Воно - Кінг Стівен

— За п'ять хвилин до цього містерові Денбро телефонували з іншої кімнати. Він точно брав слухавку, бо вогник на панелі світився хвилину чи дві. Певне, він пішов до того, хто йому дзвонив.

— Яка то була кімната?

— Не пам'ятаю. Здається, шостий поверх. Проте…

Вона кинула слухавку. З'явилася незвична й тривожна впевненість, що справа в іншій жінці. Та незнайомка подзвонила йому… і він пішов до неї. Ну, що тепер, Одро? Як ми цьому зарадимо?

Вона відчула, як наринули сльози. Вони пекли очі й щипали носа, а в горлі клубком застрягло ридання. Не злість. Принаймні поки що… лише млосне відчуття втрати й самотності.

Одро, опануй себе. Ти робиш передчасні висновки. Зараз глупа ніч, тобі наснився поганий сон, а тепер ти вигадала коханку Білла. Звідки ти знаєш, що це так? Ось що ти зробиш: вилізеш з ліжка — все одно не заснеш — та дочитаєш книгу, яку взяла з собою в літак. Пам'ятаєш Біллові слова? Це найкраща наркота. Паперовий валіум. І кінець депреснякам, всіляким вигадкам та уявним голосам. Дороті Селлерс та лорд Пітер, ось твій квиток. "Дев'ять ударів"[760]. Вони допоможуть тобі дочекатися світанку. Вони…

Зненацька у ванній кімнаті спалахнуло світло — Одра побачила під дверима його яскраву смужку. Відклацнулася клямка, і двері тремтливо розчахнулися. Вона витріщилася на це диво величезними очима, знову інстинктивно схрестивши руки на грудях. Серце загупало об її грудну клітку, а в роті з'явився кислий адреналіновий присмак.

— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся той самий голос, низький і протяжний.

Останнє слово перетворилося на довгий, басовитий, затихаючий крик: "Одро-о-о-о-о…" — який так само закінчився огидним, здавленим булькотливим звуком, схожим на сміх.

— Хто там?! — зойкнула Одра, задкуючи.

"Це — не гра моєї уяви, ні-ні, тільки не кажіть мені, що…"

Увімкнувся телевізор. Вона крутнулася на сто вісімдесят градусів і побачила, як на екрані скаче клоун у срібному костюмі з великими помаранчевими ґудзиками. Замість очей у нього чорніли провалля, а коли його розмальовані губи розтягнулися в широченну посмішку, Одра побачила, що його рот повен гострих, як леза, зубів. Він підняв руку й показав відрубану голову, з якої капала кров. Очі на тій голові закотилися, і виднілися самі більма, а щелепа відвисла, та все одно вона виразно бачила, що то був Фредді Фаєрстоун. Клоун сміявся й витанцьовував. Він вимахував головою, і кров забризкала внутрішній бік екрана. Вона почула, як краплі зашкварчали на склі.

Одра спробувала закричати, та лише тихенько заскімлила. А тоді наосліп підхопила сумочку й сукню зі спинки стільця. Вискочила в коридор і загрюкнула двері, відсапуючись. Обличчя в неї стало білим, як папір. Вона затисла сумочку між ніг і через голову натягнула сукню.

— Злинаємо, — почувся позаду неї грубий, насмішкуватий голос, і вона відчула, що її голу п'ятку пестить холодний палець.

Вона знову видала пронизливий, здушений зойк і високо, немов у танці, хвицаючи ногами, побігла від дверей. У щілину під дверима просунулися білі пальці покійника зі здертими нігтями — на місці кутикули виднілися фіолетово-білі, безкровні ранки. Руки бігали туди-сюди, шукаючи її ногу, шурхочучи грубим ворсом коридорного килима.

Одра підчепила пальцями лямку сумочки й босоніж помчала в кінець коридору. Її охопила сліпа паніка, і в голові билася лише одна думка — треба знайти деррійський "Таун Хаус", знайти Білла. І байдуже, навіть якщо він лежав у ліжку хоч з іншою жінкою, хоч із цілим гаремом. Вона знайде його, і він забере її геть від бозна-якого невимовного жахіття, що жило в цьому місті.

