Воно - Кінг Стівен
Ніхто б ніколи не здогадався, що таке потужне, як у вікінга, волання могло вирватися з хирлявих грудей Едді Каспбрака, з легень Едді Каспбрака, котрі, звісно ж, були уражені найстрашнішою астмою в усьому Деррі. Він кинувся вперед і, навіть не дивлячись, перестрибнув через щупальця, які шукали його ноги; зламана рука стукала його по грудях, гойдаючись туди-сюди у вогкій пов'язці. Він намацав у кишені інгалятор, вихопив його.
(кислота ось як воно смакує наче кислота акумуляторна кислота)[774]
Він врізався Біллові в спину й віджбурнув його вбік. Прозвучало водянисте хлюпання, наче щось порвалося, і за ним почулося басовите зажерливе нявчання, як Едді радше відчув розумом, аніж почув вухами. Він виставив перед собою інгалятор
(кислота це кислота якщо я так хочу тож хавай жери жери жери)
— АКУМУЛЯТОРНА КИСЛОТА, ТИ, ХУЙЛО! — загорлав Едді й натиснув на клапан.
Водночас він копнув Око. Його ступня занурилася в драглі рогівки. На кісточки йому ринула гаряча рідина. Він висмикнув ногу, ледь усвідомлюючи, що втратив черевика.
— ВІД'ЇБИСЬ! ВАЛИ НАХЕР, СЕМЕ! ЗАБИРАЙСЯ, ХОСЕ! ЗНИКНИ! З'ЇБИ!
Едді відчув, як мацаки обережно торкнулися його. Він ще раз натиснув на спуск, забризкавши Око, і знову відчув / почув те нявчання… звук, сповнений болю та здивування.
— Бийте його! — люто гримнув Едді до інших. — Це ж просто якесь йобане око! Лупіть його! Чуєте?! Лупи його, Білле! Вибий з нього все лайно! Ісусе Христе, ви, йобані сисунці, мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують.[775] А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!!!
Білл відчув, як до нього повернулися сили. Він вирвав мокру руку з Ока… а потім стиснув кулак і загнав його назад. За мить поряд з ним опинився Бен. Він з розгону вгамселився в Око, крекнув од подиву та відрази, а потім заходився обсипати ударами кулаків тремтливу, драглисту поверхню.
— Відпусти її! — закричав він. — Чуєш мене?! Відпусти! Забирайся! Забирайся!
— Лише око! Лише якесь йобане око! — верещав Едді, як навіжений.
Він знову стрельнув інгалятором і почув, як Воно відсахнулося. Щупальця, які було обхопили його, повідпадали.
— Річі! Річі! Бий його! Це просто око!
Хитаючись, наче напідпитку, не вірячи в те, що він справді це робить, Річі пошкандибав до найгіршого, найстрашнішого монстра у світі.
Він ледь ударив його, та від відчуття того, як кулак занурюється в Око (воно було густим, мокрим та хрящуватим), його тіло скрутив потужний спазм, і Річі виблював усе, що було в його шлунку. Почулося гучне "бвек!", і сама думка про те, що він щойно виригав на Око, змусила його зробити це ще раз. Усього лише один слабенький удар, та оскільки то він створив оце конкретне страховище, його виявилося цілком вдосталь — раптом щупальця зникли. Вони почули, як Воно відступає… а тоді зі звуків лишилися тільки відсапування Едді й тихенький плач Беверлі, яка притискала руку до закривавленого вуха.
Білл черкнув одним із трьох останніх сірників, і вони поглянули на очманілі, шоковані обличчя одне одного. Білловою рукою стікав густий, волокнистий слиз, схожий на суміш частково звареного яєчного білка та шмарклів. Цівка крові мляво струменіла шиєю Беверлі, а в Бена на щоці був свіжий поріз. Річі повільно попхнув окуляри на ніс.
— З в-в-вами все га-га-гаразд? — хрипко спитав Білл.
— А з тобою, Білле? — поцікавився Річі.
— Т-т-так, — він повернувся до Едді й міцно-преміцно його обійняв. — Чувак, ти в-врятував мені жи-жи-життя.
