Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе
Держава виникає тоді, коли примушується до співжиття групи різного походження. Цей примус не є голим насильством, [119] а є радше закликом до спільної мети, до спільного завдання, що ставиться перед розпорошеними групами. Держава — це передусім план дії, програма співпраці. Вона закликає людей, щоб вони спільно робили щось. Держава — не кровне споріднення, не мовна і не територіальна єдність, ані навіть сусідство осідків. Вона не є чимсь матеріальним, нерухомим, даним і обмеженим. Вона — чистий динамізм, воля робити щось спільно, і завдяки тому державна ідея не обмежена ніякими фізичними кордонами.
Надзвичайно влучною є відома політична емблема Сааведри Фахардо: стріла, а під нею напис: "Або злет, або спад". Це — держава. Не річ, а рух. Держава постійно "приходить звідкись" і "йде кудись". Як усякий рух, вона має terminus a quo і terminus ad quem *. Розітніть у будь-який момент життя держави, яка справді є державою, і ви знайдете єдність співжиття, позірно засновану на тій чи іншій матеріальній прикметі: крові, мові, "природних кордонах". Статична школа вважає це за суть держави. Але ми скоро помічаємо, що це людське угруповання займається не тільки внутрішніми справами: воно завойовує інші народи, закладає колонії, федерується з іншими державами, себто постійно переборює те, що, здавалося б, є матеріальною засадою його єдності. Це — terminus ad quem **, це і є справжня держава, єдність якої полягає саме в переборюванні всякої даної єдності. Коли завмирає це прагнення до дальшої мети, держава автоматично підупадає, і дана єдність, нібито заснована на матеріальній базі — расі, мові, природних кордонах — нічого не помагає: держава розколюється, розпадається, розкладається.
* Тут: початок і кінець (латин.).
* Тут: кінцевий пункт (латин.).
Тільки ця двосторонність держави — єдність, яку вона вже осягнула, і ширша єдність, до якої вона прагне,— дозволяє нам зрозуміти істоту національної держави. Загальновідомо, що досі ще не вдалося дати точну дефініцію нації, беручи це слово в його сучасному розумінні. "Держава-місто" була дуже ясною ідеєю, яку можна було бачити на власні очі. Але новий тип суспільної єдності, що виріс серед галлів та германців і став політичним натхненням Заходу, є куди [120] більш розпливчастою річчю. Філолог, цей сучасний історик, що в своїй суті є архаїзатором, почуває себе в обличчі цього могутнього явища таким же розгубленим, як Цезар чи Таціт, коли вони своїм римським лексиконом намагались визначити ті держави, які народжувалися за Альпами, за Рейном чи за Піренеями. Вони називали їх civitas, gens, natio, здаючи собі справу, що жодний з цих термінів не віддає дійсності. Це не є civitas з тієї простої причини, що це — не міста (39). Також неможливо визначити їх, виходячи з загальнішого поняття території. Нові народи легко міняли свої землі, принаймні поширювали і звужували терен свого заселення. Також не були вони етнічними спільнотами — gentes, nationes. Хоч як далеко ми їх прослідимо, нові держави з'являються як спілки неспоріднених груп. У них мішається різна кров. Що ж це таке нація, якщо не є вона ані кревним спорідненням, ані спільною територіальною приналежністю, ані чимсь іншим в цьому роді? ,
Як то буває завжди, просте признання фактів дає нам найкращий ключ. Що саме нам впадає в очі, коли ми розглядаємо розвиток будь-якої "модерної нації" — Франції, Іспанії, Німеччини? А ось що: те, що в одну добу ніби становило націю, заперечується в наступну добу. Спершу нація — це плем'я, а сусіднє плем'я — це вже не нація. Згодом нація складається з двох племен; пізніше це — "область", і незабаром це вже графство, князівство і, нарешті, королівство. Нація — це Леон, але не Кастілія; згодом це Леон і Кастілія, але не Арагон. Тут, очевидно, діють дві засади: одна, мінлива і завжди переборювана — плем'я, область, князівство, королівство, зі своєю мовою чи діалектом; а друга, постійна, яка вільно перескакує через усі ці межі і вимагає єдності там, де перша бачила тільки корінну суперечність.
Філологи — я так називаю всіх, що нині претендують на звання "істориків",— дозволяють собі на незрівнянну небилицю, коли відштовхуються від того, що тепер, У цей скороминущий момент, в ці два-три століття, є націями Заходу, і вважають, що Верцінгеторіг чи Сід Воївник вже боролися за Францію від Сент-Мало до Страсбурга, або за Іспанію від Фіністерра до Гібралтару. Ці філологи, мов той наївний драматург, майже завжди показують, як герой вирушає на Тридцятилітню [121] війну. Щоб пояснити нам, як сформувалися Франція та Іспанія, вони припускають, що Франція та Іспанія вже тоді існували як готові формації в глибині французьких та іспанських душ. Неначебто вже існували французи й іспанці тоді, коли не було ще Франції та Іспанії! Неначебто француз та іспанець не є утворами, що їх треба було викувати двотисячолітнім зусиллям!
Гола правда полягає в тому, що сучасні нації є тільки сучасним проявом тієї змінної, приреченої на вічне переборювання засади, про яку згадувано вище. Цією засадою не є вже тепер кров чи мова; спільність крові та мови у Франції чи Іспанії була наслідком, а не причиною державного об'єднання. Цією засадою є тепер "природні кордони".
