Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Тут і озера, і божественний глагол — такий собі християнізований пантеїзм, подекуди збагачений рідкісними римами, хтозна-звідки повиколу— пуваними, як примари — чари, грація — еманація. Коротше кажучи, ми перемінили широти: були на півночі, а перейшли на схід, але й тут такий самий тумап.

— Якщо ода й туманна, — сказала Зефіріна, — то освідчення в ній досить очевидне.

— І кольчуга архангела прозора, як серпанкова сук— пя, — додав Франсіс.

Хоча гречність і веліла з пошани до пані де Баржетон визнати оду за чудову, однак жінки, розгнівані тим, що до їхніх послуг немає поета, який перетворив би їх на ангелів, підводилися із знудженим виглядом, бурмочучи: "Прегарно, чудово, надзвичайно!"

— Якщо ви мене любите, не хваліть ні автора, ні його ангела,— владним тоном сказала Лолотта своєму дорогому Адрієпові, і тому довелося скоритися.

— І все-таки це марні слова, — мовила Зефіріна Фран— сісові. — Кохапня — ось де поезія в ділі.

— Ви, Зефіріно, сказали те саме, що думав я, тільки не міг так тонко висловитися, — відповів Станіслав, пильно оглядаючи себе з голови до ніг.

— Чого б я не дала,— звернулась Амелі до Шатле,— щоб збити пиху з Наїс. Гляпьте-но, корчить із себе архангела, ніби вона вища за нас усіх, а зводить пас із сином аптекаря та баби-повитухи, з друкарем, у якого сестра — гризетка.

— їїого батько продавав пілюлі проти глистів, — сказав Жак. — Шкода, що тими пілюлями він не вилікував свого синка од віршів.

— Він успадкував батькове ремесло: адже щойно вій нас почастував снотворним, —— мовив Станіслав, прибравши падзвпчайно знадливої пози. — А снотворне — це снотворне. Я волію чогось іншого.

Всі ніби змовилися принизити Люсьєна якимсь аристократично вишуканим знущанням. Лілі, жінка побожна, вважала за обов’язок милосердя, поки ще не пізно, як вона висловилась, напутнти Наїс, ладну на безумний вчинок. Дипломат Франсіс узявся довести до розв’язки безглузду змову, якою захопилися ці дрібненькі душі, вбачаючи в ній пікантність драми і тему для завтрашніх пліток.

Колишній консул, не надто схильний битися з юним поетом, який, почувши образливі слова в присутності своєї коханої, міг легко спалахнути, зрозумів, що Люсьєна треба повалити мечем священним, проти якого помста безсила. Він пішов за прикладом спритного Шатле, що так хитро знайшов спосіб змусити Люсьєна прочитати вірші. Консул почав розмову з єпископом і прикинувся; ніби поділяє захват його превелебності Люсьєновою одою; потім він підкинув вигадку, ніби Люсьєнова мати, жінка видатна й дуже скромна, навіває синові теми всіх його творів. Для Люсьєна, мовляв, невимовна втіха бачити, коли його обожнюваній матері складають заслужену шану. Навіявши єпископові цю думку, Франсіс був певний, що його превелебність принагідно повторить підказану йому образливу для Люсьєна вигадку. Коли Франсіс і єпископ підійшли до гуртка, де стояв Люсьєн, присутні, які ще до цього змусили Люсьєна випити цикути, нашорошили вуха. Анітрохи не обізнаний із салонними звичаями, бідолашний поет пе відводив очей від пані де Баржетон і ніяково відповідав на слизькі запитання. Він не знав ані імен, ані титулів більшості гостей і не вмів підтримувати розмови з жінками, що верзля йому всілякі дурниці, від яких він і геть пантеличився. До того поет почував себе за тридев’ять земель від цих ангулемських богів, що іменували його то паном Шардо— ном, то паном де Рюбампре, тим часом як одне одного називали Лолоттою, Адрісном, Астольфом, Лілі, Фіфі— ною. Зпіяковілість його дійшла до краю, коли він, вважаючи, ніби Лілі ім’я чоловіче, назвав паном Лілі брутального пана де Сенонша. Мисливець урвав Люсьєна, перепитавши: "Чого зводите, пане Люлю?" — від чого в пані де Баржетон і вуха почервоніли.

