Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Люди, обдаровані уявою, схильні все звеличувати і наділяти душею будь-який предмет, отож Люсьєн, замість того щоб сприйняти цього аристократа за гранітну тумбу, уявив його собі загадковим сфінксом і надумав підлестити йому.

— Я прийшов перший, — сказав він, уклонившись із трохи більшою шанобливістю, аніж заслуговував цей телепень.

— Цілком природно, — відповів пан де Баржетон.

Люсьєн прийняв ці слова за ущипливий натяк ревнивого чоловіка, почервонів і оглянув себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися.

— Ви живете в Умо, — озвався пан де Баржетон. — Хто живе далеко, той завжди приходить раніше за тих, хто живе близько.

— А чому так? — спитав Люсьєп, надаючи своєму обличчю приємного виразу.

— Не знаю, — відповів пан де Баржетон, впадаючи у своє завсідне заціпеніння.

— Ви просто не зволили подумати, — відповів Люсьєп. — Людина, здатна зробити спостереження, здатна виявити й причину.

— Ох! — зітхнув пан де Баржетон. — Конечні причини! Хе-хе!

Люсьєн сушив собі голову, як би оживити розмову, що на тому й обірвалася.

— Пані де Баржетон, певно, одягається? — мовив він, здригнувшись од безглуздості свого запитання.

— Авжеж, одягається,— простосердо відповів хазяїн дому.

Люсьєн, не знаючи, що б його сказати, звів очі, глянув на два помальовані сірою фарбою сволоки, на стелю між ними і вжахнувся, побачивши, що з невеличкої люстри, оздобленої кришталевими підвісками, знято тюль і в неї вставлено свічки. Чохли з меблів було постягувано, і їхня червона оббивка красувалася полинялими квітами. Ці приготування віщували, що зібрання мав бути якесь незвичайне. Поет засумнівався в пристойності свого костюма, бо був у чоботях. Украй зніяковілий, віп підійшов до японської вази, що прикрашала консоль із гірляндами часів Людовіка XV, і став її роздивлятися; але, боячись, що такою непоштивістю розгнівить чоловіка своєї коханої, він вирішив пошукати, чи нема в цього добряги якогось конька, щоб його можна було осідлати.

— Ви, мабуть, рідко виїжджаєте з міста? — запитав він, підходячи до пана де Баржетона.

— Рідко.

Знову запала мовчанка. Пан де Баржетон з котячою підозріливістю слідкував за найменшим рухом Люсьєна, що потривожив його спокій. Вони боялися один одного.

"Невже мої часті відвідини збудили в нього підозру? — подумав Люсьєн. — Він явно мене не терпить".

На щастя Люсьєна, зовсім збентеженого пильним поглядом пана де Баржетона, старий слуга у лівреї доповів про дю Шатле. Барон увійшов дуже невимушено, привітався зі своїм приятелем Баржетоном і злегка кивнув головою Люсьєнові — так веліла тогочасна мода, але поет пояснив таке вітання зухвальством податкового чиновника. Сікст дю Шатле був у сліпучо-білих панталонах із штрипками, що зберігали складку. На ньому були гарні черевики й фільдекосові панчохи. На білому жилеті тріпотіла чорна стрічка лорнета. Крій чорного фрака свідчив, що пошито його в Парижі. Це був вродливий чепурун, який ще не зовсім утратив колишню вишуканість; щоправда, вік уже наділив його кругленьким черевцем, з яким було досить важко зберігати елегантність. Він фарбував чуба та бакенбарди, посивілі у прикрощах подорожування, що надавало його рисам шорсткості. Колір обличчя, колись дуже ніжний, тепер набув мідного відтінку, як у людей, котрі вертаються з Індії; однак його манери, трохи кумедні своєю колишньою претензійністю, виказували в ньому люб’язного секретаря для особливих доручень при її імператорській високості. Він узяв лорнета і пильно оглянув Люсьєнові панталони, чоботи, жилет і синій фрак, пошитий в Ангулемі, коротше, обдивився свого суперника з голови до п’ят. Тоді недбало опустив лорнет у жилетну кишеньку, піби кажучи: "Я вдоволений". Пригнічений елегантністю чиновника, Люсьеп подумав, що для нього настане година помсти, коли гості побачать його натхнене поезією обличчя; а проте він терпів муки, які ще більше посилювали душевну тривогу, що походила із гаданої неприязні пана до

Баржетона. Барон, здавалося, прагпув придушлти Люсь— єна величчю своєї розкоші, щоб тим самим підкреслити припизливість поетового убозтва. Пан де Баржетон, який сподівався, що йому вже не треба буде розважати гостей розмовою, вочевидь стурбувався мовчанкою, яка запала між обома суперниками, тим часом як вонн вивчали один одного; зрештою, хазяїн дому мав у запасі одне запитання, яке він приберігав, як приберігають грушу, щоб у разі потреби погамувати спрагу, і він визнав за слушне скористатися ним.

Скажіть, будь ласка, добродію, — звернувся він до Шатле, — що чувати? Які новини?

— Новини? — каверзно перепитав податковий начальник.— Таж головна новина — це пан Шардон. Зверніться до пього. Ви принесли нам якогось гарненького віршика, так? — весело запитав барон, поправляючи на скронях локон, що, на його думку, лежав незграбно.

— Щоб знати, чи вдався мені вірш, я мав би спершу порадитися з вами, — відповів Люсьєн. — Ви раніш за мене почали віршувати.