Нехай собі дипломати у спритному фехтуванні вживають цього поняття природних кордонів як ultima ratio своєї аргументації. Але історик не сміє ховатися за ним, неначе це остаточний редут. Це поняття не є остаточне і навіть достатньо окреслене.
Не забуваймо, в чому, точно беручи, полягає наше питання. Ходить про те, щоб пізнати, що це таке національна держава — те, що ми сьогодні називаємо нацією,— на відміну від інших форм держави, таких, як держава-місто чи, беручи протилежну крайність, імперія, яку заложив Август(40). Якщо ми хочемо сформулювати нашу тему ще ясніше й точніше, висловімся ось так: яка реальна сила витворила це співжиття мільйонів людей під суверенністю державної влади, яку ми називаємо Францією, Англією, Іспанією, Італією чи Німеччиною? Це не була попередня спільнота крові, бо в кожному з цих колективних організмів пливуть найрізнорідніші течії крові. Це також не була мовна єдність, бо народи, об'єднані сьогодні в одній державі, говорили та ще й говорять різними мовами. Відносна однорідність раси і мови, якою вони втішаються, припускаючи, що тут є чим втішатися,— вислід попереднього політичного об'єднання. Отож, ані кров, ані мова не творять національної держави; це радше сама національна держава вирівнює первісні різниці червоних тілець крові і артикульованих звуків. І це завжди бувало так. Дуже рідко, щоб не сказати ніколи, держава поставала з попередньої спільноти крові та мови. Нині Іспанія не тому національна держава, що там всюди говорять по-іспанськи (41). Арагон [122] і Каталонія також не були національними державами тому, що якогось там дня їх територіальні межі збігалися з межами арагонської чи каталонської мови. Ми були б ближче до правди, якби, не цураючись казуїстики, яка проявляється в кожній дійсності, схилилися до такого припущення: всяка мовна єдність, що охоплює ширшу територію, майже завжди є продуктом попереднього політичного об'єднання(42). Держава завжди грала роль великого драгомана.
Це вже всім давно відоме, і тим дивнішою є впертість, з якою настоюють на тому, що кров і мова —-основа національності. В цьому я бачу стільки ж невдячності, скільки й непослідовності. Бо француз має завдячувати свою сучасну Францію, а іспанець свою сучасну Іспанію засаді X, дія якої якраз і була скерована на переборення вузької спільності, заснованої на крові й мові. Отож, Франція та Іспанія своїм змістом протилежні до того, що їх уможливило.
Подібне перекручення постає, коли засновують ідею нації на територіальній засаді і шукають вияснення єдності, яку годі відкрити в крові чи мові, в географічній містиці "природних кордонів". Тут ми натрапляємо на те саме оптичне викривлення. Випадково в сучасний момент держава або так звані нації займають певні частини континенту або острови. З цих сучасних меж люди хочуть зробити щось остаточне і метафізичне. Нам кажуть, що це — "природні кордони", і під цією "природністю" розуміють якесь магічне передрішення історії формою земної поверхні. Але цей міф відразу розпливається, коли його піддати тим самим міркуванням, якими доведено, що спільність крові і мови не є джерелами нації. Також і тут, повернувшись назад на кількасот років, ми бачимо на місці сучасних Франції та Іспанії ряд дрібних держав, розділених своїми неминучими "природними" кордонами. Щоправда, гірський кордон не був таким нездоланним, як Піренеї чи Альпи, а водяна перегорода не така могутня, як Рейн, Ла-Манш чи Гібралтарська протока. Але це показує тільки, що "природність" кордонів — річ відносна. Вона залежить від господарських і військових засобів доби.
Історична реальність звісних "природних" кордонів полягає просто в тому, що вони перешкоджають експансії народу А проти народу Б. Оскільки вони є перешкодою [123] у співжитті чи війні для А, остільки вони є обороною для Б. Отже, ідея "природних кордонів" щиросердечно визнає, що можливість експансії та злиття народів є ще природнішою, ніж сам кордон. Виглядає, що тільки матеріальна перепона стримує їх. Вчорашні та позавчорашні кордони видаються нам сьогодні не основою французької та іспанської нації, а навпаки: перешкодами, що їх зустрічає національна ідея у своєму процесі об'єднання. І, незважаючи на це, ми намагаємося приписувати сьогоднішнім кордонам остаточний і засадничий характер, хоч нові засоби транспорту та війни перекреслили їхню ефективність перепон.
Яку ж роль відігравали кордони у формуванні дер-жав-націй, якщо вони не були їхньою позитивною основою? Відповідь ясна і дуже важлива, щоб зрозуміти справжній дух держави-нації супроти держави-міста. Кордони служили на те, щоб консолідувати вже досягнене державне об'єднання. Отож вони не були початком нації; навпаки, спочатку вони були перешкодою, а потім, коли вже були подолані, стали матеріальною гарантією єдності.
Така сама роль припадала расі та мові. Не спільність однієї чи другої створили націю, а навпаки: національна держава завжди зустрічала у своєму прагненні до об'єднання багато рас і багато мов, які ставали їй на перешкоді.