— Воно з'їло твого черевика, — сказала Беверлі й дурнувато хихонула. — От халепа.
— Коли виберемося звідси, я куплю тобі новенькі кеди. — Річі намацав Едді й поплескав його по спині. — Як тобі це вдалося?
— Стрельнув у нього з інгалятора. Уявив, що то кислота. Бо саме таке воно на смак, коли в мене видається, так би мовити, паршивий день. Чудово спрацювало.
— "Мої кулаки на ньому картопляне пюре витанцьовують. А В МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА!" — перекривив його Річі й закихкотів, як навіжений: — Некисло, Едсе. Скажу навіть краще: дуже навіть гигогульно!
— Ненавиджу, коли ти звеш мене Едсом.
— Знаю, — сказав Річі й стиснув його в обіймах, — та хтось же мусить тебе загартувати, Едсе. Коули ти поулишиш батьківський прихисток і підроустеш, ти доупетраєш, шоу то є, шоу за діла, з'яусуєш, шоу життя не таке вже й легке, хлоупчику!
Едді завищав зо сміху.
— Річі, це найдебільніший твій голос, який я будь-коли чув!
— Ну, тримай інгалятор під рукою, — мовила Беверлі. — Він може нам ще знадобитися.
— Ти бачив Воно? — спитав Майк. — Коли запалив сірника?
— Й-й-його нема, — відказав Білл і похмуро додав: — Але м-ми наближаємося до Воно. До м-м-місця, де Воно ж-ж-живе. І, га-гадаю, ц-цього ра-ра-разу ми п-поранили Воно.
— Генрі досі йде за нами, — промовив Стен тихим, хрипким голосом. — Я чую його позаду нас.
— Тоді рушаймо, — кивнув Бен.
І вони пішли далі. Тунель так само неухильно спускався, а запах — той ледь помітний, дикий сморід — поступово посилювався. Інколи вони ще чули Генрі, та тепер його крики здавалися далекими й зовсім неважливими. У всіх них народилося відчуття, схоже до того, яке виникло в будинку на Нейболт-стрит — відчуття зсуву, відірваності від реальності… наче вони перемайнули через край світу й шугонули в химерне ніщо. У Білла з'явилося враження (хоча тоді в нього не було достатнього словникового запасу, аби це висловити), що вони наближалися до зруйнованого, темного серця Деррі.
Майкові здавалося, що він майже чує аритмічне биття того хворого серця. Беверлі почало ввижатися, наче навколо неї зростає зла сила — сила, що огортала її й намагалася відокремити від інших, аби вона полишилася сама. Занепокоївшись, вона простягнула руки й ухопилася за Бена з Біллом. Їй здалося, що до їхніх рук було дуже далеко, і вона нервово скрикнула:
— Тримайтеся за руки! Здається, ми віддаляємося одне від одного!
Першим, хто зрозумів, що знову бачить, був Стен. У повітрі з'явилося дивне блякле світіння. Спершу в темряві обмалювалися його руки, якими він тримався за Майка з одного боку й за Бена — з іншого. Потім він усвідомив, що бачить ґудзики на брудній сорочці Річі та перстень із Капітаном Міднайтом — усього лише цяцька з коробки вівсяних пластівців, яку Едді любив носити на мізинці.
— Хлопці, ви теж бачите? — спитав Стен і зупинився.
Інші теж поставали. Білл озирнувся, уперше усвідомивши, що зовсім трошки, але справді бачить, а тоді помітив, що тунель неймовірно розширився. Зараз вони перебували в залі з округлою стелею, яка була завбільшки з бостонський тунель Самнера. Та ні, ще більша, поправив він себе, роздивляючись навкруги з дедалі більшим зачудуванням.
Вони задерли голови, щоб поглянути на стелю, яка знаходилася за п'ятдесят футів над ними; її підтримували вигнуті, схожі на ребра кам'яні опори. Між ними гойдалася сітка з брудного павутиння. Підлога тут була викладена бруківкою, та її вкривав шар такого стародавнього бруду, що звук їхніх кроків зовсім не змінився. Зала була п'ятдесят (а то й більше) футів завширшки.
— Певне, тут ці кроти-будівельники геть подуріли, — сказав Річі й силувано хихотнув.
— Ми наче в соборі, — тихо мовила Беверлі.
— Звідки взялося світло? — поцікавився Бен.
— С-ас-схоже на те, що прямо зі с-стін, — відповів Білл.
— Мені це не подобається, — пробубнів Стен.
— Хо-ходімо. Ще хвилька — і Ге-генрі дих-хатиме нам у спину…
Гучне ревіння прорізало морок, а за ним — шурхотливий, важкий гугіт крил. З темряви виринуло якесь громаддя з одним палаючим оком — друге було, наче згаслий ліхтар.
— Це птах! — закричав Стен. — Стережіться, це птах!
Воно пірнуло на них чудернацьким літаком-винищувачем;
Його помаранчевий, укритий кістяними пластинами дзьоб закривався й відкривався, зяючи рожевою, схожою на оксамитову подушечку в труні підкладкою, що встеляла Його пащу.
Воно шугонуло прямо до Едді.
Його дзьоб шкрябнув плече Едді, і він відчув, як біль просочився в тіло, наче кислота. Кров потекла на груди. Він закричав, і гігантські крила війнули йому в обличчя бридким тунельним повітрям. Воно завернуло назад; Його око люто палало й крутилося в орбіті, тьмяніючи, лише коли кліпала Його повіка, закриваючи око напівпрозорою плівкою. Його кігті метнулися до Едді — він з криком пригнувся. Пазурі розпороли сорочку на спині та прокреслили неглибокі яскраво-червоні риски вздовж лопаток. Едді заверещав і спробував відповзти, сховатися, та птах знову полетів на нього.
Майк скочив до друга, на ходу дістаючи щось із кишені. Наступної миті в його руці був складаний ніж. Птах знову кинувся на Едді, і Майк махнув рукою — ніж просвистів у повітрі сріблястою дугою, яка торкнулася пазуристої лапи. На пальці потвори з'явився глибокий поріз, ринула кров. Птах залопотів геть, та одразу ж повернувся — склавши крила, він шугонув до них, наче куля. Майк відскочив в останню мить, вдаривши вгору ножем. Він промахнувся, і пташиний кіготь з такою силою вгатив його в зап'ясток, що в нього рука заніміла, — синець, який потім розквітнув на тому місці, сягнув мало не до самого ліктя. Ніж полетів у пітьму.
Птах повернувся з тріумфальним клекотом; Майк перекотився, накривши Едді своїм тілом, і чекав найгіршого.
Стен ступив до двох принишклих на підлозі хлопців, назустріч птахові. Він став там, маленький, та, попри бруд, що в'ївся в його руки, штани й сорочку, все одно охайний, і зненацька виставив руки в незвичному жесті: долоні вгору, пальці вниз. Птах знову заклекотав і зринув угору, промайнувши повз Стена так близько, що в нього затріпотіло волосся. Він крутнувся на місці, повернувшись до птиці.
— Я вірю в червону пірангу, хоча й ніколи її не бачив, — заговорив він чистим, громовим голосом. Птах закричав і відсахнувся так, наче від пострілу. — І в канюків, і в сороку-жайворонка з Нової Гвінеї, і в бразильських фламінго.
Птах закричав, закружляв і з клекотом зринув під стелю.
— Вірю в орлана білоголового й беркута! — волав йому навздогін хлопчик. — І гадаю, що фенікси теж десь існують! Та в тебе я не вірю, то вйобуй на хер! Забирайся! Газуй до дідька, Джеку![776]
Він замовк, і стало тихо, як у домовині.
Білл, Бен та Беверлі підійшли до Майка з Едді. Вони допомогли Едді звестися на ноги, Білл оглянув його рани.
— Н-не глиб-б-бокі, — сказав він. — Та б-б-б'юсь об заклад, що б-болять д-дай Боже.
— Великий Білле, воно порвало мою сорочку на дрантя, — щоки в Едді блищали від сліз, він знову почав задихатися.