Вона пробігла доріжкою до паркінгу й почала дико озиратися, шукаючи свою машину. На хвильку її розум закляк, і вона навіть забулася, яке в неї було авто. А тоді загадала: тютюново-коричневий "датсан". Одра побачила його — автомобіль стояв у нерухомому тумані, занурившись у нього по самі шини — і поспішила туди. Проте ніяк не могла знайти ключі. Одра копирсалася в сумочці з наростаючою панікою, перебираючи серветки "Клінекс", косметику, дрібні гроші, сонцезахисні окуляри, й пластинки жувальної гумки, змішуючи їх у хаотичний безлад. Вона не помітила ні старого "форда-універсалу", що був припаркований ніс-у-ніс із її орендованим авто, ні чоловіка, який сидів за його кермом. Не помітила, як розчинилися двері побитого "універсалу" і як з авто виліз незнайомець — вона намагалася побороти зростаючу впевненість у тому, що полишила ключі від "датсана" в кімнаті. Але ж вона не могла повернутися, не могла.

Її пальці торкнулися твердого зубчастого металу, що причаївся під коробочкою м'ятних цукерок "Алтоїдс", і вона схопила його з переможним зойком. На одну жахливу мить їй здалося, що це ключі від їхнього "ровера", що стояв у Фліті на парковці біля залізничної станції за три тисячі миль від Деррі, та тоді вона намацала скляний брелок прокатної фірми. Хрипко й поривчасто дихаючи, Одра брязкотіла ключами. Ледь влучила в замок, крутнула. Саме тоді їй на плече лягла рука, і вона заволала… цього разу голосно. Десь у відповідь загавкав пес, і все.

Тверда, як сталь, рука, вп'ялася в її плоть, і незнайомець силоміць розвернув Одру до себе. Обличчя, що зависло над нею, було розпухлим і бугристим. Та очі на ньому сяяли. Коли набряклі губи розкрилися в потворній посмішці, вона помітила, що в чоловіка зламані кілька передніх зубів. Зазубрені пеньки робили його схожим на дикуна.

Вона спробувала заговорити й не змогла. Пальці на її плечі стиснулися сильніше.

— Ти часом у кіно не знімалася? — прошепотів Том Роган.

3

КІМНАТА ЕДДІ

Білл із Беверлі вбралися хутко, без зайвих балачок, і пішли до номера Едді. Дорогою до ліфта вони почули, як десь позаду задзвенів телефон. Приглушений далекий звук.

— Білле, це в тебе?

— М-м-можливо, — сказав він. — М-мабуть, д-д-дзвонить хтось із н-наш-ших.

Він тицьнув у кнопку "↑".

Едді відчинив їм двері. Обличчя в нього було білим та напруженим. Його лівиця висіла під дивним і водночас знайомим кутом.

— Зі мною все гаразд, — мовив він. — Я випив дві таблетки дарвону. Зараз не так кепсько.

Та було зрозуміло, що й не дуже добре: губи, які він стиснув так сильно, що їх було ледь видно, посиніли від шоку.

Білл глянув повз нього й побачив на підлозі тіло. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти дві речі: то був Генрі Баверз, і він помер. Білл обійшов Едді й присів біля тіла. Пляшка "Пер'є" стирчала в животі, скло вгрузло в плоть, затягнувши всередину рвані краї сорочки. Осклянілі очі Генрі були напіврозплющені. Його вишкірений рот був повен крові, що вже почала зсідатися. Пальці скрутилися, наче пташині лапи.

На нього впала тінь, і Білл поглянув угору. Беверлі. Вона дивилася на Генрі з порожнім обличчям.

— А с-скільки в-в-він за н-н-нами ган-нявс-ся…

Вона кивнула.

— Він наче й не постарів. Білле, ти бачиш? Наче зовсім не постарів.

