Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Потім пішли п’єси в чотири руки, — грали їх дівчатка па вимогу пані дю Броссар, яка хотіла похвалитися перед паном де Севра— ком блискучими талантами своєї дорогої Камілли.
Пані де Баржетон, ображена зневагою, яку товариство виявило її поетові, відплатила презирством па презирство, вийшовши у свій будуар на той час, поки гості розважалися музикою. За нею пішов єпископ, якому вікарій пояснив глибоку іронію його мимовільної шпильки; монсеньйор хотів спокутувати свою провину. Мадмуазель де Растіньяк, захоплепа віршами, прослизнула й собі в будуар без відома матері. Сівши на стебновану кушетку і посадивши поруч Люсьєна, Луїза сказала йому на вухо так, щоб ніхто того не помітив і не почув:
— Любий ангеле, вони тебе не зрозуміли! Але...
Люблю повторювать твої чудесні вірші.
Втішений цими лестощами, Люсьен на мить забув про свої прикрощі.
— Слава не дістається дешево, — сказала пані де Баржетон, потискуючи йому руку. — Терпіть, терпіть, друже мій, і ви станете великим, ціною страждань здобувши безсмертя. Я й сама хотіла б зазнати труднощів боротьби. Нехай вас господь береже від життя сірого, без бур, у якому нема простору, щоб розгорнути орлипі крила. Я заздрю вашим стражданням, ви принаймні живете! Ви розвинете свої сили, вас окрилятиме надія на перемогу! Боротьба ваша буде славна. Коли ви досягнете царственої сфери, де владарюють високі уми, згадайте про бідолашних знедолених, чий розум знемагає, задихаючись у атмосфері морального азоту, про тих, хто гине, повсякчас усвідомлюючи, що життя прекрасне, і не має змоги жити, про тих, хто має зіркі очі, але так нічого й не бачив, про тих, у кого тонкий нюх, і хто вдихав лише пахощі отруйних квітів. Оспівайте тоді квітку, котра в’яне в лісовій гущавині, заглушена ліанами, жадібними густими травами, квітку, яка чахне, не зазнавши сонячної ласки і всихає, не розквітнувши! Хіба це не поема глибокого смутку, не цілком фантастичний сюжет? А яка чудова тема — змалювати молоду дівчину, котра народилась під небом Азії або в африканській пустелі і котру доля занесла в якусь холодну країну Заходу: вона волав до улюбленого сонця, вмираючи з невимовної туги, однаково вбита і холодом, і коханням! Так ви створили б образ багатьох нещасливих доль.
— І змалювали б душу, яка пам’ятає небо, — сказав спископ. — Думаю, таку поему колись було створено, і я втішаюся, бачачи у "Пісні пісень" один із її уривків.
— Візьміться за таку поему, — сказала Jlaypa де Рас— тіньяк, виявляючи наївну віру в геній Люсьєна.
— Франції бракує серйозної духовної поеми,— мовив єпископ. — Повірте мені: слава й багатство будуть нагородою для того, хто потрудиться в ім’я віри.
— Він напише таку поему, ваша превелебносте! — палко вигукнула пані де Баржетон. — Хіба не видно, що цей задум вже займається в його очах, як полум’я світанку?
— Наїс зовсім нехтує нами, — сказала Фіфіна. — Що вона там робить?
— Хіба ви не чуєте? — відповів Станіслав. — Вона осідлала свого коника і хизується гучними словами, в яких нема пі голови, ні хвоста.
Амелі, Фіфіна, Адрієн і Франсіс з’явились у дверях будуара слідом за панею де Растіньяк, яка шукала дочку, зібравшися від’їжджати.
— Наїс, — почали водночас обидві дами, раді, що трапився привід порушити розмову в будуарі, — будьте ласкаві, заграйте нам що-небудь!
— Любі мої, — сказала пані де Баржетон, — пан де Рюбампре прочитає нам "Святого Іоанна на Патмосі", чудову біблійну поему.
