Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Може, після вчорашнього вечора Луїза стане ніжніша, і, може, ця ніжність виллється у мить блаженства. Він не помилився: пані де Баржетон зустріла його з такими палкими виявами почуттів, що недосвідчений в коханні поет побачив у тому зворушливий доказ дедалі сильнішої пристрасті; вона дозволила поетові, що стільки вистраждав напередодні, палко поцілувати своє чудове золотисте волосся, руки, чоло.
— Якби ти бачив своє обличчя, коли читав вірші! — сказала вона. Напередодні вони перейшли на "ти" — па цю мовну ласку, коли Луїза, сидячи на дивані, витирала білою рукою краплини ноту, що ніби завчасу оздоблювали перлами це чоло, яке вона ладна була увінчати лаврами. — Із твоїх чудових очей сипались іскри! Мені марилося, наче від твоїх уст тяглпся золоті ланцюги, що приковують серця до уст поетів. ТИ повинен прочитати мені всього Шеньє — це поет закоханих. І ти більше не страждатимеш, я цього не донущу! Так, мій любий ангеле, я створю для тебе оазу, ти житимеш там життям поета, водночас діяльним і розніженим, безтурботним і працьовитим, легковажним і зосередженим. Але ніколи не забувайте, ваша ясновельможносте, що лаври ви завдячуєте мені: в цьому буде для мене гідна винагорода за всі страждання, які довелося мені витерпіти. Бідолашний ти мій, вищий світ мене не помилує, як не помилував і тебе; він мстить за щастя, якого не знає сам. Так, мені завжди заздритимуть; хіба ви цього не помітили вчора? Хіба ви не бачили, як налетіли на мене ті мухи, щоб, тнучи, впиватися моєю кров’ю? І все-таки я була щаслива! Я жила! Вже давно так не бриніли струни мого серця!
З Луїзиних очей покотилися сльози. Люсьєн узяв руку коханої і замість відповіді довго цілував її. Отож ця жінка лестила марнолюбству поета, як раніш лестили мати, сестра й Давід. Усі довкола зводили для нього уявний п’єдестал. Як друзі, так і вороги, підтримували Люсьєна в його шанолюбних прагненнях, і він жив у полоні мрій. Молодеча уява так охоче стає спільником цих похвал і мрій, усі так поспішають слугувати молодому, сповненому надій красеню, що потрібен не один гіркий і холодний урок життя, щоб розвіяти цю самооману.
— То ти згодна, о моя чарівна Луїзо, стати мені за Беатріче, але Беатріче, яка дозволяє себе любити?
Вона звела свої чудові очі, доти опущені, і сказала, заперечуючи власні слова ангельською усмішкою:
—■ Якщо ви заслужите... то... пізніше! Хіба ви не щасливі? Заволодіти серцем жінки, мати право сказати усе їй відверто, бути певним, що вас розуміють, — хіба це вже не щастя?
— Так, — відповів він з гримасою розчарованого коханця.
— Дитя! — сказала вона глузливо. — Але ж ви хотіли мепі щось сказати? Ти ввійшов ніби чимось стурбований, мій Люсьєне.
Люсьєп боязко розповів своїй коханій про любов Да— віда й сестри і сказав про їхній намір побратися.
— Бідолашний Люсьєн! — мовила пані де Баржетон.— Він боїться, що його висварять, покарають, непа— чебто він сам одружується. Що ж у тім поганого? — сказала вона, занурюючи пальці в Люсьєнового чуба.— Що мені до твоєї родини, коли ти — це ти? Невже тобі було б прикро, якби мій батько одружився зі своєю покоївкою? Мій любий хлопчику, для закоханих сім’я — це вонп самі. Невже в цілому світі може щось мене цікавити, окрім мого Люсьєна? Стань великим, добийся слави — ось наша мета!
На цю егоїстичну відповідь Люсьєн відчув себе най— щасливішою людиною в світі. В ту хвилину, коли він вислуховував божевільні докази, до яких вдавалася Лу— їза, доводячи йому, що вони одні в цілому світі, надійшов пан де Баржетон. Люсьєн нахмурив брови і, здавалося, зніяковів; Луїза підбадьорила його поглядом і запросила на обід; мовляв, поки зберуться картярі та постійні гості, він почитає їй Андре Шепьє.
— Ви зробите приємність не тільки їй, а й мепі, — сказав пан де Баржетон. — Ніщо не тішить мене більше, ніж читання після обіду.
Поета приязно вітав пан де Баржетон, з ним ласкаво обійшлася Луїза, слуги ставились до нього з тією винятковою увагою, яку виявляють тільки до улюбленців своїх господарів, і Люсьєн зостався в особняку Баржетонів, прилучившись до втіх розкоші, наданої до його користування. Коли салон наповнився гостями, він, осмілівши від недоумкуватості папа де Баржетона та Луїзиної любові, прибрав вигляду переможця, в чому його заохочувала і прекрасна господиня. Він ласував усіма насолодами необмеженої влади, що її здобула Наїс, і їй приємно було поділяти ту владу із ним. Коротше кажучи, він цього вечора пробував себе в ролі містечкового героя. Помітивши, як змінилась Люсьєнова поведінка, дехто подумав, що він, як то кажуть, завів птури-мури із пані де Баржетон. В кутку вітальні, де зібралися всі заздрісники та ревнивці, Амелі, яка прийшла разом із паном дю Шатле, запевняла, що те велике лихо вже сталося.