Вона рвучко озирнулася на Едді — той сидів на ліжку. А от Едді постарів. Він здавався старим та змученим. Зламана рука безпорадно лежала в нього на колінах.

— Треба викликати Едді лікаря.

— Ні, — одночасно сказали Білл з Едді.

— Та його ж поранено! Поглянь на його…

— У м-місті нічого н-н-не з-змінилося, — мовив Білл. Він звівся на ноги, взяв Беверлі за руки й подивився в її обличчя. — Щойно м-ми в-в-вийдемо н-на вулицю… щойно в-в-втрутиться м-місто…

— Мене заарештують за вбивство, — понурим тоном проговорив Едді. — Або ж нас усіх затримають. Чи ще щось. А тоді трапиться якийсь нещасний випадок. Одна з тих особливих деррійських випадковостей. Можливо, нас посадять у в'язницю, а помічник шерифа сказиться й перестріляє нас. Можливо, ми потруїмося трупними отрутами або нам спаде на думку повіситись у своїх камерах.

— Едді, та це ж маячня! Це…

— Маячня? Справді? — перепитав він. — Згадай, у якому місті ми знаходимося.

— Але ж зараз ми дорослі! Ви ж не думаєте, що… Тобто він вдерся сюди посеред ночі… напав на тебе з…

— З ч-чим? — поцікавився Білл. — Ти б-бач-ч-чиш н-ножа?

Вона роззирнулася, нічого не побачила, впала на коліна, аби зазирнути під ліжко.

— Не завдавай собі клопоту, — сказав Едді тим самим слабким, свистячим голосом. — Я стукнув його дверима, коли він спробував мене штрикнути. Він впустив ножа, і я зафутболив його під телевізор. Тепер його там нема. Я вже дивився.

— Б-б-беверлі, о-обдзвони реш-шту, — проказав Білл. — Га-га-гадаю, я з-зможу наклас-сти Едді ш-ш-шину.

Беверлі поглянула на нього, затримала погляд, потім звернула очі до мерця на підлозі. Вона подумала, що, коли будь-який полісмен побачить цю картину, йому враз стане все зрозуміло, яким би телепнем він не був. Кімната перетворилася на цілковитий безлад. В Едді зламана рука. А цей чоловік був трупом. Ясно, як Божий день, що це самозахист. А тоді вона згадала про містера Росса. Про містера Росса, який підвівся, подивився, а потім просто згорнув газету й зайшов до хати.

"Щойно ми вийдемо на вулицю… щойно втрутиться місто…"

Це змусило її пригадати малого Білла, хлопчика з блідим, стомленим і напівбожевільним обличчям, Білла, який казав: "Воно — це Деррі. Розумієте? Куди б ми не пішли… коли Воно схопить нас, вони нічого не побачать, нічого не почують, нічого не взнають. Хіба ви не бачите? Краще, що ми можемо зробити — це закінчити те, що розпочали".

Беверлі стояла, дивилася на труп Генрі й думала: "Вони обидва кажуть, що ми знову перетворилися на привидів. Що все повторюється. Геть усе. У дитинстві я змогла з цим змиритися, бо певною мірою діти справді є привидами. Проте…"

— Ти певен? — перепитала вона у відчаї. — Білле, ти певен?

Він сидів на ліжку разом з Едді, обережно мацаючи його руку.

— А т-т-ти — н-н-ні? П-п-після вс-с-сього, що с-с-сьогодні т-т-трапилос-ся?

Так. Усе, що трапилося. Огидний безлад, яким закінчилося їхнє возз'єднання. Гарна старенька жіночка, яка на її очах перетворилася на потворну бабу,

(мій патько був також мій мутер)

низка розповідей у бібліотеці з химерними явищами, які їх супроводжували. Усе це. Та все ж… Її розум відчайдушно волав до неї, щоб вона негайно припинила, щоб прибила цю нісенітницю здоровим глуздом, інакше ще до завершення цієї ночі вони опиняться в Пустовищі й будуть шукати ту насосну і…

— Не знаю, — мовила вона. — Я просто… просто не знаю.