Воно - Кінг Стівен

До нього одразу ж приєднався Річі, і скоро вже всі вони лементували по-курячому. Насмішкуватий звук відскакував між посмугованих водою стін. Генрі дивився вниз із обличчям кольору старої цегли, затиснувши ножа в лівиці. Він витримав секунд із тридцять, а потім зник. Невдахи свистіли йому навздогін і дражнилися.

— О-о-окей, — сказав Білл тихшим голосом. — Н-нам т-тр-треба за-залізти д-до тої тр-труби. Х-х-хутко.

— Навіщо? — спитала Беверлі.

Та Біллові не довелося відповідати. З-за краю труби знову вигулькнув Генрі й пожбурив униз камінь завбільшки з футбольний м'яч. Беверлі крикнула, а Стен, хрипко зойкнувши, штовхнув Едді до округлої стіни. Камінь вдарився в іржаву обшивку Насоса, — той видав мелодійне бонґ-ґ-ґ! — зрикошетив ліворуч та гепнув у стіну менш ніж за півфута від Едді. Його щокою черкнула бетонна скалка. Камінь хлюпнув у воду.

— Х-х-хутко! — гукнув Білл, і вони скупчилися біля впускної труби.

Вона була футів п'ять у діаметрі. Білл пропустив їх уперед (метеоритним спалахом у його уяві сяйнув розмитий цирковий образ — кремезні клоуни вилізають із маленької автівки; образ, який він багато років по тому використає в романі "Чорні пороги") і, ухилившись від ще одного снаряда, поліз слідом. Вони сиділи там і дивилися, як каміння летіло вниз: більшість влучала в насос і відскакувала під химерними кутами.

Коли каменепад припинився, Білл визирнув з труби й побачив, що до них лізе Генрі, спускаючись по драбині з максимальною швидкістю.

— Х-х-хапайте його! — крикнув Білл друзям.

Річі, Бен та Майк обійшли Білла, розбризкуючи воду. Річі високо підскочив та вхопив Генрі за кісточку. Той заматюкався та затріпав ногою так, наче намагався відбитися від цуценяти, — від тер'єра або пекінеса. Річі вхопився за перекладину, видряпався ще вище та справді вхопився зубами за ногу Генрі. Той зойкнув й хутко поліз догори. З його ноги злетів черевик, упав у воду й одразу втонув.

— Вкусив! — кричав Генрі. — Він вкусив мене! Членосмок мене вкусив!

— Ага, добре, що навесні мені зробили щеплення від правцю! — гукнув йому навздогін Річі.

— Розплющимо їх! — скаженів Генрі. — Забомбимо їх так, що повернуться до кам'яного віку! Розтовкмачимо їхні мізки!

Знову полетіло каміння. Невдахи швиденько відступили назад до труби. Невеликим камінцем Майкові влучило в руку; він скривився, схопився за неї, стиснувши м'язи, поки біль не почав ущухати.

— Патова ситуація, — мовив Бен. — Вони не можуть спуститися, а ми не можемо вилізти.

— А м-ми й не по-повинні вилаз-з-зити, — тихо сказав Білл. — І ви ц-це з-з-знаєте. Ми не мали в-вилазити з са-самого по-початку.

Вони поглянули на нього скривдженими, переляканими очима. Ніхто нічого не сказав.

До них долинув голос Генрі:

— Гей ви, ми можемо так чекати весь день! — він намагався замаскувати лють під насмішку.

Беверлі відвернулася від них та подивилася в тунель впускної труби. Світло швидко тьмянішало, і багато вона не побачила — лише бетонний прохід, до третини наповнений стрімким потоком. Бев усвідомила, що відтоді, як вони туди спустилися, вода піднялася вище, адже насос був зламаний, і тільки дещиця води витікала до Кендаскіґ. Дівчинка відчула, як горло перехопила клаустрофобія, перетворивши його завше вологу поверхню на щось шорстке. Якщо вода підніметься зависоко, вони потопляться.

— Білле, що нам робити?