— Біблійну? — здивовано повторила Фіфіна.
Амелі й Фіфіна вернулись у вітальню, принісши туди це слово як поживу для глузувань. Люсьєн відмагався від читання, посилаючись на слабку пам’ять. Появивши— ся знов у вітальні, він уже ні в кого не збудив найменшої цікавості. Кожен був зайнятий розмовою або грою в карти. Ореол поетичної слави згас: поміщики не бачили в ньому жодної користі; люди з великими претензіями побоювалися Люсьєна, вбачаючи в ньому силу, ворожу їхньому неуцтву; жінки, заздрячи пані де Баржетон, — Беатріче цього новітнього Дайте, як висловився вікарій, — кидали на нього погляди, сповнені холодного презирства.
"Оп який він — вищий світ!" — думав Люсьєн, спускаючись в Умо схилами Больє, бо в житті бувають хвилини, коли навмисне обираєш найдовшу дорогу, щоб ходою підтримати плин думок, що товпляться в голові, і поринути в їхній потік. Шаленство невизнаного честолюбця не тільки не зменшило Люсьєнової рішучості^ а навіть додало йому снаги. Як і всі люди, принаджені інстинктом у вищі сфери раніше, ніж вони здобудуть можливість там утриматися, він заприсягнув пожертвувати всім, аби тільки укріпитися в світському товаристві. Йдучи дорогою, він висмикував одну по одній отруйні стріли, що вп’ялися в нього, і голосно розмовляв сам із собою, картав недоумків, з якими оце зіткнувся; він знаходив дошкульні відповіді на безглузді питанпя, котрі йому ставили, і ця запізніла мудрість вкидала його в розпуку. Коли він вийшов на Бордоську дорогу, яка звивається біля підніжжя гори понад Шарантою, йому привиділось у місячному сяйві, ніби коло річки, на колоді, недалеко від фабрики, сидять Єва й Давід, і він спустився стежкою до них.
Тим часом як Люсьєн поспішав на муки до папі де Баржетон, його сестра наділа перкалеву рожеву сукпю в дрібну смужку, солом’яний капелюшок і шовкову косинку; в цьому простенькому вбранні вона здавалася пишно зодягненою, як то буває з людьми, чия природжена шляхетність надає краси будь-якій дрібничці в їхній одежі. Отож Давід завжди страшенно ніяковів перед нею, коли вона скидала з себе робочу блузу. Хоч друкар і вирішив поговорити про свої почуття, він усе ж таки не знав, що сказати, коли йшов об руку з прекрасною Євою через Умо. Коханню любий цей шанобливий страх, подібний до того, який відчуває побожна людина перед величчю господа. Закохані мовчки йшли до мосту Сент-Анн, простуючи на лівий берег Шаранти. Єві видалась обтяжливою ця мовчанка, і вона спинилася на середині мосту, щоб помилуватись на воду; звідси, аж до того місця, де споруджували пороховий завод, річка розливалася широкою гладінню, по якій призахідне сонце саме простелило блискучу веселу доріжку.
— Чудовий вечір, — сказала Єва, шукаючи теми для розмови. — Повітря свіже й воднораз тепле, квіти пахнуть, небо прекрасне.
— Все промовляє до серця, — відповів Давід, намагаючись від порівнянь перейти до своєї любові. — Для закоханих безмірна втіха знаходити в дикій красі краєвиду, в прозорості повітря, в пахощах землі ту поезію, що прихована в їхніх душах. Природа паче промовляє за них.
— І розв’язує їм язика,— сказала Єва, сміючись.— Ви мовчали всю дорогу, ноки ми йшли через Умо. Мені було павіть якось пезручно.
— То мене так вразила була ваша врода, — простодушно відповів Давід.
— Виходить, тепер я вже не така гарна? — спитала вона.
