Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Вони стояли у воді, що доходила їм мало не до колін, і спостерігали, як інші Невдахи спускаються по драбині.

Розділ 21

Під містом

1

ВОНО / СЕРПЕНЬ 1958 РОКУ

Трапилося щось нове.

Уперше за цілу вічність щось нове.

Перед появою Всесвіту існувало лише дві речі. Однією було Воно, а іншою — Черепаха. Черепаха був старим та тупим і ніколи не показувався зі свого панцира. Воно думало, що Черепаха, мабуть, здох і був уже дохлим з мільярд останніх років. Навіть якщо не так, він був старим і тупим, і нехай Черепаха виблював увесь Всесвіт, цей факт не скасовував його дурості.

Воно прийшло сюди, на Землю, задовго після того, як Черепаха сховався до панцира, і тут Воно відкрило для себе нову глибину уяви — майже незвідану, майже тривожну. Цей новий рівень уяви робив їжу дуже поживною. Його зуби рвали плоть, закляклу від екзотичних фобій та смачних жахів: вони мріяли про нічних звірів та живі болота і, попри свою волю, вони постійно дивилися в безодню.

Воно живилося цієї ситною їжею та існувало в простому циклі — прокидалося, аби поїсти, а потім засинало, щоб дивитися сни. Воно створило собі місце за своєю подобою, і Воно схвально дивилося на це місце смертевогнями замість очей. Деррі було його приватним загоном, у якому Воно тримало худобу для забою, а жителі Деррі були його вівцями. Час минав, усе лишалося незмінним.

А тоді… ці діти.

Щось нове.

Уперше за цілу вічність.

Вирвавшись назовні в будинку № 29 на Нейболт-стрит із наміром їх прикінчити, Воно відчувало химерну тривогу від того, що вони досі були живі (і та тривога була першим новим відчуттям). І тоді щось трапилося — щось цілком неочікуване, цілком негадане, і форму, яку Воно прийняло, прохромив біль, потужний, завиваючий біль, і на одну мить там промайнув навіть страх, тому що єдиним, що Воно мало спільного зі старим і тупим Черепахою та космологією макровсесвіту за межами крихітного блакитного яйця, було ось що: всі живі істоти мають підкорятися законам подоби, якої вони набирають. Уперше Воно зрозуміло, що його здатність змінювати подобу могла працювати й проти нього також. Раніше ніколи не було болю, ніколи не було страху, і на хвильку йому здалося, що Воно може загинути, — його голова сповнилася могутнім, мерехтливим болем, і Воно ревло, нявчало, репетувало, і якимось чином ті діти втекли.

Та ось вони самі йдуть до нього. Вони увійшли до його володінь під містом, до його царини, і семеро дітей блукали темрявою без ліхтарів або зброї. Тепер Воно їх точно схопить.

Воно зробило значне відкриття в самопізнанні: Воно не хотіло змін або сюрпризів. Йому не хотілося зовсім нічого нового. Йому хотілося тільки їсти, спати й знову їсти.

А за болем та коротким, сліпучим нападом страху в ньому зринула нова емоція (усі справжні емоції були для нього новиною):

злість. Воно вб'є тих дітей, бо, завдяки якомусь дивовижному збігові обставин, вони скривдили його. Воно змусить їх страждати перед смертю, бо на одну коротку мить Воно їх злякалося.

"Тож ходіть сюди, — думало Воно, дослухаючись до їхніх кроків. — Ходіть сюди, дітки, й переконайтеся, що тут, унизу, ми злинаємо… що ми всі злинаємо".

Та все ж Воно не могло позбутися однієї думки: вона поверталася, незважаючи на всі Його спроби від неї відгородитися. Думка була досить простою: якщо все суще витікало з нього (так було відтоді, як Черепаха виригала всесвіт і зомліла в панцирі), то як могла якась істота, що жила в цьому або ж іншому світі, надурити або скривдити його? І байдуже, що то за фокуси, — як таке взагалі можливо?

