скажуть про мене?" — думав він, піднімаючись до своєї вбогої кімнати.
— Бідолашний хлопець навдивовижу нудииіі, — сказав, усміхаючись, Шатле, тільки-но зачинилися дверці карети.
— Такі всі, хто виплекав у серці й голові власний світ думок. Люди, чиє покликання висловлюватись у чудових, глибоко обміркованих творах, почувають відразу до пустих балачок, де думка розмінюється па дрібну монету; — сказала горда Негрпеліс, у якої ще стало духу захищати Люсьєна пе так заради нього, як заради самої себе.
— Охоче погоджуюся, — відповів барон, — одпак ми живемо з людьми, а не з книжками. Послухайте, люба Наїс, я бачу, між вами ще нічого не сталося, — і я дуже радий. Якщо ви надумали скрасити своє життя захопленням, котрого вам бракувало, благаю вас, нехай ваш вибір не впаде на цього буцімто генія. Л що, як ви помилилися? А що, як за кілька днів, зустрівшись із людьми справді талановитими, справді прекрасними, ви несподівано збагнете, дорога, чарівна сирено, що на своїй сліпучо-білій сппні ви доставили не мужа з лірою, а лише нікчемне мавпеня, недотепне та бундючне, яке могло вдавати геніальність хіба що в Ангулемі? Що, коли в Парижі це хлопчисько виявиться посередністю? Тут щотижня виходять томи віршів, із яких найслабкіший вартий більше за весь поетичний доробок пана Шардопа. Благаю вас, почекайте, придивіться до інших людей! Взавтра п’ятниця, оперний день,— сказав він, помітивши, що карета повернула на Нову Люксембурзьку вулицю. — Пані д’Ес— пар має до своїх послуг ложу придворних вельмож, і вас, звичайно, запросять. З ложі пані де Серізі я милуватимуся вашим успіхом. Дають "Данаїди".
— Прощавайте! — сказала вона.
Вранці пані де Баржетон спробувала підібрати туалет, готуючись зробити візит маркізі д’Еспар. Було холоднувато, і вона не знайшла зі своїх ангулемських убрань нічого кращого за зелену оксамитову сукшо, досить безглуздо розцяцьковану. Тим часом Люсьєн визнав за необхідне з’їздити по знаменитий синій фрак, бо йому страшно було й глянути на свій старенький сюртучок, а він хотів якнайчепурніше вирядитися, плекаючи надію на зустріч із маркізою д’Еспар або на той випадок, якби його раптом запросили до неї.