— Не ставте нашій Наїс за провину марнолюбство отого хлопчиська, який пишається, що проліз у товариство, куди ніколи й не мріяв проникнути,— сказав Шат— ле. — Невже ви не бачите, що цей Шардон сприймає люб’язні фрази світської жінки за обіцянки? Він іще не вміє відрізнити мовчанки, притаманної справжній пристрасті, від прихильної розмови, якої вдостоївся за свою красу, молодість і талант. Жінки були б гідні глибокого жалю, якби відповідали за всі бажання, що їх вони навіюють нам. Він, звичайно, закоханий, але Наїс...
—— О! Наїс! — підхопила лукава Амелі. — Наїс дуже щаслива з цієї пристрасті. В її роки любов юнака вельми спокуслива! Таж від такого кохання й сама молодієш, переймаєш сором’язливість молоденьких дівчат, їхні манери й не усвідомлюєш, як це смішно... Ну, а гляньте на цього аптекарського синка, — він тримається як господар у пані де Варжетон!
— Любов не знає жодних перепон!..—проспівав Ад— рієн.
На другий день в Ангулемі не було дому, де б не гадали про те, наскільки вже близькі між собою пан Шардон, alias !, де Рюбампре, та пані де Варжетон; вони були винні лише в кількох поцілунках, а світ ставив їм за провину гідне всілякого осуду раювання. Пані де Варжетон терпіла кару за свою владу. Серед дивацтв світського товариства чи не помічали ви несталості в міркуваннях та примхливості в його вимогах? 6 люди, яким усе дозволено: вони можуть пускатися на будь-який нерозважливий крок, усе, що вони вчинять,— пристойне; їх скрізь і в усьому виправдають. Та є й інші, до яких світ ставиться надзвичайно суворо; ці люди завжди повинні триматися бездоганно, ніколи не помилятися, ні в чому не схибити, не допуститись ані найменшої необачності; вони мов ті статуї, якими милуються, та тільки-но від зимових моро8Ів у них відкришиться палець чи пощербиться ніс — і їх скидають із п’єдесталів; ніщо людське їм не дозволене; вони завжди повинні бути досконало божественні. Один погляд, що його пані де Барже— тон кинула на Люсьєна, був рівнозначний двадцяти рокам щастя Зізі та Франсіса. Потиск рук двох закоханих мав накликати на них усі громи Шаранти.
Давід привіз із Парижа невеличкі, потай відкладені,
1 Інакше (латин.).
заощадження, які призначив на витрати, пов’язані з одруженням та надбудовою третього поверху на батьківському домі. Поширити будинок — хіба це не означав попрацювати на самого себе? Рано чи пізно дім перейде до нього, адже батькові сімдесят вісім років. Отож друкар зробив для Люсьсна легку дерев’яну надбудову, щоб пе переобтяжувати вже й так потрісканої стіни старого дому. Він радісно й любовпо впорядковував і оздоблював помешкання другого поверху, де мала жити красуня Єва. То був веселий час безхмарного щастя для обох друзів.
І хай нужденні обставини провінційного життя гнітили Люсьєна і йому надокучила осоружна ощадливість, що перетворювала монету в сто су на величезні гроші, проте він без нарікань терпів дріб’язкові розрахунки та прикрощі убозтва. Його похмура замисленість поступилася місцем радісному виразу надії. Він бачив зорю, що засяяла в нього над головою; він мріяв про розкішне життя, будуючи своє щастя на могилі пана де Баржетона, який час від часу страждав од поганого травлення і мав щасливу манію вважати, що єдині ліки на пообіднє розладнання шлунка — смачно повечеряти.
На початку вересня Люсьєн уже не був фактором, вій став паном де Рюбампре, він володів розкішним помешканням, якщо рівняти його до злиденної мансарди з даховим віконцем, де животів в Умо скромний Шардоп; він уже не був міщанином Умо, він жив у горішньому Ангулемі й разів чотири на тиждень обідав у пані де Баржетон. До нього прихильно ставився сам єпископ, і його приймали в єпископському домі. Будучи поетом, віп належав до найосвіченіших у місті людей. Кінець кінцем у майбутньому він мав посісти місце серед знаменитостей Франції. Походжаючи по чепурненькій вітальні, прекрасній спальні та кабінету, обставлених із неабияким смаком, він міг тішити себе думкою, що ті тридцять франків, які уривав щомісячно з важкого материного й сестриного заробітку, він покриє стократ, — бо вже бачив той день, коли історичний роман "Лучник Карла IX", над яким він трудився два роки, і томик віршів під назвою "Стокротки" прославлять його ім’я в літературному світі й дадуть йому досить грошей, щоб повернути всі борги матері, сестрі та Давідові. Тож, вважаючи себе за велику людину, наперед чуючи, як гримить його ім’я в майбутньому, Люсьєн приймав тепер ці жертви із величною певністю, що має па те всі підстави. Він із усмішкою терпів усі прикрощі, він тішився своїми останніми злиднями. Єва й Давід потурбувались про щастя брата перше, ніж про своє власне. Одруження відклалося до того часу, поки робітники закінчать опоряджати, фарбувати та обклеювати шпалерами третій поверх — адже Люсьєнові справи залагоджувалися в першу чергу. Того, хто знав Люсьєна, не здивувала б ця самопожертва: він був такий милий у своїх забаганках, такий ласкавий у поводженні! Він так зворушливо висловлював своє нетерпіння! Його бажання виконувались раніше, ніж він устигав заговорити про них. Така фатальна перевага над іншими здебільшого обертається молодим людям на шкоду, ніж на добро. Призвичаєні до прихильності, що викликає до себе чарівна юність, ощасливлені егоїстичним заступництвом, яке світ виявляє до своїх улюбленців так само, як багатій подає милостиню жебракові, котрий збудив співчуття і зворушив йому серце, багато цих дорослих дітей тільки втішаються з тієї прихильності, замість здобувати з неї користь.