Тож нарешті ще одна новина явилася йому — цього разу не емоція, а холодна розсудливість: а що, коли все зовсім не так, як йому здавалося, і Воно не одне?

Що, коли було Інше?

Розвинемо думку: що, коли ці діти — агенти того Іншого?

Що, коли… коли…

Воно затремтіло.

Ненависть була новиною. Біль був новиною. Те, що йому стали на заваді, було новиною. Та найжахливішою новиною був страх. Не страх перед дітьми (він минув), а страх того, що Воно не саме.

Ні. Не було жодних Інших. Звісно, що не було. Можливо, оскільки це діти, їхня уява була неймовірно могутньою, і Воно просто недооцінило її. Та тепер вони наближаються, і Воно їх чекає. Вони прийдуть, і одного за одним Воно метне їх у макровсесвіт… у смертевогні своїх очей.

Так.

Коли вони з'являться тут, Воно пожбурить їх, збожеволілих та волаючих, у смертевогні.

2

У ТУНЕЛЯХ / 2:15 ПІСЛЯ ОБІДУ

У Бев та Річі на двох було з десять сірників, але Білл не дозволяв їх запалювати. Поки що в тунелі було досить світла: він міг розрізнити, що відбувалося попереду на відстані чотирьох футів, і поки в нього це виходило, вони заощадять сірники.

Він гадав, що те тьмяне світло просочувалося до каналізації через риштаки й дощоприймачі або навіть крізь круглі отвори в кришках люків. Думка про те, що вони десь під містом, була надзвичайно дивною, проте, звичайно ж, вони вже мали там бути.

Рівень води піднявся. Тричі повз них пропливали мертві тварини — щур, кошеня та роздута блискуча тушка, котра колись могла бути лісовим бабаком. Він почув, як хтось із друзів пробурмотів щось гидливе, коли їх проминула та тушка.

Вода, по якій вони брели, була відносно спокійною, та незабаром це мало скінчитися: попереду чувся лункий безперервний шум, і його джерело було зовсім близько. Звук гучнішав, переростаючи в монотонне ревіння. Труба повертала ліворуч. Вони зайшли за ріг і побачили три інші труби, які вивергали воду у їхню трубу й були розташовані вертикально, як ліхтарі на світлофорі. Їхній же тунель закінчувався тут. Світло в цьому місці було помітно яскравішим. Білл поглянув угору й побачив, що вони знаходяться на дні квадратного каїй'яного колодязя заввишки з п'ятнадцять футів. Зверху його перекривав риштак, і вода відрами лилася вниз, на Невдах. Вони наче опинилися в сільському душі.

Білл безпорадно подивився на ті три труби. Верхня випускала майже чисту воду, хоча він розгледів у ній листя, гілочки й усіляке дрібне сміття: недопалки, обгортки від жуйок тощо. З середньої лилися побутові стічні води. А з нижньої лився сіро-коричневий і грудкуватий потік нечистот.

— Е-е-едді!

Важко переступаючи ногами, Едді підійшов і став поряд з ним. Волосся в нього прилипло до голови. Пов'язка перетворилася на вогку, скрапливу масу.

— У к-к-котру?

Коли треба було щось збудувати, вони зверталися до Бена, коли вагалися, в яку сторону піти, — питали в Едді. Це не обговорювалося й було загальновідомим. Ви опиняєтесь у чужому районі й хочете вийти до знайомої місцевості — звертаєтесь до Едді, і він веде вас, повертаючи то ліворуч, то праворуч і жодного разу не вагаючись, а ви просто хвостиком ідете за ним і сподіваєтесь, що все буде гаразд… і в їхньому випадку це завжди спрацьовувало. Білл якось розповів Річі, що, коли вони з Едді тільки почали гратися в Пустовищі, він, Білл, постійно боявся, що вони заблукають. Та Едді зовсім не переймався й завжди виводив їх, куди обіцяв. "Якби я за-за-загубився в Гайнсвілівському лісі[764], а тоді натрапив на Едді, то м-можна було б не хвилюват-тися, — сказав він Річі. — Він просто з-з-знає. Та-та-татко каже, що є т-такі люди, з к-компасом у голові. Едді о-один із них".

