Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе
Життя — це боротьба з речами, серед яких ми мусимо встоятись. Поняття — це стратегічний план, який ми складаємо, щоб відбити їхню атаку. І тому, коли ми проникнемо до найглибшої суті якого-небудь поняття, то ми знаходимо, що вона нам нічого не каже про саму річ, а тільки підсумовує, як людина може використати її чи постраждати від неї. Оскільки я знаю, досі ще ніхто не обстоював того погляду, що зміст усякого поняття завжди життьовий, завжди полягає в можливій дії або в можливому стражданні людини. Проте, на мою думку, це неминуче заключення філософського процесу, започаткованого Кантом. Отож, коли ми в світлі цього погляду переглянемо все минуле філософії до Канта, нам може видатись, що в засаді всі філософи казали те саме. Бо ж усяке філософське відкриття є лише відкриттям і відслоненням того, що лежало в глибині.
Але це надмірний вступ до моєї теми, яка дуже віддалена від філософських проблем. Я просто збирався сказати, що сьогодні діється в світі, себто в історичному світі, а саме: протягом трьох сторіч Європа панувала в світі, а тепер вона непевна, чи вона ще панує і чи вона далі пануватиме. Звести до такої простої формули безліч подій, з яких складається сучасна [96] історична дійсність, безсумнівно є, в найліпшому випадку, перебільшенням, і тому я мусив нагадати, що думати — це, хоч-не-хоч, перебільшувати. Хто воліє не перебільшувати, мусить мовчати; мало того: він мусить паралізувати свій розум і якнайшвидше отуманіти.
Це, на мою думку, справжній образ того, що діється в світі; все інше лише наслідки, умови, ознаки й епізоди цих подій.
Я не твердив, що Європа перестала панувати, а радше, що тепер Європа має поважні сумніви, чи вона взагалі панує і чи вона пануватиме завтра. Цьому відповідає рівнобіжний настрій серед інших народів світу, які сумніваються, чи хтось панує над ними. Вони теж непевні.
За ці, останні роки багато говорилося про занепад Європи. Я благаю читачів не впадати у звичну наївність і не думати відразу про Шпенглера просто тому, що мова про занепад Європи чи Заходу. Ще поки з'явилася його книжка, всі говорили про це і, як відомо, книжка завдячує свій успіх тому, що таке підозріння вже давно тривожило всі уми під різними формами та з різних причин.
Стільки вже говорилося про занепад Європи, що багато людей кінець кінцем прийняли це за факт. Не тому, що вони поважно вірять у це, а радше тому, що вони звикли вважати це за істину, хоч, щиро кажучи, не пригадують собі, щоб вони в певний момент дійсно переконалися в цьому. Нова книжка Уолдо Франка "Нове відкриття Америки" базується повністю на припущенні, що Європа конає. Проте Франк ані аналізує, ані обговорює, ані піддає сумніву таке потворне явище, що править йому за грізний засновок. Без дальших досліджень він відштовхується від нього, як від незаперечного факту. Мені досить цієї легковажності в самій вихідній точці, щоб підозрівати, що Франк не переконаний у занепаді Європи; куди там, він навіть не поставив собі такого питання. Він користається ним як трамваєм. Загальники — це трамваї інтелектуального транспорту.
І це роблять багато людей. Передусім це роблять народи, цілі народи.
Сучасний світ являє нам картину крайньої наївності. Коли в школі хтось повідомляє, що вчитель вийшов, хлопчиська збивають бучу і шаліють. Усі щасливі [97] звільнитися від тиску, який чинила на них присутність учителя, скинути ярмо правил, ставати догори ногами, відчувати себе паном свого власного призначення. Але без правил, що приписували їм заняття й обов'язки, хлопчиська не мають що робити, не мають серйозної праці, змістовного, тяглого й цілеспрямованого завдання, і так виходить, що вони самі спроможні тільки на одне: блазнювати.
Легковажність неповнолітніх націй — справді жалюгідне видовище. Оскільки кажуть, що Європа занепадає, отже, перестає панувати, кожна нація і наційка починає стрибати й розмахувати, стає догори ногами або бундючиться й надувається, прибираючи позу дорослої людини, яка є паном свого власного призначення. Звідси картина різних "націоналізмів", що пов-сюду множаться, як вібріони.
У попередніх розділах я намагався визначити новий тип людини, який сьогодні запанував у світі: я його назвав масою і показав, що його головна характеристика полягає в тому, що, почуваючи себе простаком, він проголошує своє право на простацтво й відмовляється визнавати вищі інстанції. Коли такий умонастрій переважає у межах окремих народів, то не диво, що ми зустрічаємо це саме явище, дивлячись на спільноту націй. І тут є, відносно беручи, народи-маси, готові збунтуватися проти великих народів-творців, проти меншості людських племен, які сформували історію. Справді смішно дивитися, як та чи інша республічка в своєму глухому закутку стає навшпиньки, ганьбить Європу і оголошує її відхід зі світової історії.
Чим це кінчається? Європа була витворила систему норм, що їх потугу й плідність довели віки. Ці норми далеко не ідеальні. Але вони, без сумніву, зобов'язують нас, поки не існують чи не з'являться на обрії інші. Щоб перевершити їх, необхідно створити інші. Тепер народи-маси рішили, що вже віджила та система норм, яку ми називаємо європейською цивілізацією; та оскільки вони неспроможні створити нову, вони не знають, що робити і, щоб згаяти час, збивають бучу.
