Воно - Кінг Стівен

За одним вартим уваги винятком: коли вибухнула ливарня Кіченера, він не бемкнув опівдні. Жителі міста гадали, що таким чином преподобний Джоллін вирішив ушанувати пам'ять загиблих дітей, і Джоллін вирішив не переконувати їх у протилежному. Насправді годинник просто не пробив.

Не задзвонив він і о п'ятій ранку 31 травня 1985 року.

Тієї миті по всьому Деррі попросиналися літні люди — вони розчахнули очі й позіскакували з ліжок, хоча й не розуміли чому. Вони поковтали свої пігулки, повставляли зубні протези, попідкурювали сигари й люльки.

І стали на варту.

Одним із цих старих був Норберт Кін. Йому було вже за дев'яносто. Він прокульгав до вікна, визирнув на вулицю та поглянув на зчорніле небо. Вечірній прогноз погоди пообіцяв чисте небо, та його кісточки підказували, що піде дощ. Справжня злива. Глибоко в душі він перелякався. Він відчув невиразну загрозу — наче отрута розлилася тілом та невблаганно пробиралася до його серця. Раптом він подумав про ватагу Бредлі, яка безпечно перетнула межу Деррі та потрапила на приціл сімдесяти сімох пістолів і ґвинтівок. Така справа розм'якшувала чоловіка, перетворювала його на ледаря, бо йому здавалося, наче все… наче все підтвердилося. Він не міг пояснити краще, навіть самому собі. Після такого випадку починаєш думати, що житимеш вічно, і Норберту Кіну це майже вдалося. 24 червня йому виповниться дев'яносто сім років, а він досі кожного дня здійснював тримильні прогулянки. Та наразі йому було страшно.

— Ті дітлахи, — сказав він, дивлячись у вікно й не усвідомлюючи, що говорив уголос. — Що не так з цими клятими дітлахами? Куди вони лізуть цього разу?

Дев'яностодев'ятирічний Еґберт Тороґуд — той самий, який пережив вечір, коли до "Срібного долара" завітав Клод Еру, налаштував сокиру й зіграв на ній "Марш смерті" для чотирьох чоловіків — прокинувся тієї ж миті, сів на ліжку й загорлав хрипким, іржавим криком. Його ніхто не почув. Йому наснився Клод, от тільки цього разу Клод прийшов по нього, і сокира шугонула донизу, а наступної миті Тороґуд побачив власну відрубану руку, що потріпалася й скрутила пальці на шинквасі.

"Щось не так, — нажахано подумав він у своїй дивній, грузькій манері та затрусився в заплямованих сечею кальсонах. — Їй-богу, сталося щось жахливе".

Дейв Ґарднер — чоловік, який у жовтні 1957 року знайшов понівечене тіло Джорджа Денбро, і чий син цієї весни натрапив на першу жертву з нового циклу, — розплющив очі рівно о п'ятій і ще до того, як поглянути на годинник, що стояв на комоді, подумав: "Годинник церкви Благодаті не пробив час… Що трапилося?" Він відчув сильний, невиразний страх. За останні двадцять років Дейв непогано розвинув свій бізнес: у 1965 році він викупив "Човника-Чобітка", і тепер у міському торговому центрі був ще один його магазин, та ще й третій, "Чобіток", у Бенгорі. Зненацька йому здалося, що все це — все, на що він витратив усе своє життя, — поставлено під загрозу. "Та яка ще загроза?! — подумки закричав він на себе, дивлячись на сплячу дружину. — Яка ще загроза? Чого ти збіса сіпаєшся? Просто тому, що годинник не бемкнув?" Проте відповіді не було.

Дейв устав із ліжка й підійшов до вікна, на ходу затягуючи шнурок на поясі піжами. У небі вирували хмари, що наповзали із заходу, і занепокоєння зросло. Уперше за довгий час він зловив себе на думці про крики, які вигнали його на ґанок двадцять сім років тому, де він побачив хлопчика, який корчився на дорозі, хлопчика в жовтому дощовику. Він подивився на хмари, що сунули до міста, й подумав: "Ми в небезпеці. Усі ми. Усе Деррі".

