Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе
Нові народи не мають ідей. Коли вони ростуть в атмосфері, де існує чи існувала стара цивілізація, вони закутуються в ту ідею, яку вона їм подає. Оце маскування і його причини. Забувається, на що я вказав при інших нагодах, що є два великі шляхи розвитку для народів. Є народи, які народжуються у "світі", в якому нема жодної цивілізації, наприклад, єгиптяни чи китайці. У такого народу все самобутнє, і його жести мають чіткий і безпосередній характер. Але є народи, які виростають і розвиваються в оточенні, вже заповненому культурою, з великим історичним минулим. Отак ріс Рим над Середземним морем, над водами, що були насичені греко-орієнтальною цивілізацією. Тому половина римських жестів не власні, а вивчені. А вивчений, перейнятий жест завжди двозначний, і його справжнє значення не безпосереднє, а заховане. Той, хто робить вивчений жест, наприклад, вимовляє слово, робить під сподом свій власний автентичний жест; наприклад, він перекладає чужинецьке слово своєю власною мовою. Звідси випливає, що маскування можна пізнати лише скісним поглядом: поглядом перекладача, що має словник під рукою. Я чекаю на книжку, що перекладе сталінський марксизм мовою російської історії. Бо його сила в російському, а не в комуністичному змісті. Ми ще побачимо, яка його властива істота. Можна твердити лиш одне: Росія потребує ще багато сторіч, поки вона зможе домагатися влади. Тому, що вона ще не має власних заповідей, їй доводиться вдавати вірність європейському вченню Маркса. Тому, що вона має надмір молодості, їй вистачає цієї фікції. Молодь не потребує причин, щоб жити, їй вистачає приводів.
Подібно мається справа з Нью-Йорком. І тут було б помилкою приписувати його теперішню силу запові-Аям, яким він кориться. Вони кінець кінцем зводяться До одного, а саме, до техніки. Який збіг обставин! [101]
Знову європейський винахід, а не американський. Техніку витворила Європа у вісімнадцятому й дев'ятнадцятому століттях. Який збіг обставин! Це ж ті сторіччя, коли постає Америка. І нам кажуть зовсім поважно, що істота Америки полягає в її практичному і технічному сприйманні життя, заміть того, щоб сказати: Америка, як усяка колонія, є відмолодженням старих рас, передусім європейської раси. З інших причин ніж Росія, Америка також є прикладом цього специфічного історичного явища, яке ми називаємо "новим народом". Дехто має це за фразу, хоч це така сама дійсність, як молодість людини. Америка сильна своєю молодістю, яку вона поставила на службу сучасної заповіді "техніки", так само, як вона могла б поставити її на службу буддизму, якби це було гасло дня. Але Америка цим тільки починає свою історію. Тепер почнуться її спитки, чвари і конфлікти. Вона ще мусить пройти багато стадій; в тому числі найбільші протилежності техніки і практицизму. Америка молодша віком за Росію. Я завжди твердив, що це молодий народ, замаскований найновішими винаходами. Я боявся, що перебільшую, але тепер Уолдо Франк у своєму "Новому відкритті Америки" одверто заявляє те саме. Америка ще не страждала; було б помилкою припускати, що вона посідає володарські достойності.
Хто хоче уникнути песимістичного висновку, що ніхто не пануватиме і що, таким чином, цілий світ знов обернеться в хаос, той мусить вернутися до вихідної точки і поважно запитати себе: чи це справді таке певне, що Європа занепадає і зрікається влади? Чи цей позірний занепад не є часом тією цілющою кризою, яка дозволить Європі знайти своє власне "я"? Чи очевидний занепад європейських націй не є необхідною передумовою для того, щоб одного дня постали Об'єднані Держави Європи, і щоб розбиття Європи обернулося формальною єдністю?
4
Володіти і слухатись — вирішальні функції в кожному суспільстві. Коли не розв'язане питання, хто володіє і хто слухається, все інше рухається ненадійно й недоладно. Навіть найглибші глибини кожної одиниці, крім геніальних винятків, зрушуються і викривляються. [102] Якби людина була самотня істота, яка лише випадково нав'язує стосунки з іншими людьми, то її, може, не заторкували б ті потрясіння, що постають внаслідок криз влади. Та оскільки людина з своєї первісної природи суспільна істота, всякі зміни, які властиво торкаються безпосередньо тільки спільноти, підривають і її особисте наставлення. Отож, розібравши і проаналізувавши одиницю, можна без додаткових даних вивести, як у даній країні виглядає свідомість влади і послуху.
Було б цікаво і навіть корисно дослідити в такий спосіб індивідуальний характер пересічного іспанця. Проте ця операція була б така неприємна і, незважаючи на користь, гнітюча, що я не берусь за неї. Але таким чином можна було б вивести на світло величезну внутрішню деморалізацію і розбещення, які охопили нашого пересічного земляка, бо Іспанія вже сторіччями живе з нечистим сумлінням щодо питання влади й послуху. Розбещення постає тоді, коли приймається безладдя як нормальний, утверджений стан, коли він приймається з повною свідомістю, що це беззаконня. Оскільки неможливо оздоровити те, що в своїй істоті злочинне й ненормальне, одиниця рішає пристосуватись до беззаконня, поринаючи сама в злочин і безладдя. Це подібний процес, як описується в народній приказці: "Одна неправда породжує сто". Всі народи переживали періоди, коли владу захоплювала людина, яка не гідна була володіти; але здоровий інстинкт примушував їх напружити всі свої сили і дати відсіч незаконним претензіям на владу. Вони відкидали беззаконня і таким чином відновлювали громадську мораль. Але іспанець вчинив навпаки: замість протиставитись владі, яка суперечила його сумлінню, він волів сфальшувати свою істоту, щоб узгіднити її з початковою неправдою. Поки триває цей стан у нашій країні, годі сподіватися чого-небудь від іспанців. Коли держава і влада засновані на облуді, суспільство не може мати тієї еластичної міці, яка необхідна для важкого завдання — гідно устоятись в історії.