— Треба бути зовсім засліпленою, щоб приймати в, себе і відрекомендовувати нам оцього хлопчиська,— стиха сказав пан де Сенонш.

— Маркізо, — звернулася Зефіріна до пані де Пімап— тель пошепки, але так, щоб її чули, — вам не здається, що пан Шардон — це викапаний Кант-Круа?

— Схожість разюча,— посміхаючись відповіла пані де Пімантель.

— Слава причаровує, і в тім не гріх признатися, — сказала пані де Баржетон маркізі. — Є всякі жінки: одних захоплює велич, інших — нікчемність, — додала вона, глянувши на Франсіса.

Зефіріна не зрозуміла натяку, бо вважала свого консула чоловіком вельми високих чеснот, але маркіза стала на бік Наїс і засміялася.

— Ви, пане, дуже щасливі, — сказав Люсьєнові де Пімантель, шукаючи приводу назвати його паном де Рю— бампре після того, як уже назвав його Шардоном,— ви, мабуть, ніколи не нудьгуєте?

— А ви швидко працюєте? — спитала Люсьєна Лолот— та таким тоном, ніби зверталась до отоляра: "А скільки вам треба часу, щоб збити скриньку?"

Люсьєн був болісно вражений цим підступним ударом, але він підвів голову, почувши веселий голос пані де Баржетон:

— Моя люба, вірші не ростуть у голові пана де Рю— бампре, як лопухи на ваших подвір’ях.

— Пані, — озвався єпископ до Лолотти, — ми повинні глибоко шанувати благородні душі, осяяні промінням слави господньої. Справді, поезія — це щось святе. Творити — означає страждати. Скільки безсонних ночей було віддано рядкам, якими ви оце захоплювалися! Вшануйте ж поета любов’ю, поет — часто в житті нещасливий, але бог йому, без сумніву, вготував місце на небі серед пророків. Цей юнак — поет, — додав він, поклавши руку на голову Люсьєна. — Хіба не бачите ви на його прекрасному чолі печать високого призначення?

Щасливий з такого шляхетного заступництва, Люсьєн скинув на єпископа вдячним поглядом, не знаючи, що достойний прелат стане його катом. Пані де Баржетон метала у ворожий табір переможні погляди, які, мов списи, пронизували серця суперниць, розпалюючи їхню лють.

— Ох! Ваша превелебносте, — відповів поет, сподіваючись приголомшити ці недоумкуваті голови своїм золотим берлом, — людям здебільшого бракує і вашого розуму, й вашого милосердя. Наші муки їм не відомі, наші зусилля для них незбагненні. Рудокопові легше видобути із надр землі золото, ніж нам — паші образи із надр най— невдячнішої з усіх мов. Якщо завдання поезії — підносити думку на височінь, звідки люди могли б її бачити й відчувати, поет мусить постійно зважати на можливості людського розуму, щоб задовольнити всіх: він повинен ховати під найяскравішими барвами логіку й почуття — дві сили, ворожі одпа одній; йому треба убгати в одпе слово цілий світ думок, подати в одному образі цілі філософські системи; коротше кажучи, його вірші — насіння, квіти з якого ще мають зрости й розпуститися в людських серцях, знайшовши там борозни, проорані власними почуттями. Хіба можна щось відтворити, якщо ти сам глибоко цього не відчуваєш? А глибоко відчувати — хіба не означає страждати? Саме тому вірші народжуються після тривалих поневірянь просторами мислі й суспільства. Хіба не здобули безсмертної слави труди, яким ми завдячуємо створіння, — як, скажімо: Річардсонову Кларіссу, Каміллу Шеньє, Тібуллову Лелію, Аноюеліку Аріосто, ДантоБу Франческу, Мольєрового Альцеста, Фігаро Бомарше, Ребекку Вальтера Скотта, Сервантесового Дон Кіхота,— чиє життя цікавіше нам за життя істот, котрі справді жили колись на землі.

— А що нам створите ви? — спитав Шатле.

— Оголошувати такі наміри, — відповів Люсьєн, — ча пе означає це заявляти право на геніальність? До того ж народження таких величних образів потребує неабиякого життєвого досвіду, глибокого знання людських пристрастей і нахилів, чого я ще не досяг. Але початок уже є, — скрушно додав він і кинув мстивий погляд па гурток вельможного панства. — Задуми виношуються довго...

— І важкі будуть пологи, — втрутився пап дю Отуа.

— Дарма, ваша добра матіпка допоможе вам, — озвався єпископ.

На ці слова, так майстерно підказані, на цю таку жадану помсту очі гостей засвітилися втіхою. В кожного на устах промайнула посмішка аристократичного вдоволення, підкреслена запізнілим реготом пана де Бар— жетона.

— Ваша превелебносте, ви надто мудрі для нас, дами вас не зрозуміли, — мовила пані де Баржетон, і слова її урвали сміх, привабивши до неї здивовані погляди. — Поетові, який черпає свої натхненні образи з Біблії, справжня мати — церква. Пане де Ріобампре, прочитайте нам "Святого Іоанна на Патмосі" або "Валтасарову учту", доведіть його превелебності, що Рим і нині Magna parens ВергіліяІ

Жінки обмінялися посмішками, коли Наїс вимовила два латинські слова.

Виходячи на життєву дорогу, навіть люди найупевнені— ші в собі нерідко розгублюються. Від завданого удару Люсьєн спершу пішов на дно, але відштовхнувся ногою і знову виринув на поверхню, давши собі слово підкорити цей бундючний світ. Неначе бик, вжалений тисячею стріл, він ошаліло підхопився й уже наготувався на Луїзине прохання продекламувати "Святого Іоанна на Патмосі", але більшість картярів посідали за ломберні столики, відчувши себе нарешті у своїй стихії і смакуючи втіху, якої не могла їм дати поезія. Крім того, вра— жепе самолюбство вимагало помсти, і, покинувши Люсь— єна та пані де Баржетон, гості тим самим виявили свою очевидну зневагу до цієї доморощеної поезії. У кожного виявилися якісь свої інтереси: цей завів розмову з префектом про повітову дорогу, та пропонувала трохи пограти, щоб урізноманітнити вечір музикою. Високо ангу— лемське товариство, відчуваючи себе поганим суддею в поезії, надзвичайпо цікавилось, якої ж думки про Люсь— єна Растіпьяки та Пімантелі, й довкола них зібралося чимало гостей. Великий вплив, який мали в департаменті ці дві родини, проявлявся за всіх обставип. Всі їм заздрили й догоджали, бо кожен передбачав, що їхнє заступництво може йому знадобиться.

— Якої ви думки про нашого поета та його вірші? — ввернувся Жак до маркізи, на чиїх землях він полював.

— Як па провінцію, — сказала вона, всміхаючись, — вірші непогані. Зрештою, такий вродливий поет нічого не може робити абияк.

Цей присуд видався усім чудовим, і її слова стали переказувати одпе одному, вкладаючи в них образливіший зміст, аніж того хотілося маркізі. Дю Шатле па прохання гостей погодився акомпанувати панові де Варта, і співак зарізав славетну арію Фігаро. А що вже були відкриті двері для музики, то гостям довелося вислухати у виконанні дю Шатле й лицарський романс, що його написав Шатобріан за часів Імперії.