— О ні! Але для мене таке щастя гуляти з вами, що...
Він зупинився геть розгублений і задивився на пагорби, по яких спускається дорога до Сента.
— Якщо вам приємна ця прогулянка, я дуже рада і вважаю за свій обов’язок подарувати вам цей вечір на заміну того, яким ви пожертвували. Відмовившись піти до пані де Баржетон, ви вчинили так само великодушно, як і Люсьен, що ризикував розгнівати її своїм прохан— пям.
— Не великодушно, а розважливо, — відповів Давід. — Ми тут самі під небом і нема інших свідків, окрім очерету і прибережних кущів, тож дозвольте мені, дорога бво, поділитися з вами своєю тривогою щодо теперішньої поведінки Люсьєна. Після того, що я йому сьогодні сказав, ви, сподіваюся, побачите в моїх побоюваннях лише вияв щирої дружби. Ви й ваша мати зробили все, щоб поставити Люсьєна вище його становища; але, розбудивши в ньому марнолюбство, чи не прирекли ви його необачно на великі страждання? Звідки він діставатиме кошти, щоб утриматися в товаристві, куди його так вабить? Я знаю Люсьєна! Він належить до тих натур, які полюбляють збирати врожай, не докладаючи зусиль, щоб його зростити. Світські обов’язки поглинуть увесь його час, а час — єдиний набуток тих, у кого тільки й капіталу, що власний розум. Він любить похизуватися, вищий світ розпалить в ньому це бажання, а де він візьме засоби, щоб їх задовольнити? Він почпе марнувати гроші, але не зароблятиме їх; нарешті, ви привчили його вважати себе за велику людину — та перше, ніж визнати чиюсь вищість, світ вимагає блискучих успіхів. А літературного успіху домагаються усамітпеппям і наполеглн— вою працею. Що дасть пані де Баржетон вашому братові навзамін за ті дні, проведені біля її ніг? Люсьєн надто гордий, щоб прийняти від неї допомогу, і ми знаємо, що віп надто вбогий, щоб бувати в її товаристві, адже воно спустошить і його гаманець, і душу. Рано чи пізно ця жінка покине вашого любого брата, але спершу вона лрищепить йому смак до розкошів і розбудить у ньому зневагу до праці та до нашого скромного життя, розбудить любов до насолод, схильність до байдикування — цієї розпусти поетичних душ. Я тремчу на саму лише думку, що вельможна дама бавиться Люсьєном, як цяцькою: або вона його щиро любить і тоді змусить про все забути, або ж не любить, і тоді це виллється у велике горе — адже він кохає її до нестями.
— Від ваших слів у мене серце крижаніє, — сказала Єва, спинившись біля шарантської греблі. — Але поки в матері стане сили виконувати її тяжку роботу і поки я жива, може, ми якось утримаємо Люсьєна до того часу, коли йому поталанить. Я ніколи пе опущу рук: сама думка, що працюєш для любого створіння, — палко сказала Єва, — додав сил і робить працю приємною. Я відразу почуваю себе щасливою, тільки-но подумаю, задля кого терплю такі муки, якщо це можпа назвати мукамп, і серце моє сповнюється радістю. О, не бійтеся, ми заробимо досить грошей, щоб Люсьєн мав змогу бувати у вищому світі. Там його доля.
— Там його й згуба, — додав Давід. — Вислухайте мене, дорога Єво. Щоб створити шедевр, потрібен час, а для цього треба бути багатим або мати відвагу дивитися в очі злидням. Повірте мені, Люсьєн так боїться убозтва, він такий схильний до бенкетних пахощів, до трунку слави, ного самолюбство так зросло в будуарі пані де Баржетон, що він піде на все, аби тільки його не відштовхнули; і ваші скромні заробітки ніколи не зможуть вдовольнити його потреб.
— Виходить, ви йому не щирий друг! — розпачливо скрикнула Єва.