— Ет, пусте! Кілька досить приємних водевільчиків, написаних із люб’язності, пісеньки, складені при нагоді, романси, що стали відомі тільки завдяки музиці, послання сестрі Буонапарте (о, невдячний!) — усі ці дрібнички не дають підстав на увагу нащадків!

В цю хвилину показалася пані де Баржетон у всій пишноті добре обміркованого туалету. На ній був дав— ньоіудейський тюрбан, зашпилений східною брошкою, шию зграбно оповивав газовий шарф, крізь який ряхтіли камеї коштовного намиста. Серпанкова квітчаста сукня з короткими рукавами дозволяла їй хизуватися кількома браслетами, нанизаними на гарні білі руки. Це театральне вбрання зачарувало Люсьєна. Пан дю Шатле звернувся до королеви з шанобливими й банальними компліментами, які викликали па її устах усмішку вдоволення, така вона була рада, що цю хвалу висловлено при Люсь— єнові. Зі своїм любим поетом вона обмінялася тільки поглядом, а начальнику над податками відповідала з убивчою гречністю, що внеможливлювала будь-яку близькість.

Тим часом почали надходити гості. Першими прийшли єпископ і старший вікарій, дві вельми достойні особи, що становили собою цілковиту протилежність: превелебний отець був високий і кощавий, його помічник — низенький і опасистий. В обох були жваві очі, тільки єпископ виглядав блідим, а багряне лице вікарія свідчило про міцне здоров’я. І той, і той були скупі на жести її рухи. Обидва здавалися людьми обережними, і їхня стриманість і мовчазливість сковували й інших: обох мали за людей великого розуму.

Після священнослужителів з’явилася пані Шандур та її чоловік, типи такі химерні, що людям, які не знають провінції, вони можуть видатися витвором буйної фантазії. Чоловік Амелії, дами, яка вважала себе суперницею пані де Баржетон, пан де Шандур, на ім’я Станіслав, був іще стрункий на свої сорок п’ять років вічний молодик з обличчям, схожим на решето. Його краватка завжди була пов’язана на такий манір, що обидва її кінці задерикувато стирчали: один — підіймаючись до правого вуха, другий — звисаючи до червоної орденської стрічки. Поли фрака були занадто відкинуті назад. В широкому викоті жилета видніла настовбурчена від крохмалю сорочка, застебнута розкішними золотими запонками. Коротше кажучи, все у його вбранні було таке перебільшене, що надавало йому великої подібності до карикатури, і хто бачив його вперше, не міг утриматися від сміху. Станіслав раз у раз вдоволено оглядав себе згори донизу, перевіряв число гудзиків на жилеті, стежив за вигином стегна, окресленого вузькими панталонами, мплуваї;— ся на свої ноги, причому його погляд захоплено затримувався на носаках лакованих чобіт. Закінчивши ці оглядини, він шукав очима дзеркало, перевіряв, чи не розкуйовдилась його зачіска; засунувши пальці в жилетну кишеньку, відкинувшись назад і обернувшись на три четверті, він щасливими очима дивився на жінок — це була півняча повадка, яку схвально приймали в аристократичному товаристві, де він зажив собі слави красеня. їїого мова була приперчена непристойностями — у стилі вісімнадцятого століття. Ця огидна манера розмовляти забезпечувала йому певний успіх у жінок, він їх розважав. Пан дю Шатле починав його непокоїти. Бо н справді, спантеличені вічно зневажливим виразом обличчя фата з податкового управління, збиті з пуття ного манірними запевненнями, нібито ніщо не може вивести його зі стану цілковитого збайдужіння до життя, вражені його тоном султана, який уже зазнав переситу, жінки ще запопадливіше, піж спершу, домагалися його прихильності з того часу, як пані де Баржетон захопилася ангулемським

Байроном. З Амелі була невміла актриса: пухкенька, білолиця, чорноволоса, крикливоголоса, схильна все перебільшувати, вона ходила бундючно, як пава, пишно оздоблюючи голову влітку пір’ям, узимку — квітами; щебетушка, вона, проте, не могла закінчити жодної фрази без ядушливого акомпанементу астмп.

Пан де Сенто, на ймення Астольф, голова Землеробського товариства, червоновидий, високий, огрядний, плен— тав за своєю дружиною, дуже схожою на засушену папороть; звали її Лілі, зменшене ім’я від Елізи. Це ім’я, що викликало уявлення про жінку грайливу, суперечило характерові й манерам пані де Сенто — особи бундючної, вельми набожної, картярки, прискіпливої і сварливої. Астольфа вважали за першорядного вченого. Цілковитий невіглас, він, проте, надрукував у сільськогосподарському довіднику статті "Цукор" і "Горілка", викравши для того уривки з різних журнальних статей та чужих творів, де йшлося про ці продукти. Всі в департаменті гадали, що він працює над трактатом про культуру сучасного рільництва. Та хоч він щодня і просиджував цілий ранок, замкнувшись у себе в кабінеті, однак за двадцять років не написав і двох сторінок. Якщо хто-небудь заходив до нього, то завжди заставав його серед стосів паперу, і вчений муж удавав, ніби шукає якусь замітку, що загубилася між аркушів, або застругував перо. А насправді він, зачинившись у кабінеті, тільки марнував час: не кваплячись, проглядав газету, вирізував ножем фігурки з корків, виводив на промокальному папері фантастичні візерунки, гортав Ціцерона, щоб виловити з нього якусь фразу або цілий уривок, що змістом пасував би до сучасних подій; а ввечері він спритно наводив розмову на тему, яка дозволяла йому сказати: "В Ціцерона є сторінка, написана точнісінько про події наших днів".