— Я тебе не чую! — крикнув Едді.

— Питаю в к-к-котру?

— Що "в котру"?

Здоровою рукою Едді стискав інгалятор, і Білл подумав, що він зараз більше схожий на ондатру, ніж на хлопчика.

— У к-котру т-трубу треба ліз-зти?

— Залежить від того, куди нам треба, — відповів Едді, і хоча питання було цілком слушне, Біллу захотілося його придушити.

Едді з сумнівом поглянув на три труби. Вони могли пролізти в будь-яку, однак нижня здавалася не такою… принадною.

Білл махнув іншим, щоб підійшли ближче й стали колом.

— Де, блядь, В-в-воно? — спитав він у них.

— Під центром, — не вагаючись, сказав Річі. — Просто під центром міста. Біля Каналу.

Беверлі кивнула. Бен також. І Стен.

— Ма-ма-майку!

— Так, — озвався той. — Воно там. Біля Каналу. Або під ним.

Білл знову повернувся до Едді.

— У к-к-котру?

Едді неохоче показав на нижню трубу… і хоча настрій у Білла погіршився, він був зовсім не здивований.

— Он та.

— Фе, гидота, — скривився Стен. — Срана труба, чудово.

— Ми ж не… — заговорив Майк і раптом замовк.

Він схилив голову, наче дослухався до чогось. У його очах з'явилася тривога.

— Що… — почав було Білл, та Майк приставив до губ палець — цить, мовляв.

Білл теж це почув — якийсь плюскіт. Звук наближався. Кректання й приглушені слова. Генрі досі не відступився.

— Швидше, — сказав Бен. — Ходімо.

Стен поглянув у бік, з якого вони прийшли, а потім поглянув на нижню з трьох труб. Він міцно стиснув губи.

— Ходімо, — кивнув він. — Лайно змивається.

— Стен Відколює Жартик, Наче Бос! — вигукнув Річі. — Вака-вака-ва…

— Та заткнися вже, Річі, — засичала на нього Беверлі.

Білл підвів їх до труби, наморщив носа й поліз досередини. До запаху нечистот, лайна домішувався ще один запах… Підспудний, проте живіший запах. Це був запах звірячого лайна. "Атож, ми рухаємося в правильному напрямку. Воно бувало тут… і часто бувало".

Вони пройшли двадцять футів, і повітря стало зовсім нудотним, мало не отруйним. Він чалапав далі, проштовхуючись крізь субстанцію, що скидалася на болото. Він озирнувся й сказав:

— Н-не ві-ві-відставай, Е-е-едді. Ти м-мені з-знадоб-бишся.

Світло згасло до ледь видимої сірості, яка протрималася зовсім трішки й теж зникла — вони опинилися

(з блакиті мирноти та)

в чорній чорноті. Білл човгав уперед, мало не фізично продираючись крізь сморід і тримаючи одну руку перед собою, а думки гризла тривога про те, що будь-якої наступної миті його пальці намацають грубу шерсть, і в темряві розчахнуться схожі на лампи зелені очі. Кінець буде швидким — пекучий спалах болю, коли Воно знесе йому голову з пліч.

Темнота повнилася звуками, лункими й посиленими. Білл чув, як його друзі плентаються позаду та інколи щось бурмочуть. Чулося булькання й дивні брязкучі стогони. Одного разу між його ніг зненацька проскочив бридкий теплий струмінь, намочивши до стегон його джинси й гойднувши його назад. Едді гарячково вхопив його за сорочку, та через секунду потік ослаб і зник. Ззаду почувся погук Річі, сповнений чорного гумору:

— Білле, здається, нас щойно обісцяв Веселий Зелений Велетень![765]

Білл чув, як вода (або нечистоти) бігла мережею менших труб, що знаходилися в них над головою.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: