Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата

А для мене це знову стало великою несподіванкою. Ви собі уявити не можете, як я був приголомшений того дня в Мельбурні.

— Саме це ви мали на увазі, коли говорили про випадковий збіг обставин?

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Атож, міс Бартон — чи міс Емі Дерент, чи як ви її назвете — того дня справді дуже й дуже не пощастило. Протягом якогось часу я працював корабельним лікарем, і коли я вийшов на берег у Мельбурні, то першою особою, яку я зустрів, коли йшов по вулиці, була жінка, котра, як мені було відомо, втопилася в Корнуолі. Вона побачила, що її гра закінчена в тому, що стосувалося мене, і зважилася на дуже сміливий учинок — розповіла мені всю правду. Надзвичайно цікава жінка, цілком позбавлена, я думаю, у певному розумінні, будь-яких уявлень про мораль. Вона була найстарша в родині з дев'ятьох осіб, що жили в украй злиденних умовах. Одного разу вони попросили допомоги в їхньої багатої сестри в перших, яка жила в Англії, але міс Бартон, а це була вона, відмовила їм, бо посварилася з їхнім батьком. Гроші були потрібні вкрай, бо троє найменших дітей мали дуже слабке здоров'я та потребували лікування, яке коштувало дуже дорого. Саме тоді Емі Бартон, здається, й задумала свій план холоднокровного вбивства. Вона виїхала до Англії, відпрацювавши свій проїзд нянькою, бо прилаштувалася доглядати дітей у якійсь родині. Вона стала компаньйонкою міс Бартон, назвавшись міс Емі Дерент. Вона винайняла кімнату й поставила туди деякі меблі, щоб створити ілюзію бодай якоїсь особистості для себе. Думка про те, щоб утопити свою жертву в морі, була її несподіваною імпровізацією. Вона чекала слушної нагоди, і нагода їй випала. Після чого вона зіграла останню роль у цій драмі й виїхала до Австралії, а через певний час вона, її брати та сестри успадкували гроші міс Бартон як її найближчі родичі.

— Надзвичайно сміливий і дуже добре обміркований злочин, — сказав сер Генрі. — Майже досконалий злочин. Якби міс Бартон утопилася на Канарах, то підозра могла б упасти на міс Дерент і її родинний зв'язок із Бартонами міг бути виявлений; але зміна ідентичності та подвійний злочин, як це можна назвати, усунули таку небезпеку. Атож, майже досконалий злочин.

— А що сталося з нею? — запитала місіс Бентрі. — Як повелися ви в цій справі, докторе Ллойд?

— Я опинився в дуже дивному становищі. У мене досі майже не було доказів — у тому сенсі, в якому їх розуміє закон. З іншого боку, я помітив очевидні для мене як для лікаря знаки, що хоч ця жінка й здавалася сильною та енергійною, проте її дні на цьому світі були полічені. Вона повела мене до себе, і я побачив решту її родини — чарівну родину, віддану своїй старшій сестрі, і нікому з них навіть на думку не могло спасти, що та могла скоїти злочин. Навіщо накликати на них горе, якщо я все одно не зміг би нічого довести? Довіра цієї жінки до мене була нечуваною. Я надав Природі можливість діяти на власний розсуд. Міс Емі Бартон померла через півроку після моєї зустрічі з нею. Я часто думав про те, чи була вона веселою й нерозкаяною до своєї останньої миті.

— Звісно, що ні, — сказала місіс Бентрі.

— А я думаю, що була, — сказала міс Марпл. — Місіс Траут була.

Джейн Гел'єр дозволила собі трохи здригнутися.

— А й справді моторошна історія, — сказала вона. — Правда, я тепер не розумію, хто кого там утопив. І яку участь брала в цьому місіс Траут?

— Вона не брала в тім участі, моя люба, — сказала міс Марпл. — Вона була лише персоною — не дуже приємною персоною — в нашому селі.