Шеф поліції Ендрю Редімахер, який справді вірив у те, що зробив усе від нього залежне, аби розв'язати нещодавню низку дитячих убивств і зупинити цю пошесть, стояв на ґанку свого дому, засунувши великі пальці за пояс, і дивився на хмари. Йому теж було тривожно. "Щось має трапитись. По-перше, поллє як із відра. Та це ще не все". Він стрепенувся… і тоді, саме коли до нього долинув запах бекону, який смажила на кухні його дружина, на стежку, що вела до його затишного дому на Рейнолдс-стрит, впала крапля дощу, полишивши на тому місці чорну пляму завбільшки з дайм. З боку Бессі-парку почувся грім.

Редімахер знову здригнувся.

9

ДЖОРДЖ / 5:01 РАНКУ

Білл підняв руку з сірником трохи вище… і зайшовся протяжним, розпачливим вереском.

Тунелем до нього шкандибав Джордж, маленький Джорджі, досі вдягнений у заюшений кров'ю жовтий дощовик. Один рукав плащика порожньо гойдався туди-сюди. Сполотніле обличчя Джорджа мало колір сиру, а очі виблискували сріблом. Вони втупилися в Білла.

— Мій човник! — загублений голос Джорджі тремтливо злинув у тунелі. — Я не можу його знайти, Білле, я шукав його всюди, а тепер я мертвий, і це ти винен, ти винен, ТИ ВИНЕН!..

— Дж-дж-джорджі! — закричав Білл.

Він відчув, як його розум захитався та почав відчалювати.

Джордж плентався до нього, повільно здіймаючи єдину руку, і білі пальці з брудними нігтями пожадливо скрутилися, немов пташина лапа.

— Це ти винен, — прошепотів Джордж і вишкірився в посмішці. Його зуби стали іклами, а щелепи відкривалися й закривалися, наче медвежий капкан. — Ти відпустив мене самого, і це ти… в усьому… винен.

— Н-н-ні, Дж-джорджі! — кричав Білл. — Я н-н-не х-х-хотів!..

— Здохни! — заверещав Джорджі.

З його ікластого горла вирвалася суміш собачого скімлення, виття та скавчання. Наче сміх. І тепер Білл почув його сморід, почув, як гниє Джорджі. То був запах підвалу та черв'яків, сморід якоїсь неймовірної, смертельної почвари, що зачаїлася в кутку, — стоїть, блимаючи жовтими очицями, та тільки й чекає можливості розпатрати маленького хлопчика.

Джордж клацнув зубами. Наче стукнулися більярдні кулі. На його очах виступив жовтий гній, побіг по щоках… і сірник згас.

Білл відчув, як позникали його друзі — вони втекли, авжеж, вони покинули його. Відвернулися від нього так само, як і батьки, бо Джордж мав рацію: усе це його провина. Зовсім скоро він відчує, як та рука схопить його за шию, відчує, як ті ікла пошматують його, і це буде правильно. Правильно й справедливо. Він відіслав Джорджа на смерть, а тоді провів усе доросле життя, розписуючи весь жах тієї зради — о, він одягав її в безліч масок, і їх було мало не стільки ж, скільки й в арсеналі Воно, та монстром, який ховався під усіма цими облудами, був усього лише Джордж, його брат, який біг навздогін за повінню разом із навощеним паперовим човником. Та нарешті настав час відплати.

— Ти вбив мене, тож маєш померти, — прошепотів Джордж.

Він був уже зовсім поряд. Білл заплющив очі.

А тоді жовте світло розплескалося тунелем, і він розчахнув повіки. Річі тримав сірника.

— Не здавайся, Білле! — загорлав його друг. — Заради Бога! Не здавайся!

"Що ви тут робите?" Він спантеличено поглянув на них. Вони не втекли. Хіба це можливо? Хіба таке може бути? Вони ж дізналися, як підступно він убив свого братика!

