Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе

Мене не журив би кінець європейського панування, якби сьогодні існувала інша група народів, здібна перейняти від Європи владу й керівництво над планетою. Але я навіть цього не вимагаю. Я навіть пішов би на те, щоб ніхто не панував, якби це не потягло за собою розклад усіх чеснот і талантів європейської людини.

Але це неминуче. Коли європеєць звикне, що він сам не панує, вистачить півтора покоління, щоб старий [105] континет, а за ним і цілий світ, поринув у моральне отупіння, в інтелектуальну неплідність і в загальне варварство. Тільки почуття влади і відповідальності, яка виростає з нього, можуть тримати в напрузі духові сили Заходу. Наука, мистецтво, техніка і все інше процвітають лише в атмосфері, що її витворює свідомість своєї влади. Якщо цього бракує, європеєць буде чимраз більше занепадати. Він уже не матиме тієї непохитної віри в себе, яка дає йому енергію, відвагу й витривалість для здобуття великих ідей, нових у кожній ділянці. Нездатний до творчого зусилля, він застрягне в учорашньому, у звичці, в рутині. Він стане нездарною, педантичною, пустою істотою, як греки доби занепаду та візантійської епохи.

Творче життя вимагає режиму високої духової гігієни, високої чесності та постійних стимулів, які зберігають свідомість людської гідності. Творче життя — це енергійне життя, і воно можливе лише у двох ситуаціях: або людина панує, або вона живе в світі, де панує хтось інший, якому признається повне право на владу; або я паную сам, або я слухаюсь. Аде слухатись не означає терпіти владу (терпіти — це пониження), а радше навпаки — шанувати й підтримувати її з почуття солідарності, з палкого бажання стати під її прапор.

5

Слід вернутись тепер до вихідної точки наших міркувань: до того дивного факту, що під сучасну пору так багато говорять про занепад Європи. Дивує вже те, що не чужинці перші завважили цей занепад, а самі європейці. Коли ніхто поза старим континентом не думав про це, деяким людям у Німеччині, Англії й Франції прийшла тривожна думка: "Чи ми, часом, не починаємо занепадати?" Цю думку підхопила преса, і тепер усі говорять про занепад Європи як про незаперечний факт.

Та зупиніть проповідника таких думок і спитайте, не. яких конкретних і явних даних він базує свій діагноз. Ви побачите, як він відразу почне розмахувати руками в усі сторони світу типовими жестами потопельника. І дійсно, він не знає, за що вхопитися. Коли хтось хоче окреслити сучасний занепад Європи, то [106] єдина річ, яку видно без глибокого аналізу,— це сума господарських труднощів, що стоять перед кожною європейською нацією. Але коли доводиться трохи точніше окреслити характер тих труднощів, виявляється, ^ що ані одна з них поважно не загрожує спроможності творити багатства, і що старий континент переживав куди тяжчі кризи такого роду.

Хіба німці чи англійці не почувають себе спроможними продукувати тепер більше і краще, ніж будь-коли? Авжеж, почувають! І дуже важливо ближче розглянути справжній психологічний стан німців чи англійців з економічного погляду. Дивним є саме те, що їх безперечне духове пригнічення походить не від того, що вони чуються кволими, а, навпаки, від того, що, відчуваючи більшу спроможність, вони вдаряються у фатальні бар'єри, які не дають їм здійснити те, що в їхній силі.

Цими фатальними бар'єрами сучасного німецького, англійського чи французького господарства є політичні кордони цих країн. Отож справжня трудність корениться не в тих чи інших господарських проблемах, а радше в тому, що форма державного життя, в якій мусять діяти господарські сили, не відповідає їхньому розмірові. На мою думку, почуття нездатності й безсилля, яке в наші дні безперечно гнітить живучість Європи, виринає з цієї несумірності між величезними спроможностями сучасної Європи і форматом політичної організації, в якій вони мусять здійснюватись. Порив до розв'язання нагальних проблем такий же сильний, як будь-коли, але він зараз ударяється в тісні клітки, які його обмежують, в малі нації, які досі утворювали Європу. Песимізм і пригнічення, яке нині тяжить над душею Європи, нагадує розпач ширококрилого птаха, що б'ється об залізні грати своєї клітки.

Доказом цього є те, що подібні проблеми знаходимо ми в усіх галузях, які, здавалося б, не мають нічого спільного з економікою. Візьмімо, наприклад, інтелектуальне життя. Кожний справжній інтелектуал в Німеччині, Англії чи Франції відчуває, що він задихагться в межах своєї нації; національна приналежність є для нього лише всебічним обмеженням. Сьогодні німецький професор прекрасно здає собі справу, наскільки нісенітний той стиль продукції, якого вимагає його вужча публіка німецьких професорів, і мріє про [107] ширшу свободу вислову, якою втішається французький письменник чи англійський есеїст. Навпаки, паризький літератор починає розуміти, що вже вичерпались традиції літературного мандаринізму та словесного формалізму, на які засуджує його французьке походження, і він волів би, затримавши кращі вартості цих традицій, збагатити їх деякими позитивними якостями німецького професора.

Те саме діється в галузі внутрішньої політики. Ще ніхто вичерпно не проаналізував дивного питання: чому так занепало політичне життя всіх великих держав Європи? Кажуть, що демократичні інституції втратили свій престиж. Але саме це треба вияснити. Бо ця втрата престижу досить дивна. Всюди нарікають на парламент, але чомусь у жодній країні не пробують замінити його. І навіть немає ніякого плану — навіть утопічної ідеї — нових державних форм, які, принаймні теоретично, видавалися б кращими. Отож, треба ставитися із застереженням до цієї позірної втрати престижу. Проблема не в самих інституціях, як знарядді громадського життя, а в цілях, для яких ми вживаємо їх. Бракує програм, що відповідали б життьовому розмахові в душі кожного сучасного європейця.

Тут перед нами оптична ілюзія, яку слід раз назавжди виправити, бо просто огидно постійно слухати безглузді завваги на тему парламентів. Є цілий ряд слушних заперечень проти традиційної парламентської практики, але, взявши їх одне за одним, бачимо, що жодне з них не приводить до висновку, що парламент треба скасувати, навпаки, всі прямою і ясною дорогою ведуть до потреби зреформувати його. Але ж не можна сказати нічого кращого про якусь річ, як те, що її треба зреформувати, бо ж це означає, що вона необхідна і здібна до нового життя. Сьогоднішнє авто є вислідом усіх заперечень, що їх висували проти нього в 1910 році. Але загальне розчарування в парламенті не зродилося з таких заперечень. Кажуть, наприклад, що парламент неефективний. На це ми повинні відповісти: "Неефективний для чого?" Бо ефективність даного знаряддя — це його здібність виконати певне завдання. У цьому випадку, завдання — розв'язувати громадські проблеми держави. Тому ми вимагаємо, щоб кожний, хто проголошує неефективність парламенту, мав ясне уявлення, як треба розв'язувати сучасні громадські [108] проблеми. Бо коли ніхто не має інших уявлень і навіть теоретично не з'ясовано, що саме треба робити, нема рації закидати парламентаризмові неефективність. Ліпше було б згадати, що ніяка інша інституція в людській історії не витворила потужніших держав, як парламентарні держави XIX століття. Це такий очевидний факт, що тільки найбільший дурень може недобачити його. Отож, не сплутуймо можливість і потребу докорінно зреформувати законодавчі збори, щоб зробити їх "ще більш" ефективними, із заявами про їхню непридатність.

Розчарування в парламенті не має нічого спільного з його загальновідомими вадами. Воно має інші причини, які зовсім не стосуються самого парламенту як політичного знаряддя. Воно постає з того, що європеєць не знає, для чого уживати його, що він не поважає цілі традиційного громадського життя, словом, не має жодних ілюзій про національну державу, в якій він замкнений, мов в'язень. Коли трохи ближче приглянутись до цього факту, то можна завважити, що в більшості країн громадяни не відчувають уже пошани до своєї держави. Тому було б марною річчю вводити конкретні зміни в їхні державні інституції: справа не в них, а в самій державі, яка стала занадто малою.

У своїх господарських, політичних та інтелектуальних проектах європеєць вперше ударяється в межі своєї країни і відчуває, що ці проекти — себто його життьові можливості, його життьовий стиль — несумірні з розміром колективного тіла, в якому він замкнений. І так він відкрив, що бути англійцем, німцем чи французом означає бути провінціалом. Він знайшов, що він тепер є "менший", як був раніше, бо раніше англієць, француз чи німець думав, що він — це всесвіт. Це, на мою думку, справжня причина того почуття занепаду, що мучить європейця. Отже, причина чисто внутрішня та ілюзорна, бо враження занепаду виникло саме з того, що зросли його можливості, які вдаряються в рамки старої організації, що вже стала затісною.

Щоб показати це на живому прикладі, візьмімо яку-небудь конкретну діяльність, наприклад, виробництво авт. Авто — чисто європейський винахід. Проте у виробництві цього продукту веде перед Америка. Звідси висновок: європейське авто в занепаді. Одначе, європейські промисловці і техніки дуже добре знають, [109] що вищість американського продукту походить не від якихось особливих здібностей заморських людей, а просто від того, що американська фабрика без ніяких обмежень пропонує свій виріб ста двадцяти мільйонам покупців. Уявімо собі, що перед європейською фабрикою відкрився б ринок, що охоплював би всі європейські держави з їхніми колоніями та протекторатами. Ніхто не сумнівається, що її авто, розраховане на п'ятсот чи шістсот мільйонів людей, було б куди краще і дешевше, ніж фабрикат Форда. Майже всі переваги американської техніки є наслідком, а не причиною розміру й однорідності її ринку. Раціоналізація промисловості є автоматичним вислідом її розміру.

Отже, справжнє становище Європи виглядає так: її блискуче й довге минуле привело її до нової життьової стадії, де всі розміри зросли; але рівночасно її структура, що перетривала це минуле, стала карлуватою і перешкоджає новому розростові. Європа постала як комплекс малих націй. Ідея нації й національне почуття були її найхарактернішими винаходами.