— О! — сказала Джейн. — У селі. Але в селі нічого не відбувається, чи не так? — Вона зітхнула. — Я переконана, у мене взагалі б не було мізків, якби я жила в селі.

Розділ дев'ятий

ЧЕТВЕРО ПІДОЗРЮВАНИХ

Розмова оберталася навколо нерозкритих і непокараних злочинів. Усі по черзі висловилися на цю тему: полковник Бентрі, його пухкенька й мила дружина, Джейн Гел'єр, доктор Ллойд і навіть старенька міс Марпл. Єдиною особою, яка промовчала, був той, чия опінія, на думку всіх, була б найавторитетнішою. Сер Генрі Клітерінґ, відставний комісар Скотленд-Ярду, сидів мовчки, підкручуючи собі вуса — чи, радше, погладжуючи їх, — і, здавалося, ледь помітно всміхався якійсь своїй внутрішній думці, що розважала його.

— Сер Генрі, — не витерпіла зрештою місіс Бентрі. — Якщо ви нічого не скажете, я закричу від розпуки. Чи справді так багато злочинів залишаються непокараними, чи їх не дуже багато?

— Ви думаєте про газетні заголовки, місіс Бентрі. Скотленд-Ярд знову спіймав облизня. А нижче довгий список нерозгаданих таємниць.

— Які насправді, гадаю, складають дуже низький відсоток від загальної кількості? — запитав доктор Ллойд.

— Атож, це справді так. Сотні злочинів, що розкриваються й виконавці яких отримують належне покарання, не так часто прославляють і оспівують. Але ж суть нашої розмови полягає зовсім не в тому, чи не так? Коли ми говоримо про не відкриті злочини і не розкриті злочини, то ми говоримо про дуже різні речі. До першої категорії належать усі ті злочини, про які Скотленд-Ярд ніколи й не чує, злочини, про які ніхто навіть не знає, що вони були скоєні.

— Але, я сподіваюся, таких злочинів небагато? — запитала місіс Бентрі.

— Ви так думаєте?

— Сер Генрі! Ви ж не хочете сказати, що їх багато?

— Я схильна думати, — сказала міс Марпл замисленим голосом, — що їх таки має бути дуже багато.

Чарівна стара дама, з її незворушним старомодним виглядом, промовила своє твердження тоном цілковитої безтурботності.

— Моя дорога міс Марпл… — Так прокоментував її слова полковник Бентрі.

— Звичайно, — провадила міс Марпл, — на світі дуже багато дурних людей. А люди дурні нічого не спроможні приховати, хоч би що вони робили. Але є також дуже багато людей, яких дурними назвати не можна, і тебе охоплює тремтіння, коли подумаєш про те, чого вони можуть накоїти, якщо їм бракує міцно вкорінених принципів.

— Атож, — погодився сер Генрі, — існує багато людей, які не є дурними. Як часто той або той злочин стає відомий лише тому, що його було скоєно вкрай невміло, і щоразу ти ставиш собі таке запитання: якби його було скоєно вміло, чи хтось коли-небудь про нього довідався б?

— Але ж це вселяє нам велику тривогу, Клітерінґу, — сказав полковник Бентрі. — справді, дуже велику тривогу.

— Та невже?

— Ви ще й жартуєте! А тут зовсім не до жартів.

— Ви кажете, злочин залишається не покараним; але чи це справді так? Не покараним із погляду закону, можливо; але причина й наслідок працюють поза межами закону. Сказати, що кожен злочин веде за собою своє покарання, — може, й банальність, а проте, на мою думку, немає нічого правдивішого.

— Можливо, можливо, — сказав полковник Бентрі. — Але це не робить менш серйозним… е… е… серйозним…

Він замовк, не знаючи, як закінчити свою фразу.

Сер Генрі Клітерінґ посміхнувся.

