Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе
Я волію, щоб кожних два-три роки зарізали півдесятка людей на Раткліф Роуд, ніж терпіти труси, шпигунство і всі інші махінації Фуше". Це дві відмінні концепції держави. Англієць воліє чітко обмежену державу.
XIV
ХТО КЕРУЄ СВІТОМ?
Європейська цивілізація — я це повторюю раз у раз — автоматично витворила бунт мас. З одного боку цей бунт є надзвичайно позитивним явищем; ми вже сказали, що бунт мас викликаний неймовірним зростом можливостей сучасного життя. Але зворотний бік Цього самого явища жахний; з цієї точки зору бунт мас — це одна й та сама річ, як докорінна деморалізація людства. Розгляньмо тепер цю деморалізацію з нових точок зору. [91]
1
Сутність чи характер нової історичної епохи є вислі-дом внутрішніх змін — змін людини та її духу — або зовнішніх змін, більш формальних і ніби механічних. Серед цих останніх найважливіша, без сумніву,— це переміщення влади. А це приводить до переміщення Духу.
Тому, коли ми намагаємося зрозуміти якусь добу, одним із наших перших питань мусить бути: "Хто в цю пору панує в світі?" Може бути, що в ту пору людство, розбите на різні уламки без взаємного зв'язку, творить замкнені, самостійні світи. За часів Мільтіада середземноморський світ не знав про існування далекосхідного світу. У таких випадках ми мусили б звернутися до кожної окремої спільноти з нашим питанням: "Хто панує в світі?". Але від шістнадцятого століття людство охоплене гігантським процесом об'єднання, що в наші дні осягнув останніх меж. Тепер уже немає жодної частини людства, що живе окремішньо, немає людських островів. Тому, починаючи від того століття, можна сказати, що "той, хто панує в світі", дійсно має абсолютний вплив на цілу планету. Протягом трьох сторіч це була роль однорідної групи європейських народів. Панувала Європа, і під цією єдністю влади світ жив в єдиному чи, принаймні, дедалі більш об'єднаному стилі.
Цей стиль життя звичайно називають "модерним віком". Та під цією сірою й невиразною назвою криється ця дійсність: епоха європейської гегемонії.
Під "владою" не слід розуміти в першу чергу вжиток матеріальної сили, фізичного примусу. Бо ми тут намагаємось оминути дурні уявлення, принаймні грубші та явніші. Отже, це стале і нормальне відношення між людьми, що зветься "владою", ніколи не спочиває на силі, а, навпаки, тому, що якась людина чи група людей користається владою, вона розпоряджає цим суспільним апаратом чи машиною, що зветься "сила".
Випадки, коли на перший погляд сила видається підставою влади, виявляються при ближчому розгляді найкращими прикладами на підтвердження нашої тези. Наполеон вдерся в Іспанію, тримався там деякий час, але, властиво, не панував в Іспанії ні одного дня. А це, хоч він мав силу, саме тому, що він мав тільки силу. [92]
Слід розрізняти між фактом чи процесом агресії і явищем влади. Влада — це нормальне вживання авторитету. А останній завжди заснований на громадській думці — завжди, нині, як і десять тисяч років тому, як серед англійців, так і серед ботокудів. Ніколи ніхто не панував на землі, спираючи свою владу в істоті на щось інше, як на громадську думку.
Чи, може, ви гадаєте, що суверенність громадської думки винайшов адвокат Дантон у 1789 році чи святий Тома Аквінський у тринадцятому столітті? Уявлення про цю суверенність могло постати тут чи там, в цю чи іншу дату, але факт, що громадська думка є основною силою, яка витворює в людських спільнотах явище панування, такий старий і тривкий, як саме людство. Отак у Ньютоновій фізиці тяжіння є силою, яка витворює рух. Закон громадської думки — загальний закон тяжіння в політичній історії. Без неї не могло б бути історичної науки. Тому Юм дуже проникливо завважує, що завдання історії показати, що суверенність громадської думки не є жодна утопічна мрія, а є повсякденна дійсність людських спільнот. Отже, навіть той, хто хоче правити з допомогою яничар, залежить від їхньої думки і від думки, яку має про них решта населення.
В дійсності не можна панувати з допомогою яничар. Тому Талейран сказав Наполеонові: "З багнетами, ек-селенціє, можна робити все, крім одного: сидіти на них". А панування — це не жест захоплення влади, а спокійне користування нею. Отже, правити — це сидіти. На троні, на першій лаві, в міністерському кріслі. Всупереч наївним і мелодраматичним поглядам, панування не так питання кулака, як сидіння. Словом, держава — це утримування опінії, утримування рівноваги, статики.
Трапляється, що інколи не існує громадської думки. Суспільство, розколене на суперечні групи, що їх погляди один одного перекреслюють, не дає можливості для встановлення влади. А оскільки "природа не терпить вакууму", порожнеча, створена браком громадської думки, виповнюється брутальною силою. Отже, в крайньому випадку остання виступає на заміну першої.
Тому, коли ми хочемо з точністю висловити закон громадської думки як закон історичного тяжіння, слід Це мати на увазі, і тоді ми доходимо.до формули, що [93] збігається з відомим старовинним і влучним висловом: неможливо панувати всупереч громадській думці.
Це дає нам змогу зрозуміти, що влада є перевагою певного погляду, отже, певного руху, що влада кінець кінцем не що інше, як духова потуга. Історичні факти точно потверджують це. Всяка примітивна влада має "священний" характер, бо вона базується на релігійних уявленнях, а релігійні уявлення завжди перша форма, під якою з'являється те, що пізніше стане духом, ідеєю, думкою; словом, нематеріальне і метафізичне. У Середньовіччі повторюється те саме явище у більшому масштабі. Першою державою, чи державною владою, що постає в Європі, є церква з її специфічним характером "духової потуги", на який уже вказує її ім'я. Від церкви навчилася політична потуга, що вона з походження теж духова потуга, перевага певних ідей; і так постає Священна Римська імперія. Таким чином змагаються дві духові потуги, які неспроможні розмежуватися за своєю істотою — вони ж обидві духові,— і тому погоджуються влаштуватися в різних категоріях часу: в часовості і у вічності. Світська потуга і релігійна потуга однаково духові: але одна — це дух часу, внутрішньосвітська і змінна громадська думка, тоді як друга — це дух вічності, Божа думка, думка Бога про людину та її призначення.
Отож буде рівнозначно, чи ми скажемо, що в даний час править така людина, такий народ, така група однорідних народів, чи скажемо, що в даний час переважає в світі така система поглядів — ідей, оцінок, бажань і намірів.
Як розуміти таку перевагу? Більшість людей не має поглядів; погляди треба впорснути їм під тиском, як мастило в машину. Тому дух, який би він не був, мусить мати потугу і користуватися нею, щоб люди без поглядів — а вони в більшості — придбали собі погляди. Без поглядів людське співжиття було б хаосом або ще менше: історичною порожнечею. Без поглядів людське життя втратило б свою органічну структуру. В міру того як бракує духової потуги, в міру того як бракує когось, хто править, панує хаос серед людей. І подібно, всяке переміщення влади, всяка зміна проводу — це рівночасно зміна поглядів, і тим самим ніщо інше, як зміна історичного тяжіння.
Повернімося знову до початку. Протягом кількох [94] сторіч панувала в світі Європа, конгломерат духово споріднених народів. У Середньовіччі ніхто не панував у світській сфері. Це завжди так бувало в усіх середніх віках історії. Тому вони завжди є відносним хаосом і відносним варварством, дефіцитом поглядів. Це часи, коли люди люблять, ненавидять, бажають і гидують, і то завжди з великим розмахом. Натомість бракує поглядів. Такі часи не позбавлені певного чару. Але в великих історичних епохах людство живе якраз поглядами, і тому існує лад. По той бік Середньовіччя ми знову знаходимо епоху, де, подібно як в модерні часи, хтось володіє, хоч лише над обмеженою частиною світу. Це — Рим, великий володар. Він завів порядок у середземноморському просторі та на його окраїнах.
У наші повоєнні дні люди починають казати, що Європа вже не панує в світі. Чи ви розумієте вагу цього діагнозу? Він сповіщає про переміщення влади. Переміщення куди? Хто перебере від Європи владу над світом? А чи певно, що взагалі хтось перебере владу? А якби не було нікого, що тоді?
2
Насправді у світі діється щохвилини, отже й у цю мить, безліч речей. Той, хто насмілюється казати, що саме діється на світі, хіба кепкує сам із себе. Але саме тому, що неможливо безпосередньо пізнати дійсність у її повноті, нам нема іншого вибору, як самовільно створити собі дійсність, припускаючи, що речі виглядають так, а не інакше. Це дає нам схему, себто загальне поняття, чи мережу понять, крізь яку ми дивимось на справжню дійсність, як крізь сітку координатів; тоді, і тільки тоді, ми можемо скласти собі приблизне уявлення про неї. В цьому полягає науковий метод. Мало того, в цьому полягає всяка розумова діяльність. Коли ми бачимо, як наш друг наближається садовою стежкою, і кажемо: "Ось Педро", ми свідомо, іронічно робимо помилку. Бо для нас "Педро" — це схематичний образ фізичної і моральної поведінки, те, що ми називаємо "характером"; та, правду кажучи, інколи наш друг Педро аж ніяк не подібний на поняття "наш друг Педро".
Всяке поняття, найпростіше й найбільш технічне, оправлене в самоіронію, між зубцями Алкіонової усмішки, [95] так, як гранчастий діамант вставлений між золоті зубці своєї оправи. Воно каже нам зовсім поважно: "Це А, а то Б". Але це повага типового ріпсе-sans-rire *. Це хитка повага людини, що проковтнула свій регіт та зціпила зуби, щоб не вивергнути його. Ясна річ, що це не є А, просто так, беззглядно, і що то не є Б, просто так, без застережень. Поняття, властиво, означає дещо інше, ніж говорить, і в цій дволичності полягає іронія. Насправді ж воно думає так: я знаю, що в істоті це не є ані А, ані Б; але, припускаючи, що вони А і Б, я порозуміваюсь із собою щодо конкретного ставлення супроти обох речей.
* Гримаса людини, що намагається стримати сміх (фр.).
Така теорія раціонального пізнання була б роздратувала грека. Бо грек вірив, що в розумі, у понятті, він відкрив саму дійсність. Ми, натомість, віримо, що розум, поняття, є приладдям домашнього вжитку, якого людина потребує й вживає, щоб з'ясувати собі власне положення серед безмежної і вкрай проблематичної дійсності свого життя.