Отож нема нічого дивного, що вистачило легкого сумніву, простого вагання, хто панує в світі, щоб увесь світ — у громадському й приватному житті — почав Деморалі зуватись.
Людське життя, самою своєю природою, мусить бути [103] присвячене чомусь — славній чи скромній справі, блискучому чи щоденному призначенню. Ця дивна умова невблаганно закарбована в нашому бутті. З одного боку, ми всі живемо самі собою і самі для себе. З другого боку, якщо я нічому не присвячу своє життя, яке належить тільки мені, воно розхитається, втратить пружність і форму. В наші роки ми спостерігаємо гігантське видовище, як безліч людей блукає в лабіринті власного життя, бо їм нема чому віддатися. Всі імперативи, всі накази зависли в повітрі. Таке становище може здаватись ідеальним, бо кожному дано волю робити, що йому забагнеться — присвятитися собі самому. Те саме стосується кожного народу. Європа випускає світ зі своїх рук. Але наслідки протилежні всім сподіванням. Звільнившися для себе, життя втрачає свій зміст, стає пустим, безцільним. Та оскільки воно мусить заповнитися чимсь, воно легковажно вигадує собі фіктивний зміст. Знаходить фальшиві заняття, яким бракує щирого, внутрішнього поштовху. Сьогодні одне, завтра друге, протилежне. Життя розгублене, коли воно лишається на самоті з собою. Егоїзм — це лабіринт. Очевидно. Бо жити — це прагнути чогось, простувати до якоїсь мети. Мета — це не те саме, що моя мандрівка, що моє життя; мета — це те, чому я присвячую своє життя, тим-то вона лежить далі, поза життям. Коли я рішаю йти своїм самотнім, егоїстичним шляхом через життя, я не рухаюсь вперед, я нікуди не йду; я просто кручуся на одному місці. Це і є той лабіринт, той шлях, який нікуди не веде, а губиться сам у собі, бо він просто ступає у власні сліди.
По війні європеєць замкнувся в собі і лишився без мети для себе і для інших. Тому, історично, ми стоїмо там, де стояли десять років тому.
Ніхто не панує в порожнечі. Влада полягає в натиску на інших. Та це ще не все. Якби це було все, то це було б просто насильство. Слід пам'ятати, що наказ має подвійний зміст: наказувати комусь, але й наказувати щось. І цим актом особу, яка дістає наказ, залучається до участі в якійсь справі, кінець кінцем — у процесі творення історії. Тому нема державної влади без програми життя, точніше, без програми державного життя. Як каже Шіллер: "Коли королі будують, візникам робота".
Отже, не можна приймати банального погляду, що [104] добачає у вчинках великих народів — і великих людей — самі егоїстичні спонуки. Бути чистим егоїстом не так легко, як комусь здається, і ще ніхто таким способом не добився тріумфу. Позірний егоїзм великих народів і великих людей — це в дійсності та неминуча твердість, з якою повинен діяти той, хто присвятив своє життя якійсь справі. Якщо ми дійсно рішились щось робити і присвятилися якомусь завданню, годі вимагати від нас, щоб ми були повсякчас готові уступатись перехожим і займатися принагідною філантропією. Чужинці, які вертаються з Іспанії, з захопленням оповідають, що інколи вистачає спитати якогось іспанця, де знаходиться такий майдан чи такий будинок, щоб той завернув з власної дороги і, охоче жертвуючи своїм часом, провів його аж до того місця, куди йому треба. Я не перечу, що в цій рисі достойного кельтіберійця криється певна доза щедрості, і я тішуся, що чужинець так тлумачить його поведінку. Але коли я чув або читав про подібні випадки, я ніколи не міг здавити в собі такого підозріння: "А чи мій земляк, коли його питали, дійсно йшов кудись?" Бо цілком можливо, що в багатьох випадках іспанець нікуди не йде, не має жодного заміру, а просто виходить собі в світ у надії, що, може, життя інших людей трохи заповнить його власне. У багатьох випадках я певний, що мої земляки виходять на вулицю, сподіваючись здибати чужинця, якого вони могли б провести.
Це серйозна річ, що сумнів відносно влади, яка досі належала Європі, здеморалізував народи, за винятком тих, які через свою молодість ще перебувають у передісторії. Але ще серйознішою річчю є те, що це "тупцювання на місці" може цілковито здеморалізувати самого європейця. Я думаю так не тому, що я європеєць чи щось подібне. Я далекий від того, щоб казати: "Коли європеєць не пануватиме в близькому майбутньому, мене не обходить життя світу".