— Дев'яносто дев'ятеро людей зі ста, безперечно, поділяють вашу думку, — сказав він. — Але знайте, що насправді не провина має значення, а невинність. Та, на жаль, ніхто цього не розуміє.

— Я не розумію, — сказала Джейн Гел'єр.

— А я розумію, — втрутилася до розмови міс Марпл. — Коли міс Трент виявила, що з її сумки зникло півкрони, то особою, яка постраждала через це найбільше, була жінка, котра приходила робити їм поденну роботу, місіс Артер. Звичайно ж, Тренти подумали, що монету поцупила вона, але будучи людьми добрими й знаючи, що вона має велику родину й чоловіка-пияка, вони, природно, не стали вдаватися до крайніх заходів. Але їхнє ставлення до неї змінилось, і вони не стали залишати її вдома, коли йшли куди-небудь, а для неї це було великою образою; та й інші люди також почали ставитися до неї з недовірою. А потім раптом з'ясувалося, що винна гувернантка — місіс Трент побачила крізь двері її відображення в дзеркалі. Звичайнісінька випадковість — хоч я воліла б назвати це Провидінням. І саме це, я думаю, має на увазі сер Клітерінґ. Більшість людей схильні цікавитися лише тим, хто поцупив їхні гроші, а нерідко з'ясовується, що винна особа, яку вони підозрювали найменше, — як то буває в детективних романах. Але справжньою особою, для якої цей злочин був питанням життя або смерті, була бідолашна місіс Артер, яка не вкрала нічого. Саме це ви мали на увазі, чи не так, сер Генрі?

— Атож, міс Марпл, ви точно зрозуміли, що я хотів сказати. Поденній служниці пощастило в тому випадку, про який ви розповіли. Її невинність було доведено. Але деякі люди все життя мусять ходити під тягарем підозри, насправді не обґрунтованої.

— Ви думаєте про якийсь конкретний випадок, сер Генрі? — спробувала спіймати його на гарячому місіс Бентрі.

— Справді, місіс Бентрі, мені пригадався один конкретний випадок. То була дуже цікава справа. Справа, розслідуючи яку ми були переконані, що скоєно вбивство, але не мали найменшого шансу коли-небудь довести це.

— Певно, отруєння, — схвильовано видихнула Джейн. — Щось таке, після чого не залишається слідів.

Доктор Ллойд неспокійно засовався, а сер Генрі похитав головою.

— Ні, моя люба леді. Ішлося не про затруєну стрілу південноамериканських індіанців. Я хотів би, аби це було щось таке. Нам довелося мати тоді справу з чимось набагато прозаїчнішим — прозаїчним настільки, що ми не мали ніякої надії добутися до автора того злочину. Старий джентльмен упав на сходах і зламав собі шию; один із тих прикрих нещасливих випадків, які відбуваються мало не щодня.

— Але що ж там сталося насправді?

— Хто знає? — Сер Генрі стенув плечима. — Хтось штовхнув його в спину? Мотузка або шворка, натягнута над верхньою приступкою сходів, а потім прибрана звідти? Про це ми ніколи не довідаємось.

— Але ж ви не вірите в те, що то був просто нещасливий випадок? Звідки у вас така впевненість? — запитав доктор Ллойд.

— Це досить довга історія, але ви маєте рацію: ми цілком переконані в тому, що то був не просто нещасливий випадок. Як я вже вам сказав, ми не маємо жодних шансів добутися до автора того злочину — докази були б надто хисткими й непевними. Але існує інший аспект тієї справи — справи, про яку я тепер говорю. Річ у тому, що було четверо людей, які могли утнути той трюк. Один із них винний; але троє інших невинні. І поки істину не буде встановлено, тим трьом судилося ходити під жахливою тінню сумніву.

— Я думаю, вам ліпше розповісти нам свою довгу історію, — сказала місіс Бентрі.

— Зрештою, я можу значно її скоротити, — сказав сер Генрі.