Він знизав плечима. І цим було все сказано. Атож, який у них був вибір? Померти в Пустовищі від рук Генрі, Віктора та Ригайла? Або на вулицях Деррі від чогось навіть гіршого? Вона чудово його зрозуміла — він знизав плечима не затинаючись. Так, їм краще самим піти до Нього. З'ясувати стосунки, як у вестерні. Так було правильніше. Чистіше. Хоробріше.

— Великий Білле, що то був за ритуал, про який ти розказував? — спитав Річі. — Той, з бібліотечної книги.

— Ч-ч-чудь, — відповів Білл із легкою посмішкою.

— Чудь, — кивнув Річі. — Ти кусаєш Його за язик, а Воно — за твій, так?

— Т-т-так.

— А потім розповідаєш йому анекдоти.

Білл кивнув.

— От дивина, — сказав Річі, задивившись у темну трубу, — жодного згадати не можу.

— І я, — озвався Бен.

У його грудях засів важкий, задушливий страх. Йому здавалося, що від того, аби сісти у воду й зарюмсати, як мала дитина (або просто збожеволіти), його втримували лише спокій та впевненість, які відчувалися в присутності Білла та… та Беверлі. Він би радше помер, аніж показав їй, який він нажаханий.

— Ти знаєш, куди веде ця труба? — спитав Стен у Білла.

Той похитав головою.

— А ти знаєш, де Його знайти?

Та сама відповідь.

— Ми відчуємо, як Воно буде поряд, — зненацька сказав Річі. Він зробив довгий, тремтливий вдих. — Якщо нам треба з Ним битись, не марнуймо часу. Ходімо.

Білл кивнув.

— Я п-п-піду перш-шим. Тоді Е-е-едді. Б-б-бен. Бев Ст-стен Б-бос Юр-ріс. М-майк. Т-ти в к-кінці, Р-річі. Т-т-тримайтеся за п-п-плечі того, х-хто йде пе-пе-перед вами. Буде те-те-темно.

— Вилазите чи як? — загорлав до них Генрі.

— Десь виліземо, — промимрив Річі. — Сподіваюся.

Вони сформувалися в процесію сліпців. Білл озирнувся, аби пересвідчитись, що всі зробили, як він велів. А тоді, схилившись трохи вперед, проти водного потоку, Білл Денбро повів своїх друзів у темряву — туди, куди мало не рік тому поринув човник, якого він зробив для свого братика.

Розділ 20

Коло замикається

1

ТОМ

Тому Рогану наснився збіса йобнутий сон. Сон, у якому він убив свого батька.

Частково він розумів, що це було маячнею, адже батько помер, коли Том був лише в третьому класі. Ну… можливо "помер" не зовсім годяще слово. Мабуть, тут краще підходило "вчинив самогубство". Ральф Роган змішав собі лужно-джиновий коктейль. Ви б сказали, що він випив на дорогу. Тома зробили умовним опікуном його брата й сестер, і коли з ними щось траплялося, його лупцювали.

Тож він не міг убити свого батька… та все одно, ось він, у цьому лячному сні — тримає щось, схоже на якесь невинне руків'я, біля батькової шиї… та тільки та колодка була зовсім не невинною, еге ж? На одному її кінці містилася кнопка, і коли натиснути на неї, з колодки вискочить лезо й встромиться в самісіньку батькову шию. "Не хвилюйся, татку, я не збираюся цього робити", — подумав він своїми сплячими мізками за хвильку до того, як його палець сягнув до кнопки й вигулькнуло лезо. Очі батька розчахнулися й витріщилися на стелю; його рот відкрився, і звідти почулося булькання крові. "Татусю, це не я! — закричав Томів мозок. — Це хтось інший…"

Він боровся зі сном, намагаючись прокинутися, та марно. У нього лише вийшло перескочити в інший сон. З дощу та під ринву. У цьому сновидінні він хлюпав, бредучи довгим і темним тунелем. Пекло розліноване подряпинами обличчя, боліли яйця. З ним був іще хтось, та він бачив тільки невиразні силуети. Все одно це не мало значення. Важливим було те, що десь попереду бігли якісь дітлахи. І вони мали заплатити. Їх треба було

(відлупцювати)

покарати.