— Борися з Воно, Білле! — кричала Беверлі. — О Білле, борися з Воно! Цього разу тільки ти можеш дати йому відсіч! Будь ласка!..

Джордж був усього за п'ять футів від нього. Зненацька він висолопив язика, всенького в білій грибковій порості. Білл знову зарепетував.

— Убий Воно, Білле! — проверещав Едді. — Це не твій брат! Убий Його, поки Воно таке мале! Убий Воно ЗАРАЗ ЖЕ!

Джордж глипнув на Едді сріблястими очима, зиркнув на нього лише на мить, — той відскочив і врізався об стіну, неначе його штовхнули. Білл стояв, немов у трансі, і дивився, як до нього чвалав його брат Джорджі, хоча й спливло стільки років, Джорджі в кінці й Джорджі на початку, авжеж, і він чув, як рипіла гумована тканина жовтого дощовика, чув, як бряжчали застібки на черевиках, бо Джорджі йшов до нього, ближче, ще ближче, і він чув запах, схожий на мокре листя, і йому сяйнуло, що, мабуть, під дощовиком ховалося тіло з листя, а в черевиках — листяні ноги, так, це листяна людина, саме так, листяний Джорджі з гнилою кулькою замість обличчя та тілом з мертвого листя, яке забиває риштаки після повені.

Він почув, як десь далеко-далеко верещить Беверлі.

(стовпи пхає)

— Будь ласка, Білле…

(та штовхає)

— Ми разом пошукаємо мого кораблика, — сказав Джордж.

Густий жовтий гній, немов пародія на сльози, побіг з його очей. Він потягнувся до Білла, його голова схилилася набік, а губи відхилилися та відкрили ікла.

(привидів бачить привидів бачить БАЧИТЬ)

— Ми знайдемо його, — промовив Джордж, і Білл почув запах Його подиху, що скидався на сморід од мертвих тварин, що лежали на узбіччі нічного шосе, тварин, які вибухнули, коли їх розперло від трупних газів. Джордж роззявив рота, і Білл побачив, як усередині щось корчиться, зміїться, звивається. — Він досі десь тут, унизу, унизу все злинає, ми злинемо, ми всі злинемо…

Йому на шию лягла братова рука, на дотик схожа на риб'яче пузо.

(ВІН ПРИВИДІВ БАЧИТЬ МИ БАЧИМО ПРИВИДІВ ВОНИ МИ ТИ БАЧИШ ПРИВИДІВ…)

Слідом за рукою попливло туди Джорджеве скривлене обличчя.

— …злинаємо…

— Стовпи пхає та штовхає! — викрикнув Білл.

То був грубий голос, зовсім не схожий на нього, і Річі мало не обпекла згадка про те, що Білл затинався, тільки коли говорив сам, — коли Білл прикидався кимось іншим, він ніколи не заїкався.

Джордж-почвара відсахнувся, засичав, рука Воно скинулася до морди в захисному жесті.

— Ось так! — навіжено загорлав Річі. — Ось так, Білле! Мочи Його! Мочи Його! Мочи Його!

— Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє! — гримів Білл. Він посунув на Джорджа-почвару. — Ти не привид! Джордж знає, що я не бажав йому смерті. Батьки помилялися! Вони вимістили на мені свій гнів, і це було несправедливо! Чуєш мене?!

Раптом Джордж-почвара завищав, як щур, крутнувшись на місці. Воно кинулось бігти, і Його тіло пішло хвилями під жовтим плащем. Сам дощовик почав розтікатися — він скрапував на долівку яскравими жовтими плямами. Воно розповзалося, втрачало свою подобу.

— Стовпи пхає та штовхає, сучий ти сину! — кричав Білл Денбро. — Привидів бачить, всіх запевняє!

Він скочив на Нього, і його пальці схопили плащ, що вже перестав бути плащем. Речовина в його руці скидалася на дивну теплу іриску, і щойно він зімкнув кулак, вона витекла крізь пальці. Він упав навколішки. Річі обпекло пальці — він зойкнув, випустив недопалок, і вони знову поринули в темряву.

Білл відчув, як щось розрослось у його грудях.