Оце перший наслідок, коли хтось у світі кінчає своє панування: всі інші, збунтувавшися, лишаються без завдання, без програми життя. [98]
3
Циган пішов сповідатись, але совісний священик перше спитав його, чи він знає Божі заповіді. Відповів на те циган: "Присяйбі, панотче, я хотів вивчити їх, та пішов поголос, що їх мають скасувати".
Чи не є це сучасне становище в світі? Іде поголос, що європейські заповіді вже неважні, і таким чином люди — одиниці і народи — користаються з нагоди, щоб зажити без законів. Бо поза європейськими законами не було інших. Тут не ходить про постання нових норм, які витісняють старі, як це вже траплялося, чи про новий запал, який захоплює своїм молодечим полум'ям старі й літеплі ентузіазми. Це була б природна річ. В такому разі старе здається старим не через власне завмирання, а тому, що вже існує нове, яке самою своєю новістю робить усе попереднє старим. Якби ми не мали дітей, ми не були б старі чи старілись би повільніше. Те саме можна сказати про продукти техніки. Авто з-перед десяти років здається багато старшим, ніж локомотив з-перед двадцяти років, просто тому, що винаходи автомобільної техніки чергувалися швидше. Цей занепад, який походить від нового доросту, є ознакою здоров'я.
Але те, що діється тепер в Європі,— нездорове явище. Європейські заповіді втратили свою силу, а нові ще не з'явилися на овиді. Кажуть, що Європа перестає панувати, і не видно, щоб хтось міг заступити її. Під Європою ми розуміємо передусім трійцю Франції, Англії і Німеччини. У цій частині земної кулі дозріла та форма людського життя, яка лягла в основу сучасного світу. Коли тепер заявляють, що ці народи в занепаді і їх програма життя втратила свою силу, то не диво, що світ деморалізується.
А це чиста правда. Увесь світ — нації й одиниці — здеморалізований. Деякий час ця деморалізація розважає і навіть приманює. Нижчі натури думають, що знято з них тягар. Декалоги затримують свій характер ваготи від тих часів, коли їх вирізьблено на камені чи бронзі. Етимологія слова "наказувати" означає обтяжувати, класти щось у чиїсь руки. Той, хто наказує, неодмінно стає обтяжливим. Нижчим натурам цілого світу вже набридло, щоб ними командували, щоб їх обтяжували, і в святковому настрої вони заживають [99] цей час, коли знято важкі імперативи. Але свято довго не триває. Без заповідей, які зобов'язують нас жити в певний спосіб, наше життя стає повністю розпоряди-мим. В такому жахливому духовому становищі знаходиться сьогодні найкраща молодь світу. Просто тому, що вона почувається вільною, нескутою, її гнітить внутрішня порожнеча. Розпорядиме життя є більшим запереченням життя, ніж сама смерть. Бо жити — означає мати певне заняття, виконувати якесь завдання, і в міру того як ми уникаємо присвячувати себе чомусь, ми опорожнюємо наше життя. Незадовго ми почуємо на нашій планеті страшний крик, який здійметься до зір, як виття незліченних псів, благаючи, щоб щось чи хтось взяв у руки владу і наклав заняття чи обов'язок.
Хай це буде сказане для тих, хто заявляє нам, що Європа вже не панує. Панувати — це дати людям заняття, поставити їх на своє місце, у своє призначення; покласти край їхнім химерам, які ведуть до байдикування, пустого життя та відчаю.
Не важило б, що Європа перестає панувати, якби був хтось здібний заступити її. Але ніде нікого не видно. Нью-Йорк і Москва не є нічим новим супроти Європи. Вони країни європейського засягу, які, відмежувавшись від центру, втратили своє значення. Нам властиво незручно говорити про Нью-Йорк і Москву, бо ми не знаємо, чим вони насправді є; ми лише знаємо, що досі не сказано про них рішального слова. Але, навіть не знаючи вповні, чим вони є, можна схопити досить, щоб зрозуміти в загальних рисах їхній характер. Безперечно, вони належать до явищ, які я принагідно назвав "історичним маскуванням". Своєю природою "маскування" є дійсністю, яка не є тим, чим вона здається. її вигляд не відкриває, а приховує її істоту. Тому вона заводить в блуд більшість людей. Оминути цей блуд може тільки той, хто знає наперед, що взагалі існує така річ, як маскування. Те саме можна сказати про міраж. Знання виправляє зір.
У кожному випадку історичного маскування нашаровані дві дійсності, які покривають одна одну: одна глибока, справжня, істотна; друга позірна, випадкова, поверхова. Отож у Москві ми бачимо плівку європейських ідей — марксизм, виплеканих в Європі у зв'язку з європейською дійсністю і європейськими [100] проблемами. Під цією плівкою є народ, відмінний від європейців не тільки етнічною субстанцією, але, що багато важливіше, відмінний своїм віком. Це народ, який ще ферментує; молодий народ. Тріумф марксизму в Росії, де не було промисловості, був би найбільшою суперечністю, якої міг би зазнати марксизм. Але такої суперечності нема, бо нема такого тріумфу. Росія є марксистська більш-менш так, як німці Священної Римської імперії були римлянами.