Що б то не було за чистилище, смерділо там кепсько. Зверху лунко скрапувала вода. Його черевики й штани були геть мокрі. Малі гівнюки блукали десь там, у каналізаційному лабіринті, і, здається, вони гадали, що

(Генрі)

Том та його друзі загубилися, та вони ще подивляться, хто сміятиметься останнім,

(з тебе, ха-ха!)

бо в нього був ще один друг, авжеж, особливий друг, і цей приятель позначив їм дорогу цими… цими…

(Кулько-Місяцями! Муні-Балуні!)

штукенціями — великими, круглими й підсвіченими зсередини; вони сяяли таємничим світлом, як старомодні вуличні ліхтарі. На кожному перехресті висіли та гойдалися такі кулі, і на всіх були намальовані стрілочки, що вказували, куди повернути йому та

(Ригайлу з Віктором)

його невидимим друзям. І дороговкази мали рацію, о, так: він чув їх, до нього долинав плюскіт їхніх ніг та жебоніння голосів. Вони зменшували дистанцію, підбиралися ближче. А коли вони їх наздоженуть… Том глипнув униз і побачив, що й досі тримав викидний ніж.

Він на хвильку перелякався: це було схоже на ті божевільні астральні проекції, про які він читав у щотижневих таблоїдах, коли твій дух полишає тіло та вселяється в когось іншого. Форма його тіла здавалося інакшою, наче він був не Томом, а

(Генрі)

кимсь іншим, кимсь молодшим. Він запанікував і спробував виборсатися зі сну, а тоді до нього заговорив голос, приємний та втішний. Голос зашепотів йому до вуха: "Байдуже, коли це все відбувається; байдуже, хто ти. Важливо те, мій любий друже, що Беверлі тут, з ними, і знаєш, що? Вона бавилася дечим набагато гіршим за якусь там кляту цигарку. Знаєш чим? Приладом свого старого друзями, Біллі Денбро! Трахалася з ним! Так-такуськи! А той заїкуватий виродок був тільки радий! Одразу в неї пірнув! Вони…"

"Брехня! — спробував крикнути він. — Вона не посміє!"

Та він знав, що голос не бреше. Вона ляснула ременем по його

(копнула мене по)

яйцях і втекла, а тепер ще й зрадила,

(маленька)

повія, довбана шльондра справді зрадила його, і — о дорогі друзі, о любі сусіди! — він відлупцює її так, як ніколи не лупцював — спершу її, а тоді Денбро, її друга-романіста. А якщо хтось втрутиться, будьте певні — йому теж перепаде.

Він пришвидшив ходу, незважаючи на те, що почав важко сопіти. У темряві гойдалася ще одна сяюча куля — ще один Мунь-Балунь. Попереду чулися людські голоси, і його зовсім не тривожив той факт, що то лунали голоси дітей. Усе було так, як йому сказали: не важливо, де, коли або хто. Там була Беверлі — о дорогі друзі, о любі сусіди…

— Давайте, чуваки, ворушіть дупами, — буркнув він, і йому було байдуже, що почувся не його, а хлопчачий голос.

І тоді, коли вони вже майже підійшли до Кулько-Місяця, він озирнувся та вперше побачив своїх супутників. Обидва — мерці. Одному бракувало голови. Обличчя другого було розпанахане так, наче по ньому різонули велетенським пазуром.

— Генрі, ми йдемо так швидко, як тільки можемо, — сказав хлопець із розрізаним лицем; губи в нього рухалися окремо, ґротесково й несинхронно, і тоді Том заволав.

Його крик розбив сон на скалки, і він став самим собою, але його тіло зависло на краю колосальної безодні.

Він спробував утримати рівновагу, не втримався і впав на долівку. На підлозі був килим, та він усе одно вдарився коліном, і воно вибухнуло болем — Томові довелося притиснути руку до рота, аби заглушити ще один зойк.

"Де я? Де я, блядь?"

Він усвідомив, що бачить слабке, але чисте біле світло, і на одну страшну мить йому здалося, що він повернувся до сну, що то було світло з однієї з тих дивних повітряних кульок.